Нелегко побачити правду, та ще важче визнати її публічно. Важко, бо більшість людей потьмарена своїми уявленнями про дійсність і нездатна бачити її такою, якою вона є.
Отож спробуймо поговорити про українську мову, мужньо відкинувши всю каламуть принципів і політичних доктрин, подивімося на ситуацію свіжим, неупередженим оком.
Якщо ми здатні на такий погляд, то мусимо визнати, що за роки незалежности становище української мови поліпшилося. Я не беруся стверджувати, що вдалося кардинально переломити ситуацію. Я не кажу, що тенденції витіснення української мови, які активно розгорталися в радянські часи, повністю зупинено. Я лише констатую, що ці тенденції пригальмовано і є реальна надія колись зупинити їх цілком.
Які є підстави для такого оптимістичного висновку?
Перше. В суспільній свідомості змінився погляд на перспективи української мови. Якщо раніше переважала думка, що українська мова не має ніякого майбутнього, то тепер більшість людей вірить, що українська мова має чималі шанси утвердитися. Саме така загальносуспільна переоцінка можливих перспектив української мови і викликає занепокоєння та протести певної частини наших російськомовних громадян.
Друге. До української мови змінилося психоемоційне ставлення. Її більше не розглядають, як те, чого треба соромитися. Навпаки, володіння українською мовою оцінюється як позитивне надбання.
Третє. Люди, які розмовляють літературною українською мовою, сьогодні вже перестали бути білими воронами. На них вже здивовано не обертаються. Вони вже не викликають шоку в обивателя. Беру на себе сміливість заявляти, що прошарок українськомовних українців у великих промислових містах повільно, але зростає. Особливо це помітно у столиці.
Четверте. Розширилася сфера вживання української мови. Насамперед на державно-офіційному рівні, у суспільно-політичному житті, у всяких формах ділового спілкування, в освіті, а також на телебаченні (синхронний переклад зарубіжних документальних та художніх фільмів, усяких телешоу, спортивних змагань тощо). Відбулися суттєві зміни і в книговиданні. Українською мовою видано (і далі видається) чимало фундаментальних книг світової ваги з економіки, історії, політики, філософії, реліґії і науки, що було просто немислиме раніше.
Пяте. Створено умови для вільної пропаґанди ідеї утвердження української мови. Якщо в радянські часи ставити питання про українську мову було заборонено, то зараз це питання безперешкодно дискутується у суспільстві.
Безумовно, всі ці чинники є сприятливим ґрунтом для україноцентричної мовної політики уряду, що не може не вселяти оптимізму.
Разом з тим становище української мови загалом залишається важким. Неґативні тенденції щодо української мови (як уже зазначалося) не зупинено.
Перше. Абсолютна більшість міських громадян (крім Західної України) у побуті і на роботі як і раніше спілкуються російською мовою. Широкого суспільного руху за зміну мови спілкування не спостерігається. Переважна більшість російськомовних українців пасивно ставиться до закликів утвердження української мови. Бачиться, що вони не проти української мови, але й робити якісь практичні кроки на зміцнення її позицій не квапляться.
Друге. Українська мова і далі має доволі обмежену сферу вживання. В багатьох важливих ділянках вона практично відсутня. Її нема (або майже нема) у міському побуті, фундаментальній науці, важкій і легкій промисловості, машинобудуванні, бізнесі, війську, спорті і т.п. У сфері культури українська мова присутня, але частка цієї присутности незначна. Основна маса культурної продукції, яку споживають українці, російськомовна. Можна навіть говорити про засилля російськомовних книг, газет і журналів, кіно-, теле- і відеофільмів, музики, естради, театру.
Чому ж справа утвердження української мови йде так важко? Чому переважна більшість українців залишається глухою до того, щоб українська мова стала панівною в Україні, себто стала мовою загальнонароднього спілкування? На це є всякі причини, але головна, гадаю, у тому, що люди попросту не розуміють, навіщо це потрібно.
І справді, навіщо? Російську мову всі знають, всі нею послуговуються, всі один одного розуміють. То навіщо її витісняти українською? Навіщо створювати зайві проблеми? Стільки часу обходилися без української мови, і все було добре, то чому й далі не можна обходитися? І що, власне, дасть така заміна мов?
Всі ці питання зводяться до одного – до заперечення цінности української мови. І українці, які запитують, навіщо потрібна українська мова, тим самим засвідчують, що українська мова не становить для них цінности. Але у такому разі вони мають усвідомити, що фактично виступають ворогами української мови, а тому несуть відповідальність за її долю, за те: буде вона розвиватися чи занепадати. Вірю, що вже навіть саме таке усвідомлення може змусити багато кого змінити своє ставлення до української мови.
Розгляньмо ж питання, має чи не має українська мова цінність.
Що таке українська мова? Звідки вона взялася? Її, так само, як і всі инші мови світу, створив (приймімо це на віру!) Бог. Вона, отже, є даром Божим. І її цінність складається з багатьох аспектів. Найголовніші з них, на мою думку, такі:
1. Комунікативний (засіб спілкування між людьми).
2. Консолідаційний (засіб політичного згуртування суспільства).
3. Культурний (засіб духового самовираження людей).
4. Науковий (засіб пізнання дійсности, особливо це стосується проблем світової лінґвістики).
Отже, як бачимо, українська мова становить собою цінність хоча б у цих чотирьох аспектах.
Що ж ми втрачаємо, коли одна мова витісняє иншу? Комунікативний аспект залишається, його функції перебирає на себе мова-переможець. Але решта три аспекти: консолідаційний, культурний і науковий щезають разом з витісненою мовою. Особливо болісно це позначається на культурному аспекті.
Таким чином, можемо ствердити, що занепад української мови невідхильно приведе до втрати трьох ціннісніх аспектів. З них культурний аспект охоплює собою унікальне явище світової культури – великий масив людської творчости, засобом вираження якого є українська мова (наука, література, театр, кіно тощо). Чи ж варто пояснювати, що занепад цього явища означає збіднення світової культури?
Гадаю, що у світлі сказаного вище питання цінности української мови не може бути предметом дискусії. Заперечувати її цінність можуть лише рафіновані культурофоби.
І все-таки, чому так багато українців не горить бажанням повертатися до рідної мови? Вони що, всі до щеме́рця культурофоби? Ні, звичайно. Войовничих ненависників української мови порівняно небагато. Це переважно особи, які взагалі заперечують Україну як самобутню політичну, економічну й культурну одиницю. Більшість же людей просто не відають, що чинять. І до їхніх сердець можна і треба достукатися.
Гадаю, що в основі пасивности багатьох громадян щодо української мови лежать ріжноманітні хибні погляди й висновки. Головними з них, на мою думку, є такі:
а) Українська мова немає жодної цінности. Помилковість такого погляду вже доведено вище.
б) Панівне становище російської мови нічим не заваджає розвиткові української. Хай обидві мови вільно співіснують. Це тільки на користь обом мовам.
Ця друга теза на позір бачиться і правильною, і справедливою. Але насправді вона так само хибна, як і несправедлива.
Мови можуть повноцінно співіснувати і навіть позитивно взаємовпливати одна на одну тільки тоді, коли кожна з мов є повновладним господарем ареалу свого поширення. Так повновладними господарями своїх мовних ареалів є, наприклад, Польща чи Росія. Тому взаємини між польською та російською мовами безумовно мають позитивний характер. Але з українською мовою ситуація зовсім инакша. На своїй питомій території українська мова не є господарем. В Україні вона навіть не є домінантною мовою, не кажучи вже, щоб бути мовою загальнонародного спілкування. Навпаки мовою загальнонародного спілкування у нас є російська, себто чужа мова, яка має свій власний ареал поширення – Росію.
Ну і що? - апитають скептики.- Хай в Україні переважає російська. Але чим це заваджає розвиткові української?
Поки в ареалі поширення української мови пануватиме чужа мова, доти повноцінний розвиток української мови неможливий. Мова є живий організм. І як всякий організм вона може розвиватися доти, поки живе. Українська мова жива, але розвиток її гальмується, здійснюється неповнокровно. Адже вона весь час змушена боротися з недугою, імя якій російщення. Беззаперечним для будь-якого мовознавця симптомом цієї недуги є суржик, себто особливий перехідний етап між життям і небуттям мови.
І все-таки не зрозуміло, чому українська мова не може розвиватися поряд з російською?- запитають непохитні скептики.
Що діється з мовою, яка є господарем свого ареалу? В ній відбуваються численні мовотворчі процеси. У всіх сферах життя виникають ріжноманітні явища і звязки, які потребують мовного вираження. Живе людське спілкування матеріялізує цю потребу. Так виникають у мові наукові терміни, нові слова, вирази, відтінки значень тощо. Жива мова дуже тонко і стотно реаґує на живу суспільну потребу. В цьому і полягає розвиток мови.
А чи можуть такі мовотворчі процеси відбуватися з мовою, яка не є господарем свого ареалу? Очевидно, що ні. Як, наприклад, можуть згадані мовотворчі процеси відбуватися в українській мові, коли в багатьох сферах життя вона не має живого функціонування? Там, де мова не присутня фізично, неможливий і її розвиток. Ось звідки численні труднощі, коли хочемо послуговуватися українською мовою.
Для виразнішого розуміння проблеми наведу такий приклад. Напевне, багато-хто звертав увагу на деяку неприродність, штучність української мови акторів (у тому числі і мови синхронного перекладу) у художніх фільмах, особливо про сучасне життя. Поширена думка, що це актори погано грають або неякісно зроблено синхронний переклад. Проте це далеко не так. Мовою, яка не виробляє живих лексичних звязків у тій чи иншій сфері життя, неможливо повноцінно висловити це життя. Не можна, отже, створити повноцінний художній фільм про життя сучасного українського міста, коли українська мова у цьому місті відсутня. Адже все, що говоритимуть актори у такому фільмі, буде мертве. І ця прикра закономірність стосується далеко не тільки кіна.
Ось чому теза про вільне взаємовигідне співіснування української та російської мов є фальшива. А якщо згадаємо, що російській мові на відміну від української анітрохи не загрожує витіснення з власного ареалу, то стане ясним, що ця теза ще й украй несправедлива.
Зі всього сказаного вище випливає такий логічний висновок: повноцінний розвиток української мови, коли в ареалі її поширення панує чужа мова, неможливий, тому утвердження української мови невідхильно вимагає витіснення російської. І в дійсності таке витіснення (на жаль, поки що незначне) відбувається. Адже фактично між українською та російською мовами вже кілька століть триває запекла війна. І то поразка в цій війні для російської мови означає лише втрату окупованої території, а для української мови поразка означає смерть. І це правда, яку мають глибоко усвідомити як прихильники української, так і прихильники російської мов.
Які ж реальні перспективи української мови? І що треба робити, щоб процес утвердження української мови став потужнішим?
Я вірю, що українська мова рано чи пізно витіснить російську і повністю опанує свій ареал поширення. Підставою для цієї віри є два чинники:
а) здоровий первень української нації залишився неушкодженим і цілком здатний до самовідтворення;
б) наявні надзвичайно сприятливі політичні обставини (Україна є незалежна держава і вільна вирішувати свої внутрішні справи самостійно).
Щодо того, що робити, то завдання полягає в одному: збільшити кількість прихильників української мови до такого числа, коли процес витіснення російської мови стане незворотнім. А для цього конче треба розгорнути максимально динамічну пропаґанду з роз’ясненням російськомовним українцям, для чого потрібно утверджувати українську мову. Адже саме від того, чи вдасться переконати наших російськомовних одноплемінців змінити своє ставлення до української мови, повністю залежить і її доля. Не сумніваюся, що переважна більшість російськомовних українців, одержавши достатню кількість інформації, сприйме позитивно заклик повернення до рідної мови. Адже їхня російськомовна привязаність не має глибоких коренів, вона зовнішня, і почуття рідного неминуче візьме верх, коли вони усвідомлять суть справи. Але для того, щоб вони дійшли до такого усвідомлення, необхідно, повторюю, проробити колосальну роз’яснювальну роботу, а це вже цілковито залежить від активности прихильників української мови.
Отож, закликаю всіх братися до роботи. Мета варта зусиль.
В 55 бригаді вся офіцерня розмовляє російською. Хіба в училищах та академіях нині викладають рос.? Рядові, здебільшого селюки, - українською. Армія не національна, а - колоніальна. З небезпечними наслідками.
ВідповістиВидалити