Так, це була велика помилка, це моє друге одруження... Я й досі не тямлю, навіщо повязав свою долю з цією дивною особою, такою мовчазною і затаєною в собі дівулею, молодшою за мене на двадцять років. Адже я не кохав Дарки, не кохав і не розумів її. Для мене дивним у ній було все: і те, як вона дивилася -- довгим застиглим поглядом, в якому не прозирало жодної емоції, і як вона рухалася покоями по навощеному паркеті, наче плила на невидимих коліщатах, і як сідала за стіл -- плавко, безшумно, і як брала тоненькою білою рукою таку ж білу піялу з чаєм і притуляла її до блідо-рожевих вуст (притуляла, ледь-ледь торкаючись, бо жодна рисочка не тремтіла тої мити довкола її рота), і як говорила – тихо, недовгими, наче сонними фразами, кінець яких затухав, наче вмираючи, і годі було розібрати останні слова, склади, звуки.
Гадаю, що саме ця чудна́ риса її характеру -- закритість, якась аномальна стриманість, заглибленість у марива власної уяви, а відповідно і пасивність, сповільненість у поведінці, в бажаннях, поривах, що загалом виливалося у химерну відстороненість від живого життя, якраз і привернули мою увагу до неї. Адже Дарка разюче відріжнялася від жінок, яких я знав раніше. Всі вони були нормальні – розумні і глупі, вродливі і паскудні, щедрі і скупі, заздрісні і зичливі, палкі і холодні, повні сподівань і зневірені, енерґійні й мляві, веселі й журливі, легковажні і серйозні, боязкі і сміливі… Я розумів їх, зчаста поділяв їхні душевні пориви, надії, дрібні схотінки, відчував найтонші мотивації вчинків, міг передбачити, чей, кожен порух, співпереживав за їхні прикрощі, та й просто жалів, бо все це вміщалося в моєму серці.
Дарка ж була «не такою». Якоюсь нетиповою. У всьому. Особливо щодо її душі, її внутрішнього світовідчуття, яке як тоді, так і тепер, коли я врешті розлучився з нею і з мене спав мертвущий тягар її присутности, залишається для мене нерозгадане, таїною за сімома печатями.
Звичайно, що мною ще й рухав елементарний потяг, суто фізична потреба в жінці. Але я потребував не просто узадоволення хіти, а чогось особливого, що кардинально відріжняло би ся від усього того, що я запізнав з жінками раніше. Адже по смерті Вусті, моєї першої дружини минуло пять років, і я за цей час набув доволі бурхливого любовного досвіду – жінки одна за одною виникали переді мною, місяць-два тривало любосне спяніння, а потім невідхильно приходив спад, розчарування і нудьга. І стосунки розривалися. І мені було дивно, бо кожна нова жінка бачилася мені инакшою, неповторною, кожна приносила у моє життя щось незвідане, свіже, кожна була по-своєму гарна, зі своєю особливою вродою – як тілесною, так і душевною, і ця врода щоразу неабияк хвилювала моє чоловіче єство. І я любив кожну із жінок -- щиро, самовіддано, і рідко коли ставав ініціятором розриву. Здебільша кохання вмирало само, воно наче розтавало, перетворюючись на далеку імлу, яка повільно розсіюється під променями сонця. І врешті залишалася лише мертва шкаралуща, і мало якій жінці довго вдавалося триматися за неї. Адже від мене віяло пусткою – жодних душевних почуттів уже не теплилося в моєму серці, а суто тілесні насолоди набували щораз нуднішого, механічного характеру.
Але Дарка (Дарця, як я ніжно називав її) була «не така», абсолютно инакша, ніж всі инші жінки. Вона здавалася наче відділена від мене муром з чистого як сльоза кришталю, напозір непомітного, але такого твердого, продертися крізь який я був безсилий. Я бачив її, праг проникнути до її серця, зануритися в загадкові й такі знадливі, позаяк цілковито неспогадані для мене глибини її душевних почуттів, але щоразу розбивався, калічачись об невидну кришталеву твердь.
І тоді мене опанував непогамовний порив, пекуча жага до неї, несамовите прагнення мати її, оволодіти всіма заповітними місцинками її тіла, а ще більше -- найпотаємнішими за́сторонками душі. Це почуття було таке потужне, таке безоглядне й усепоглинуще, що цілковито потьмарювало мою свідомість. Я майже втратив здатність думати, будь-яка розважлива думка, найменший порух здорового глузду тут же спопелялися її образом – цими тьмавими з поволокою суму очима, повільними, наче плин ріки рухами, напіврозтуленими безмовними вустами, блідим лицем, на якому застиг вираз глибоко скритогого запитання, що на нього, здається, не існує відповіди. Отож я був готовий на все, на найбільші жертви і зречення, навіть віддати найкоштовніше, що мав-- свою свободу, аби тільки запопасти цю фатальну дівчину до рук. Ось чому після півтора року моїх марних домагань і впрошувань, коли врешті Дарка єдиною умовою нашого зближення висунула, щоб я взяв її за дружину, та ще й зі шлюбом у церкві, і то не де, а у Видубицькому монастирі, я без вагань згодився.
Так і відбулося моє друге одруження, скромне, без весілля, що було теж Дарчиною ультимативною вимогою.
-Ненавиджу всю цю марноту зі столами, які ломляться від їдла і розмаїтих трунків, ці пяні веселощі, розчулення родичів, ці пики гостей, їхні масні жарти і розгнуздані вигуки, ці поцілунки, які невідь-чого мають демонструвати наречений і наречена, не зношу весь цей несусвітній бедлам!—казала вона мені ще задовго до нашого шлюбу. І я підтакував їй, бо для мене було абсолютно байдуже, буде взагалі весілля чи ні.
По вінчанні ми поїхали до мого розкішного київського помешкання на Подолі, двоповерхової камяниці з просторою, прикрашеною венеційськими гобеленами вітальнею, двома залями (одна на бенкети, друга менша на ігри та розваги), десятком затишних покоїв, а також невеличким садом з тилія будинку, і там у колі двох моїх найближчих друзів і двох Дарчиних подруг (ще запрошена була і її тітка Слава, але вона чогось образилася і не приїхала, хоч теж мешкала у Києві) випили кілька фляшок справжнього французького шампанського і зїли гігантський торт Рошен з вишнями. Ось це й було наше весілля.
І от пізно ввечері гості розійшлися і ми залишилися самі. І те, що сталося між нами тої першої ночи, пізніше у всяких варіяціях повторювалося з дня на день понад шістнадцять років. Я не отримав нічого. Дарка так і залишилася для мене закрита і нерозгадана. Ціла, повністю. Я віддав усе, натомісць не отримав сподіваного навіть на пілочку.
І зараз, коли я вже розлучений, вільний, коли живу сам, коли можу всеціло віддаватися безділлю, годинами споглядати за рухом своїх думок, почуттів, численними образами уяви, намагаючись простежити, як народжуються ці привиддя і куди потім щезають, й иноді бачити, як моя свідомість раптом наче прояснюється, і все стає дуже чистим, виразним, і десь на далекому обрії проступають тремтливі обриси тої таємної завіси, яка так хвилює моє серце, я нема, нема та й згадую Дарку, дивну, загадкову жінку, яку мені так і не вдалося ні розгадати, ні оволодіти ані секретами її тіла, ні тим паче душі, і якій я віддав усі свої статки: наявну готівку в гривнях і доларах, дорогі речі, коштовності, золоті прикраси, діяманти, всі свої депозити й цінні папери в банку, рухоме й нерухоме майно, три авта, зосібна і новенький «лексус», і навіть своє шикарне помешкання на Подолі, яке я так любив, аби лишень повернути головне – свою свободу. І зараз, живучи в цій невеличкій київській кавалєрці з покоїком, крихітною кухонькою і лазничкою без ванни, а з самим лише душем, я почуваюся майже щасливим, і мене зовсім не турбує, що моя колишня дружина нема, нема та й погрожує відібрати в мене і це бідачне помешкання для мого ж, як вона каже, і блага, бо вважає, що я рішився розуму. Втім, мені це абсолютно байдуже. Я маю головне – я вільний. Тим паче, що через півроку (квиток уже куплено!) відлітаю до Перу, де, кілька днів погостювавши у своєї сестри Варусі, збираюся назавжди усамітнитися десь далеко в горах, у витоках ріки Пурімак, звідки можна буде бачити височенний, оточений пречудними бе́скетами вулкан Коропуна, кольорову світлину якого я ношу в нагрудній кишені і ніколи з нею не розлучаюся.
Ох ці шістнадцять років, прожитих з Даркою! Я згадую їх з невимовним болем, з якимсь почуттям невигойної образи за безповоротньо змарнованими зусиллями, гіркоти за свою виснажливу й безплідну гонитву в прагненні здобути те, чого нема, за власну засліпленість розмальованими пустими видивами, за якими не існує жодної реальности. Ця фатальна жінка (о, як я тепер це розумію!!!) була всуціль мною ж самим створена мана, яку розгадати, а тим паче помацати, відчути її глибинне, начебто приховане єство було неможливо.
Скільки памятаю, вона завжди читала. Книжка в її руках немовби прикипіла до її образу. Хай де була, хай що робила, приміряла нову сукню, капелюшок, вибирала мешти, щоб іти зі мною до театру; пила ранкову каву, обідала, дивилася в телевізорі якийсь тупий любовний серіял; приймала гостей, слухала в кухні теревені служниці, розморена лежала у ванні з напахченою розмарином водою, прогулювалася парком, вулицею, купувала в цукерні свої улюблені бісквітні тістечка з брусничним желе, сиділа на козетці біля вікна, ліниво позираючи, як заходить сонце; роздягалася, довго і неквапливо розглядаючи у великому люстрі своє тіло; вкладалася спати на нашому широкому ліжку з різьбленими й інкрустованими чорним коралем побічницями чи навіть перебуваючи в моїх обіймах незадовго перед любощами – Дарка ніколи не випускала книжки. Розгорнута, згорнута, в руках, десь поруч, там чи там, збоку, піднесена до очей, опущена, покладена на коліна, книжка постійно була з нею.
Спочатку мене це дивувало, потім смішило, а врешті почало дратувати.
-Дарцю, що читаєш?— запитував я вдавано ласкавим голосом, намагаючись приховати своє роздрато́вання. Вертаючись додому, я завсіди щонайперше заходив до її кімнати, бо дружина ніколи не вважала за потрібне мене зустрічати в передпокої, так і сиділа в себе, і незмінно з книжкою в руках.
-Так, нічого,-- відповідала вона, спроволока повертаючи до мене голову. Її блідо-зелені нерухомі очі дивилися на мене без жодного виразу, спокійно і з якоюсь покірністю. Вона завжди дивилася мені ввічі і ніколи не відводила погляду.
-Борхес? Сіменон?— я легенько торкався губами її щоки.—Те, що й учора?
Мені було байдуже, якого автора називати.
-Ні,--ледь чутно ворушила губами Дарка, повертала голову до вікна (иноді до розчинених дверей своєї другої кімнати) і замовкала цілковито нерухома.
Такої хвилі мене розпирала справжня лють. Я був готовий видерти в неї книжку і пожбурити її десь далеко в протилежний кінець, де стояло велике півтораметрове дзеркало (або глядило, як ще називали ці призначені для жінок люстра) з приставленим до нього полірованим столиком, заваленим розмаїтими флящинками, пуделочками й иншим косметичним причандаллям. Але я стримувався.
-Ти не хочеш сказати?
Дарка стенала плечима і благально дивилася на мене, наче просячи пощади. І це могло тривати дві й три хвилини. Тоді безживними рухами згортала книжку і показувала її назву на титулі.
Зазвичай, це були романи, повісті, оповідання европейських, американських чи російських письменників, і винятково прозові твори, а не поезія, яку Дарка попросту не любила. А одного разу я побачив у її руках роман Свидницького «Люборацькі». І був неабияк здивований, адже дружина ніколи раніше не читала українських авторів.
-Ну і як Свидницький? Тобі цікаво?—запитав я.
-Ну, може, так, але… не знаю… Я не певна,-- вона втупилася в мене наче в нестямі. І я не міг зрозуміти, що означає її погляд.
-Ти ніколи не знаєш,-- мовив я з досадою.—Як ти можеш читати, коли нецікаво?
-Я не сказала, що нецікаво,-- Дарка знічено посміхнулася. Вона так рідко посміхалася.
-Про що там?—буркнув я.
-Про все, про людей, їхні мрії,сподівання… мені важко сказати,-- вона знову посміхнулася, цього разу якось винувато.
І мені раптом стало її шкода. «Ну навіщо я до неї прискіпуюся?!-- картав я себе подумки.-- Якщо вона не знає, то це її право не знати, право, бути такою, якою є.»
-Ну, що ж,-- мовив я,-- розповісиш, коли прочитаєш, добре?
-Добре,-- тихо відказала Дарка і знов унурила в мене свої непроникні, наче затуманені якоюсь поволокою очі.
Дарка була на диво неговірка. Вона робила враження людини, замкнутої в собі, наче в мушлі. Рідко коли безтурботно сміялася, жартувала, ніколи не брала активної участи в якихось розмовах, бесідах, не кажучи вже про суперечки. Вона взагалі не любила нічого розповідати. Особливо про себе, про свої бажання, болі, надії, страхи і, здається, не тільки переді мною, а й ні перед ким ніколи не розкривала тайнот своєї душі. Воліла більше слухати, аніж розказувати. Та й не запитувала вона ні про що сутнісне ні в кого, в тому числі і в мене, бо, як бачилося, була байдужа до инших, а передовсім, я певен, до себе самої. А якщо і запитувала, то тільки мене, і то винятково щось конкретне, здебільша те, що стосувалося нашого щоденного життя. Наприклад, чи підемо в суботу на виставку орхідей, чи збираюся я до зубного, чи не звільнити нашого шофера, бо той знову став заглядати до чарки тощо. Здавалося, що вона попросту нічим глибоко не переймається, нічим особливо не цікавиться і що для неї не існує нічого, що би її по-справжньому хвилювало. А ці її книжки, ця ексцентрична, як я вважав, мішанка авторів, починаючи від світових знаменитостей і кінчаючи найпримітивнішими романами розважального жанру, які вона читала зранку до ночи, -- попросту форма безділля, збавляння часу, такий собі немудрований тривіяльний спосіб утечі від нудьги і внутрішньої порожнечі.
Першими роками я ніяк не міг до цього звикнути. Намагався розбурхати дружину, спровокувати на щиру розмову, звинувачував у тупості, бездушності, робив їдкі зауваження щодо її зовнішности, називав її фригідною куркою, порцеляновою лялькою, жінкою з каменем замісць серця, вибухав потоком емоцій, кричав, сердився, шаленів, влаштовував сцени ображеного мужа, опанований люттю навіть погрожував її і себе вбити, та все було марно -- зрозуміти, проникнути в сокровенні глибини душі своєї дружини я був не годен. Дарка що більше я напирав, то глибше замикалася в собі. І я поволі впадав у відчай, бачачи, що мені не дати ради з цією жінкою-кошмаром, безмовною, закритою в якихось своїх таємничих світах, яка наче привид виникає з тою чи иншою книжкою в руках то тут, то там у моєму помешканні. Щораз частіше мені ставало моторошно на серці, коли я повертався додому і бачив нерухому Дарчину тінь в якійсь із кімнат. «Вона – відьма, не инакше, я повязав свою долю з відьмою, і вона зведе мене зі світу!»-- шепотів я, кидаючи капелюха на столик у передпокої, і, не роззуваючись, біг до свого кабінету випити кілька келишків «Закарпатського коньяку», єдиного ліку, який приносив мені хоч якесь заспокоєння в такі хвилини.
Иноді я не витримував і вибухав:
-Чому ти весь час мовчиш?!— кричав я, прискакуючи до Дарки, яка сиділа в кутку на фотелі коло навстіж розчиненого вікна, боса, з оголеними колінами, поклавши ногу на ногу.
Дарка клала книжку на коліна і підводила голову. Вона, як завжди, дивилася на мене з якимсь благанням, немовби щось просила, але очі її були спокійні, незрушні, в них не було життя. І мовчала.
-Якщо тобі щось не до серця, то чому ти не скажеш?—знову горлав я. Мене лютив її спокій і водночас страдницький вираз лиця, які здавалися мені непоєднуваними, а тому чимось лицемірним.
-Що тобі не так, ти можеш сказати, га?-- я підходив до неї і зі злістю штурхав її босу ногу своєю ногою, стотніше носаком свого напуцованого до блиску шевретового мешта.
-Все так,-- урешті ледь чутно говорила Дарка. Її вуста болісно кривилися.
-Тоді чому ти мовчиш?
-А що я маю казати?— вона дивилася на мене довго й уважно, наче прагла щось запитати і не зважувалася.
-Я бачу, що ти чимось невдоволена і таїш це,-- не відступав я.
-Ні, Тихоне, я всім задоволена,-- вона не відводила погляду. І це дратувало мене.
-Твої янгольські очі не зібють мене з плигу,-- сичав я, притискаючи її пальці до підлоги своїм мештом.
-Що ти хочеш, Тихоне?—Дарка продовжувала дивитися на мене.
-Щоб ти сказала,-- я сильніше натис мештом.
На її обличчі з’явився тупий затятий вираз. Потім лице спотворила ґримаса болю, і в оці зблисла сльозина, яка, втім, так і не викотилася. Дарка мовчала. І я знав, що вона не скаже більше ні слова. І не заплаче, хай там що.
-Бісова чарівниця! Щоб тобі ні дна ні покришки!— злісно буркнув я і відійшов до вікна, закурюючи цигарку.
Я стояв і дивився у вікно, на будинки з бляшаними й черепичними дахами, на димарі, осяяні сонцем, там, за цим усім зовсім близько вирувала велелюдна вулиця, з шумом авт і гамором пішохідців. А за моєю спиною сиділа на фотелі Дарка, і я не мав анінайменшого сумніву, що вона знову унурила очі в книжку і читає, ніби ніде нічого
20. Закрита сімома печатями ч.2
http://ua-human.blogspot.com/2016/10/17.html
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
Немає коментарів:
Дописати коментар