З Григорієм Чубаєм я познайомився восени 1969 року. Мій старший брат Орест, який тоді був студентом Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, якось прийшов додому (ми жили на Левандівці) з кількома своїми знайомими. Один з них і був Чубай. Добре памятаю, як він, простягаючи мені руку, відрекомендувався: “Грицько”. Наскільки пригадую, так він відрекомендовувався завжди. І у Львові всі його називали Грицьком.
Чубай при першому ж знайомстві цілковито завоював мою симпатію. Я був вихований на галицьких інтеліґентських традиціях з їхнім консерватизмом, певною солодкавістю у ставленні до національних авторитетів і замкненістю на українській проблематиці. Але моя душа рвалася на ширші горизонти. Знайомство з Григорієм Чубаєм стало потужним поштовхом для глибокої переоцінки багатьох моїх світоглядних позицій.
Уже сама Грицькова манера триматися викликала у мене симпатію. У ній було щось здорове, загонисте. Він був цілковито позбавлений манірности. Говорив те, що думав, упевнено, навіть задерикувато. Особливо розпалювався, коли мова заходила про літературу. Його оцінки багатьох тодішніх офіціозних письменників, які тішилися всіма гараздами, були надзвичайно їдкими. Ось, наприклад, як він висловився про письменника Збанацького в одному з віршів (цитую з памяти):
Вилітають сни та й штири,
Світить місяць вдалині.
Спить Збанацький у квартирі,
А Тичина – у труні.
Взагалі схильність нещадно висміювати все те, що він не любив, було характерною рисою Чубая. Пізніше ця риса під тягарем важких життєвих обставин ще більше розвинулася в ньому, подекуди переростаючи навіть у злосливість.
Грицько одним махом поламав багато стереотипів мого виховання. Це стосується, зокрема, і мого ставлення до поезії. Він відкрив мені Павла Тичину, якого я вважав продажним писакою. Ніколи не забуду, як в одній львівській квартирі, де зібралося зо два десятки молодих людей, Грицько читав вірші з перших поетичних збірок Тичини. На мене (я тоді вчився у десятій клясі) це читання справило величезне враження. Раніше я і на думці не мав, що поезія може мати такий сильний емоційний уплив. Після Грицькового читання я просто захворів на поезію. Вивчив майже всього раннього Тичину на память і досі можу цитувати чималі шматки його віршів.
Саме Грицько мене познайомив і з багатьма иншими великими українськими поетами, зокрема, Богданом-Ігорем Антоничем і Володимиром Свідзинським, творчість яких стала важливим етапом у моєму розвиткові. Від Грицька я вперше дізнався також про сучасних поетів: Василя Симоненка, Миколу Вінграновського, Ліну Костенко, Миколу Холодного, Богдана Бойчука та ин.
Десь у той час була віднайдена і відновлена могила Антонича на Янівському цвинтарі. Грицько на моє прохання привів мене до цієї могили. Це був горбик землі з невеликим чорним хрестом і табличкою, на якій було написано: Богдан-Ігор Антонич 1909-1937 Поет. З могили стриміла всохла акація. “Дуже символічно,-- мовив Грицько,-- що на Антоничевій могилі є всохла акація. Це, як і передчасно всохле його життя”. Я, звичайно, не міг тоді відати, що він теж повторить долю Антонича, помре молодим.
Коли я познайомився з Грицьком, то знав, що його нещодавно відрахували з Київського університету за антирадянську діяльність і що він родом з Рівненщини. Але про свої рідні місця він мені ніколи не розповідав. Єдине, що я від нього чув, це кілька історій про підрозділ УПА, який діяв в околицях села, де він народився. Ці історії йому розказав хтось із родичів.
У Львові Грицько одружився і жив на Погулянці в будинку свого тестя. Це був добротний двоповерховий дім з невеликим городом. Грицько з дружиною Галею мешкав у двох кімнатах на першому поверсі. Сюди я дуже часто навідувався. Взагалі до Грицька приходило безліч людей. Можна сказати, що його мешкання на Погулянці було своєрідним центром, довкола якого гуртувалася творча молодь, обєднана почуттям різкого неприйняття офіціозу. Під час зустрічей велися дискусії про літературу, мистецтво, кіно, філософію, політику, читалися вірші, прозові твори. Звичайно, що Грицько завжди був у центрі уваги. Його поезія, яку він деклямував з великим надхненням, викликала загальний захват. Усі Грицькові поеми (“Вертеп”, “Відшукування причетного”, “Марія”, “Говорити, мовчати, й говорити знову”) я мав змогу чути в авторському виконанні.
Поезією Грицька я (як і багато хто з львівської молоди) захоплювався неймовірно. Вірші його передруковував власноручно і давав їх читати своїм друзям. Уже навчаючись у Львівському університеті, я познайомив з Грицьком деяких своїх однокурсників. Усі вони також високо оцінювали його твори, тиражували їх і поширювали серед знайомих.
Що притягало людей до Грицька? Я думаю, що насамперед його жвавість, широта інтересів і величезна наснага, з якою він брався до будь-якої справи. Грицько постійно був на гребені подій, постійно зустрічався з усякими людьми, одержував безліч найрозмаїтішої кореспонденції. Мене часто вражала його здатність першим про все довідуватися, а також діставати нові цінні книги, які тільки-но виходили з друку. Величезну кількість видатних українських та зарубіжних авторів я знайшов саме в нього. Все найкраще, що творили сучасні українські літератори, також неодмінно з′являлося у Грицька. Він зібрав величезну бібліотеку, мав сотні платівок з класичною та естрадною музикою, ходив на кожен цікавий концерт, виставу, кінофільм.
Маючи широкі звязки в Україні, Грицько активно контактував з дисидентами. Всі найважливіші самвидавські матеріали обовязково потрапляли до нього. Памятаю, як я приніс йому машинописну брошуру Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, а він каже: “Я маю дещо краще.” І показав мені статті Валентина Мороза, відверта правда яких збурила всю мою душу. Автім, Грицько не був надто заанґажований у політиці. Головним його покликанням була все ж таки література.
Десь на початку сімдесятих років Грицько зініціював створення літературно-художнього журналу “Скриня”. За задумом це мав бути часопис внутрішнього користування, себто він мав поширюватися тільки серед кола найближчих Грицькових друзів. Вийшло кілька номерів, надрукованих на машинці. Це був звичайний самвидав. Грицько мені казав, що наклад журналу не менше двохсот примірників. Але, гадаю, що він перебільшував.
У “Скрині” в основному друкувалися члени редколегії. Памятаю, що були там уміщені твори самого Грицька, Олега Лишеги, Миколи Рябчука, Юрія Винничука, Віктора Морозова та ин. Художнє оформлення робив В.Онищенко. Взагалі, вся та затія з журналом була своєрідною грою. Грицько любив жарти. І я не пригадую жодної зустрічи з ним, щоб він не сміявся чи був похмурий. Правда, його веселощі дуже часто виливалися в дошкульні глузування. Напевно, саме як глузування належить розцінювати напис російською мовою на останній сторінці “Скрині”: Журнал “Сундук” На украинском языке.
На жаль, влада сприйняла видання “Скрині” без всяких жартів. Журнал невдовзі потрапив у поле зору каральних органів, і творцями часопису зацікавився КҐБ. Грицька й інших стали викликати на допити, залякувати. В результаті видання журналу було припинено, а тих, хто друкувався в ньому, строго попереджено. Згодом О.Лишегу, В.Морозова й инших було покарано ще й вигнанням з вузів.
У сімдесят третьому році я залишив університет, бо не міг більше зносити гнітючої казарменої атмосфери в його стінах. Можливо, мене б усе одно вигнали, бо незадовго перед тим КҐБ виявив в університеті таємну студентську організацію, з якою я мав контакти. Ця організація розповсюджувала самвидавський журнал “Поступ”. Одного разу мене цілий день протримали в головному управлінні КҐБ, вимагаючи свідчень про членів цієї організації, але так і не змогли витягти більше, ніж уже знали. Допитували мене там і про Грицька, але я нічого вагомого не сказав. Каґебіст, який вів допит, весь час натякав на якісь друковані матеріали, вірші. Я відчував, що проти Грицька затівається щось дуже серйозне, і боявся прохопитися необережним словом, бо усвідомлював, чим це може закінчитися в тому числі й для мене.
Після того, як я з другого курсу залишив університет, мене забрали до війська. А коли через два роки вернувся до Львова, то вже набагато рідше став бачитися з Грицьком. У цей час я захопився рухом гіпі і релігійною філософією. Зустрічі з Грицьком уже не були для мене такими цікавими. Він, як бачилося, теж не дуже сприймав мої нові захоплення.
У ті часи я нерідко зустрічав Грицька на вулицях. Розмовляв з ним. Майже завжди він був добряче напідпитку. Мене це не дивувало, бо і раніше Грицько не цурався чарки. Жодні зустрічі чи в нього в дома, чи в иншому місці не обходилися без випивки. Але тоді все це робилося легко, з якимсь веселим відчайдушшям, а тепер Грицько бачився зовсім инакше. Щось змінилося в ньому. Він здавася наче погаслим. Хоча зовні силкувався бути безтурботним.
Уже пізніше я довідався про ймовірну причину такої переміни. У 1972 році у Львові відбулася розправа над поетом Ігорем Калинцем, якого за “антирадянські” вірші засудили на шість років тюрми і три роки заслання. Грицько, який вважався досить близьким приятелем Калинця, на суді був свідком проти нього. Багато людей твердило, що нібито саме через Грицькові свідчення Калинця й посадили до вязниці.
Звичайно, що у Львові зразу поширилася чутка, що буцімто Грицько – аґент КҐБ. Від нього зразу відсахнулося багато друзів. Знайомі стали відверто сторонитися його. Про Грицька пускали найбезглуздіші плітки. Внаслідок цього Грицько опинився у певній суспільній ізоляції. Уявляю, як важко він усе це переживав. Звикнувши бути у центрі уваги, він раптом опинився на узбіччі. Всі, хто так захоплювалися ним, ураз охололи до нього, а дехто навіть став виявляти відверту ворожість.
Я не поділяв загального неґативного ставлення до Грицька. Мені здавалися багато звинувачень на його адресу несправедливими. Тим більше, що часто ті люди, які його найзапекліше осуджували, самі були здатні (я це відчував) на будь-які аморальні вчинки, коли потрапили б у відповідні обставини. Особливо мене дратувало безапеляційне твердження, що Грицько – аґент КҐБ. Сам я в це ніколи не вірив і не вірю. Гадаю, що все було набагато простіше. Грицько мав раниме беззахисне серце і слабку волю. Каґебісти шантажем чи ще якимсь способом зламали його і змусили свідчити проти свого товариша.
Після суду над Калинцем Грицько весь час, як я переконаний, жив з почуттям вини. Я ніколи не пробував його розпитувати про суд, бо відчував, що це для нього вкрай небажана тема. Тільки один єдиний раз я якось випадково прохопився про долю Калинця. Це було на кінцевій зупинці трамваю сімки на Погулянці. Грицько зреаґував украй нервово і вихлюпнув на мене таку порцію жовчі, що я аж перелякався. Але, здається, я тоді так і не зрозумів, наскільки болючою була для нього ця історія.
Остання моя зустріч з Грицьком відбулася біля Порохової Вежі. Якщо не помиляюся, це був 1979 рік. Я йшов алеєю. Сутеніло. Раптом з-за кущів хтось мене гукнув. Це був Грицько. Він тримав фляшку червоного вина-суроґату. “Хочеш випити?”—запитав він. “Давай,”-- я взяв фляшку. Тим часом Грицько відійшов убік, заклав пальці в рот і став вертати. “Погано мені, не можу пити,”—мовив він сумно. Я глипнув на нього і відчув, як стислося моє серце.
Я вже не памятаю, але там з Грицьком були ще якісь люди. Я залишив Грицька з ними і пішов геть, відчуваючи свою повну безпорадність у його біді. Але чому я тоді не виявив до нього звичайного людського співчуття? Можливо, це було єдине, що він дійсно потребував. І чи виявив хто-небудь до нього співчуття або хоч розуміння жахливого становища, в яке він потрапив після суду над Калинцем? У поемі “Говорити, мовчати й говорити знову”, написаній 1975 року, Грицько з вражаючою відвертістю висловив весь трагізм своїх внутрішніх почувань останніх десяти років життя. Те, що він старанно приховував від людей у щоденному спілкуванні, було на весь голос заявлене у поемі. Але навряд чи хтось тоді розумів дійсну вагу цих Грицькових слів.
Назви ліків
що нам допоможуть сьогодні вночі
передсмертні волання місяцеві
вислуховувати розважно
допоможуть нам бачити навіть поезію
в тому як він буде від болю корчитися
в тому як він з останніх сил хрипітиме
-- зупиніть їх
спиніть
я ж насправді вмираю
в розквіті сил високо над повільною річкою.
Після цієї зустрічи більше я Грицька не бачив. А через три роки він помер. Я взнав, що причиною його смерти була тяжка хвороба нирок. Він хотів жити. Дуже надіявся, що поможе операція. Але доля виявилася невблаганною.**
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
*Назва заголовка – цитата з поеми Григорія Чубая “Говорити, мовчати й говорити знову”.
**Опубліковано у книжці Грицько Чубай "Плач Єремії", в-во "Кальварія", Львів, 1998
2. Про рух гіпі, про Сковороду і про себе
http://ua-human.blogspot.com/2016/04/8.html
2. Про рух гіпі, про Сковороду і про себе
http://ua-human.blogspot.com/2016/04/8.html
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
Немає коментарів:
Дописати коментар