27. ЯВОРОВЕ ЛИСТЯ (Есеї)

       

Певен, що багато хто хоч і чув, але мало хто знає, який на вигляд явір. Для тих, хто неуважний (а люди такі неуважні!!!) це просто клен. Тим часом явір лише позірно нагадує клен, бо не любить цієї марноти -- зайвої публічности, не любить привертати до себе уваги, слухати похвал і захоплень, часто таких поверхових, і тому, спокійний і гідний, поринувши в істинність власного єства, ховається за машкарою всіма впізнаваних кленів, яких до того ще й налічується  кілька десятків ріжновидів. 

О, як я розумію його! Бо ж коли хтось мав щастя хоч раз, хоч тіль-тіль, хоч краєчком ока торкнутися того, що є живе, трепетне, що не зрадить і не покине тебе ніколи, що завсіди з тобою і єдине приносить справжню, а не ілюзорну радість, і що не має ніякого стосунку як до задоволень, досягнень, успіхів, за якими так женуться люди, так і до гіркот, страхів, невдач, від яких вони так тікають, то хіба будеш наповажне ставитися до всяких ефемерій – людської хвальби, шани?!

Отож якщо уважніше приглянетеся, то побачите це пречудне дерево. Насамперед зверніть увагу на листя. Яворові листки не так різко, не з такою геометричною прямолінійністю вирізані, вони не мають таких бездушних кутів, більш плавкі, ніжні, й наче співають. Особливо гарний явір восени, коли рік видався непосушливий і його листя, маючи достатньо вологи, жовкне спроволока, довго, наче неохоче прощається із звичною зеленявою. Коли ж стає зовсім жовтим, то ця жовтина воістину дивовижна, не така, як у кленів – однотонна, часто темна, гава́нова або навіть якась пуста, гли́ва, а прозористо-ясна, немовби яскріюча увібраним продовж літа світлом. Цю незвичайної краси жовтину  важко усвідомити, коли навіть дивишся на неї, не те щоб описати словами. Я би порівняв її з барвою полово́го жита, ще не зібраного з поля, якщо би можна було усунути її рудяву поволоку. А ще явір має на стовбурі ясну і доволі гладку кору, подібну до  бука,  зовсім не таку, як мають клени – темну, майже чорну і рапату.

Тому, як будете уважні, то побачите це все, і полюбите це дерево, і ніколи вже не зможете байдуже пройти мимо нього, заглиблені у марива своїх думок. Я теж люблю його. Вже не один десяток років. Завсіди зупиняюся, коли явір трапляється мені на очі. Можете не вірити, але щоразу, коли бачу його листя, то щось наче перевертається у мені, я застигаю, всі думки щезають, і сумні, і радісні, всі страхи, сподівання і я бачу, що на цім світі нема нічого, навіть мене, тільки це уро́че дерево.

Ось і зараз, цієї осени, такої теплої і сухої, я стою біля явора, який росте коло огорожі мого саду, там на пагорбі, де найкраще видно, як сходить сонце. Блукаючи поміж яблунь і вишень, слухаючи шарудіння сухого листя під ногами (його з кожним днем стає щораз більше), я прийшов сюди, бо куди би я міг ще прийти, опанований сумом, що все покидає мене, все відходить, нагадуючи, що і я теж… Так, звичайно, тільки сюди, до явора. І він зустрів, мене весь тріюмфуючи, осяяний, відкритий, без жодної плямки недовіри, палахкочучи радістю, яка точилася з його подекуди зовсім уже жовтого листя, такого гарного, такого тендітного і такого вразливого.

28. Про той инший цвинтар
http://ua-human.blogspot.com/2016/10/16_23.html

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html