Ось ще один спогад… а, може, й сон. Я й сам уже не втямлю. Цвинтар, якого поглинає грабовий ліс. Поховання, здається, караїмів. Перехняблені замшілі надгробки, тріснуті могильні плити, написи на каменях… їх не прочитати, бо і мова забута, і мудрованих письмен ніхто вже не розшифрує.
Тиша і гнітюче безгоміння панує тут. І тільки здаля нема, нема та й долине сюди приглушений спів вивільги, такий щемливий і протяжний: «ія-ія-ію-у-у-у…».
То що, ви гадаєте, що це просто так собі, старе занедбане кладовище? І все? Аж ні!!! Це образ нашого з вами світу символів – думок, переконань, кутів зору, уявлень, оцінок… Усього того, чим ми живемо, чому надаємо таке велике значення, задля чого йдемо на неабиякі жертви, радіємо, обурюємося, сперечаємося, мучимо себе, инших… А це ж за суттю своєю мертве, його нема, пусті відголоски минулого, яких не воскресити і які роковані щезнути безслідно.
Навіщо ж тоді ми так уперто, в якомусь наче безумі чіпляємося за ці марива, навіщо тратимо своє життя ради того, чого нема? Чи не краще викинути весь цей мотлох і безоглядно зануритися в живу, пульсуючу дійсність, яка завжди з нами і буде з нами до останнього нашого подиху?
Отож чому? Я запитую себе, запитую кожного з вас, хай там хто ви є, запитую це пречудне пожовкле листя, яке майже суплаш укрило траву під вязом на моєму обійсті, запитую цю подекуди порослу очитком і цмином піщану дорогу, по якій давно ніхто не їздить, запитую пияка-сусіда, який проходить мимо, не звертаючи на мене жодної уваги, запитую, запитую, запитую… Відповіди нема.
Немає коментарів:
Дописати коментар