Дмитро Табачник, коли був міністром освіти, висунув як арґумент на «захист» російської мови давнє, заяложене ще за радянської доби твердження, що завдяки «русскому языку» українці мають можливість прилучатися до багатств світової культури, і тому, мовляв, російську мову належить розглядати як «велике наше надбання, а українсько-російську двомовність як цінну перевагу України».
І справді (подумає собі пересічний українець) уявіть собі, що би було, коли б «націоналістам» удалося витіснити російську мову з України! Всі ми негайно б опинилися в повній ізоляції, позбавили би себе доступу до всіх світових досягнень! Бо що таке українська мова?! Її ж, сердешну, ніхто не знає за межами України! Навіть в Україні далеко не всі нею послуговуються!
Отож дійсно, зробить висновок він, українсько-російська двомовність є нашим надбанням і перевагою, а тому російську мову треба всіляко підтримувати. Які ж то бідолашні (зі співчуттям подумає також пересічний українець) чехи, поляки, серби, болгари, угорці і т.п. зі своєю одномовністю, не кажучи вже про гебраїв, які з дурної голови воскресили свій мертвий іврит, і з його допомогою щораз більше ізольовують себе від світу.
Цікаво, чи розумів сам міністер абсурдність висунутого ним арґументу? Гадаю, що розумів. І попросту свідомо маніпулював зовні правдоподібними тезами, розраховуючи обманути простих людей, які не в змозі глибше розібратися в проблемі. А це з його боку було вкрай непорядно, та й могло мати успіх лише тимчасовий, позаяк брехня має короткі ноги.
А втім, розгляньмо це питання докладніше.
Якось у шістдесятих роках у школі (я вчився тоді у пятому класі) на уроці історії виникла спонтанна дискусія з приводу засилля російської мови. Учитель, що був завучем школи, так пояснив вагу російської мови: «Російська мова, діти – це наше вікно у широкий світ. Ось подивіться, іспанська книга «Дон Кіхот». Саме завдяки російській мові ми маємо можливість її прочитати і взнати про далеку Іспанію нашою рідною українською мовою». Книжка, ясна річ, була перекладом з російської. Тоді мені здавалося, що це дуже переконливе пояснення, хоча внутрішньо я так ніколи з ним і не згодився і довго мучився, намагаючись обґрунтувати свою незгоду, поки не зрозумів, що обурювала мене навязувана Україні роля вторинности.
Як бачимо, арґумент завуча півстоліття тому і арґумент міністра Табачника тотожні за своєю суттю. І перший, і другий важливість російської мови обґрунтовували тим, що вона, мовляв, служить посередником між Україною і світом. Але зразу виникає низка питань: чому саме російська мова? і наскільки вона спроможна виконувати ролю такого посередника? і чи так вже конче потрібно його мати? і чи не можна спілкуватися зі світом без посередників? І чим у цьому сенсі українці зі своєю українською відріжняються, скажімо, від поляків з їхньою польською?
Якщо спробувати відповідати на ці питання, то хутко з’ясується, що російська мова не дуже-то й «тягне» на посередника, бо, порівнюючи з англійською, її мало хто в світі знає, та й сума світової інформації, яку вона покриває, складає якісь мізерні соті процента (згідно з даними М.Стріхи). Що ж до того, чи потрібна мова-посередник узагалі, то, ясна річ, що потрібна, але аж ніяк не у такій тотальній формі, як воно є в Україні. Приклад багатьох народів, які з успіхом контактують зі світом, залишаючись одномовними, вищою мірою показовий.
Тоді в чому перевага нашої хваленої двомовности?
Щоб відповісти на це питання, мусимо розглянути, що таке сьогоднішня двомовність українців і що таке одномовність инших народів, наприклад, поляків.
Наша українсько-російська двомовність означає, що російська мова в Україні домінує і фактично є мовою загальнонароднього спілкування, а українська мова відтіснена на узбіччя і є мовою з обмеженою сферою вживання, байдуже, що де юре проголошена державною. Як бачимо, російська мова в Україні виступає не тільки як засіб комунікації з «рускоязичною» частиною світу, а відіграє неприпустимо ширшу ролю – є мовою загальнонароднього спілкування. Тим часом в одномовній Польщі домінуючою, себто мовою загальнонароднього спілкування є польська, а сфери вживання всіх инших мов (англійської, російської тощо), вивчення яких всіляко заохочує держава, є льокалізовані функціями контактування зі світом.
Отже, ріжниця між Україною і Польщею полягає в тому, що в нас одна з комунікативно-світових мов (російська) наділена невластивою функцією, себто служить засобом загальнонароднього повсякденного спілкування, а в поляків жодна з комунікативно-світових мов не виходить за рамки свого властивого призначення. Так в чому тоді перевага України над Польщею? Одномовні поляки вивчають і знають иноземні мови, успішно спілкуються зі світом, мають вагомі досягнення в економіці й культурі. Чим ми кращі за них із своєю двомовністю? Що вона нам дала, крім внутрінаціонального розбрату?
Таким чином бачимо, що наша хвалена двомовність не тільки ніяких особливих переваг над одномовними поляками, чехами, болгарами тощо нам, українцям, не створює, а навпаки, послаблює нас, духово робить несамостійними, психологічно припинає «до руского міра», змушуючи спілкуватися зі світом не безпосередньо, як инші народи, а через російські окуляри, що є виразною ознакою вторинности.
Варто також детальніше зупинитися ще на одному важливому аспекті двомовности, про який «захисники» російської мови воліють не говорити. Мається на увазі асиміляційна роля російської мови, себто її руйнівний уплив на українську мову. Посідаючи в Україні домінантне становище, російська мова виступає головним гальмом поступу української мови на всіх рівнях, позаяк повноцінний розвиток будь-якої мови (це лінґвістична аксіома!) можливий лише тоді, коли вона є мовою загальнонародного спілкування. А позаяк українська і російська мови є мовами конкурентами, які претендують посідати одне і те ж місце (себто бути мовою загальнонародного спілкування в Україні), то ніяке взаємовигідне існування між ними неможливе. Невідхильно якась із мов буде вгорі, а якась нидітиме внизу. Тому теперішня українсько-російська двомовність – це не рівноцінне процвітання двох «братніх словянських мов», як дехто намагається подавати, а нещадна боротьба на знищення.
Тим часом в Україні місце домінантної мови посідає саме російська. І прихильники двомовности домагаються, щоб таке становище залишалося й надалі, себто роблять усе, аби не допустити посилення позицій української мови, що, цілком зрозуміло, рівнозначне послабленню позицій російськї, облудно твердячи, що витіснення російської мови приведе до погіршення комунікативних звязків зі світом.
Але ж, панове, ніхто не заперечує, що для спілкування зі світом справді потрібне знання чужих мов, особливо найпоширеніших (англійської насамперед, і звичайно ж, російської), але хіба з цього випливає, що треба марґіналізувати нашу національну мову і замісць неї й далі утверджувати як мову загальнонародного спілкування російську? Адже саме у цьому і тільки у цьому полягає наша мовна проблема. Не в тому, що «націоналісти» буцімто патологічно ненавидять російську мову і прагнуть до такої міри українізувати українців, щоб ті не знали жодної иншої мови, крім української. Це, прошу вас, свідоме намагання виставити прихильників української мови в карикатурно-абсурдному світлі. Насправді йдеться про елементарні речі. Чесні, зрозумілі і ясні. Розширити сфери вживання української мови до тої міри, щоб вона стала мовою загальнонародного повсякденного спілкування в Україні. Всі инші мови (в тому числі і російську) зробити предметом ретельного вивчення, щоб вони виконували свою головну функцію – служили засобом комунікації зі світом, і не більше.
Здавало би ся, чим тут можуть бути незадоволені «захисники» російської мови? Адже ніхто не заперечує, щоб російська мова служила «вікном у світ»? І справді чим?
Відповідь тут проста. Їм цього замало. Вони не хочуть, щоб російську мову, яка фактично зараз виконує функції мови загальнонародного спілкування, було замінено українською. Ось про що їм йдеться, а не про якусь там міфічну втрату українцями комунікативних звязків зі світом, про що вони на людях лицемірно просторікують. Для них важливе одне -- збереження панівного становища російської мови.
Якщо так, то чого про це відверто не заявити? Навіщо це крутійство? Адже питання цілком ясне: яка з мов має бути головною в Україні? Українська чи російська? І тут треба визначатися з цінностями. Якщо збереження української ідентичности важливе для нас, тоді мусимо вибирати українську мову, якщо ж ні, то російську. Фактично це питання набагато ширше, це питання вибору за що ми? «За» чи «проти» України, бо захист і утвердження української ідентичности (самобутности) є єдиною причиною виникнення та єдиним раціональним виправданням самого існування української держави. І якщо комусь не дорога українська мова, яка є важливою складовою української ідентичности, то це означає, що йому не дорога і незалежність України, а, отже, й чужа українська національна ідея -- піднесення України до найвищих світових вершин політично, економічно і культурно.
Немає коментарів:
Дописати коментар