Політика «перебудови», розпочата Ґорбачовом, збурила багатьох. У Росії, особливо в Москві, республіках Прибалтики, Закавказзя, инших реґіонах СРСР почалися активні виступи громадян, мітинґи, страйки, подекуди навіть сутички з міліцією. Люди вимагали свободи, демократії, національного суверенітету. Радянський Союз що далі, то більше уподібнювався на киплячий казан із герметично закритою кришкою.
Утім, на цьому тлі Україна бачилася оазою спокою. Тут нічого особливого не відбувалося. Все йшло своїм звичаєм. В.Щербицький чітко проводив лінію ЦК КПРС. КҐБ переслідував дисидентів. Газети публікували викривальні статті проти українських «буржуазних націоналістів». Навіть вибух на Чорнобильській АЕС не викликав масових протестів. Українці слухали «ворожі» радіоголоси, виливали своє обурення на кухнях і мовчали. Україна спала.
Я відчував, що треба щось робити, треба будити народ, не можна залишатися бездіяльним, коли довкола все шумує, вимагає змін. І якогось дня сказав собі: все, досить чекати, що хтось прийде й поведе. Мушу сам братися й вести. Якщо нема нікого, то це маю бути я.
І от у 1987 році я, і ще двоє моїх приятелів, Ігор Копестинський та Сергій Жижко вирішили створити організацію. Ми стали зустрічатися і обговорювати всякі актуальні питання політичного життя України. Невдовзі наша група вийшла на контакт з львівськими дисидентами Вячеславом Чорноволом, Михайлом та Богданом Горинями, Михайлом Осадчим, Іриною та Ігорем Калинцями та иншими. Так почалася моя участь в русі за незалежність, яка на кілька років устіль витіснила літературну діяльність, захоплення релігійними вченнями, не кажучи вже про гіпі-рух, від якого я давно відійшов.
Невзабарі, у 1988 році Львів схитнули перші масові виступи з політичними вимогами. Потім численні мітинґи, демонстрації та страйки лише наростали. Народ поволі прокидався. Масові протести щораз більше ширилися й по всій Україні.
У цей час Чорновіл й инші дисиденти створили Українську гельсінську спілку, членом якої став і я. На установчих зборах (вони відбулися у Львові в приватному помешканні) виникла гостра дискусія щодо кінцевої ціли УГС. Суперечка полягала в тому, що́ записати в Деклярації принципів: незалежність України чи конфедеративний союз України з иншими республіками СРСР? Себто незалежність чи конфедерація? Переважна більшість дисидентів (В.Чорновіл, Л.Лукяненко, Михайло і Богдан Горині й инші) виступали за конфедерацію, мотивуючи свою позицію тим, що, мовляв, українці, особливо на Сході та Півдні ще не готові прийняти ідею незалежности. «Не можна відриватися від народної маси, люди нас не зрозуміють і ми втратимо підтримку знизу. Треба до незалежности йти поступово, в міру того, як свідомість народу визріватиме. Не припустимо занадто гнати коней, бо віз може відірватися!»-- так, наприклад, говорив Михайло Горинь. Різко виступив проти конфедерації Зіновій Красівський й деякі инші дисиденти. «Як? Ми, найрадикальніша українська організація, керівництво якої складається всуціль з політвязнів, і боїмося озвучити нашу істинну мету – незалежність України? Якщо УГС про це відкрито не заявить, тоді хто? Таж народ наш ніколи не дозріє до незалежности, коли ніхто не пропаґуватиме й не поширюватиме ідеї незалежности!»-- говорив він. Половинчасту позицію зайняв Степан Хмара. Обурювався, засуджував конфедерацію, але, здається, задля єдности шерег, таки згодився. І деклярацію УГС, де конфедерація виставлялася як головна мета, було ухвалено.
Я теж голосував за конфедерацію. Хоча відчував фальшивість арґументів. Проте підтримав. Чому? Бо сліпо вірив у мудрість більшости. Тепер-то я знаю, що більшість помиляється. І, здається, помиляється завжди. Громада має капустяну голову. Вона не мудра. Не здатна діяти по-новому. Всі її рішення базовані на традиції, на тому, що було. І тільки особистість може спалити всі старі, зужиті уявлення і прорватися до майбутнього, себто на нові виклики зреаґувати новими відповідями.
Помилковість рішення про конфедерацію стала очевидною через кілька років, коли постало питання незалежности України. Виявилося, що ідея української незалежности як самоцінність для переважної більшісти українців незрозуміла. Незрозуміла тому, що Українська гельсінська спілка, а пізніше і Народний рух України цієї ідеї у свій час відверто не проголосили, потім не пропаґували і не пояснювали її головної сути – захисту і утвердження української ідентичности. Страх, що люди не зрозуміють, боязнь говорити правду, бо вона може викликати конфлікт, привів до того, що народ у своїй масі виявився у слушний час неготовим до незалежности.
У цьому велика біда чи не всіх наших політиків: колишніх і теперішніх, які ніяк не можуть узяти до голови, що єдиними воротами до змін є конфлікт. Хочеш нового, мусиш руйнувати старе. Як можна змінити суспільну свідомість, не пропонуючи їй нових ідей, а, отже, не ламаючи старих уявлень й відповідно не створюючи конфлікту? Все нове засвоюється через конфлікт. І що раніше нову ідею буде запропоновано, то швидше вона засвоїться суспільством.
Отож коли перед Україною реально виникло питання проголосити державний суверенітет, націонал-демократичні політики, добре усвідомлюючи, що українці у своїй масі не розуміють в чому полягає самоцінность незалежности, не придумали нічого мудрішого, ніж обіцяти нечувані матеріяльні блага у майбутній українській державі. Фактично вдалися до обману, привязавши незалежність до добробуту. Чому? Пояснення знову ж були ті самі. Українці ще не готові підтримати незалежність як таку. А те, що саме вони, націонал-демократи винні у тому, що українці не готові, стидливо випускалося з-під уваги. Адже було згаяно кілька вирішальних перебудовних років, коли можна було радикально змінити свідомість народу. І якщо би націонал-демократи в ті часи виявили належну мужність, то в 1991 році український народ був би вже инакшим, принаймні більшість українців розуміла би, що мета незалежности – це насамперед захист і утвердження самобутности української нації, її ідентичности, а вже потім все инше, добробут, демократія тощо. Завданням націонал-демократів в часи «перебудови» було одне – домогтися, щоб українська ідентичність як цінність була якнайширше засвоєна масами. Вони з цим завданням не впоралися. З банального страху, що народ їх не зрозуміє. А страх, як відомо, найгірший порадник.
Чи розумів я все це тоді, в далеких переломних роках кінця вісімдесятих та початку девяностих? Розумів, але здебільшого інтуїтивно. Памятаю, що особливо дратували мене в поведінці багатьох наших партійних лідерів такі риси як страх говорити правду, неготовість іти на конфлікти, відстоюючи свої переконання, постійне уникання відкритих протистоянь, при чому будь-якою ціною і огидна схильність до хитрувань та обманів як засобу досягнення мети. Будучи членом Української гельсінської спілки, а потім Української республіканської партії, яка виникла на базі УГС, працюючи в інформаційній службі (видавав щотижневий інформаційний бюлетень «Інформатор»), я мав можливість зсередини оцінювати людські якості багатьох політичних активістів, як рядових, так і керівних. Зізнаюся, що тих, до яких можна було ставитися з повагою, було не так багато.
І тут мушу дещо сказати про Вячеслава Чорновола. В часи УГС я бачився з ним чи не щодня. Це була надзвичайно життєрадісна та енерґійна людина. Я ніколи не бачив, щоб він упадав у відчай. Навіть у найкритичніших ситуаціях він не тратив духу. Часто, коли ставалося щось погане і всі впадали в депресію, починали панікувати, сама поява Чорновола з його усмішкою і жвавими очима, знімала всі проблеми. Він мав рідкісну властивість надихати, вселяти людям віру в успіх. Саме за це я й багато инших його поважали й просто по-людськи любили. Проте Чорновіл мав і вади. Насамперед схильність захоплюватися. Це приводило до того, що він міг не помічати явних підступів проти себе. Я знаю щонайменше два випадки, коли йому в довіру втиралися відверті негідники. А він цього впритул не бачив. А потім мав чималі неприємності. І все-таки, таких людей як він явно було замало у нашому русі.
У 1990 році, коли УГС перетворилася на Українську республіканську партію, я вже рідко бачився з Чорноволом. Моя діяльність зосередилася у Львівській організації УРП. Будучи членом обласного проводу, я здебільшого контактував з головою обласної УРП Богданом Горинем. Займався як і раніше роботою в інформаційній службі. І мені щораз дошкульніше допікала «беззубість» нашої діяльности, наша нездатність адекватно реаґувати на політичні реалії. Поміркованість, млявість реакцій, часто навіть безпринципність у багатьох питаннях, які демонстрували як обласний, так і центральний провід УРП, змушували мене все частіше виступати з критикою партії в цілому. Я твердив, що ми своєю пасивною поведінкою, своїм постійним намаганням уникати конфліктів і ухилянням від протистянь підриваємо до нас довіру народу. «Люди йдуть за сильними, послідовними, принциповими, тими, хто демонструє сильні вчинки, показує здатність досягати успіхи всупереч несприятливим обставинам. Слабкість, втеча від боротьби невідхильно підриває авторитет»,-- переконував я. Проте розуміння не знаходив. Врешті це закінчилося тим, що якогось дня на зборах обласної організації УРП замісць змінити стиль політичної діяльности, було підтверджено її правильність і вирішено позбутися мене. Питання поставили на голосування, і мене виключили з партії. Проти мене проголосували всі. На мою підтримку не виступив ніхто.
Це, і особливо та обставина, що не знайшлося нікого, хто б визнав за мною рацію, стало для мене дуже важливим досвідом і фактично переломним моментом у моєму ставленні до своєї політичної кар’єри. Я дійшов висновку, що українці дуже важкий матеріял для праці, і щоб організувати їх до якоїсь конструктивної справи, треба мати неабиякий талант. Також я зрозумів, що зовсім позбавлений дару переконувати. Адже мало того, щоб розуміти, як має бути, треба мати ще хист донести це розуміння до свідомости инших людей. «Отже, публічного політика з мене не вийде»,-- поклав я собі і, полишивши активну політичну діяльність, зосередився на писанні статей на політичні й культурні теми, публікуючи їх в численних газетах та журналах, зосібна в журналі «Напрям» (1991-1992), який як орган Спілки незалежної української молоди (СНУМ) сам же і видавав. У 1992 році опублікував брошуру «Відлуння Великої України. Сучасна концепція українського націоналізму», в якій у сконцентрованій формі виклав свої політичні переконання і пропозиції щодо засад розвитку новоствореної Української держави, акцентуючи серед иншого увагу на важливості феномену сили й боротьби: «…Для українського народу, який глибоко уражений страхом, боротьба є конче потрібна. Ми взагалі маємо розглядати боротьбу як щось для нас винятково позитивне. Адже всяке змагання, всяка спроба опору надзвичайно корисно впливає на масову свідомість, розвіюючи в людях страх і зміцнюючи їхню віру в свої сили. Тому, коли ми хочемо вивести народ зі стану страху, зробити його сильним, мусимо сміливо вести його від одного бою до другого. Участь у змаганнях робить народ міцним. І це незалежно від того чи ці змагання принесли перемогу чи поразку, бо боротьба, завершившись перемогою, зміцнює віру людей в себе, а, завершившись поразкою, розвиває в них почуття помсти і прагнення до нової боротьби. Тільки покора паралізує духові сили народу. Немає нічого страшнішого, як самому перед собою визнати своє безсилля. І ті, хто це зробив, приречені на вічне рабство, і вороття їм вже не буде».*
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
*Опубліковано в альманасі «Хіппі у Львові», випуск 2, «Тріада плюс», Львів, 2012
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
*Опубліковано в альманасі «Хіппі у Львові», випуск 2, «Тріада плюс», Львів, 2012
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
4. Ніколи я не розумів його
http://ua-human.blogspot.com/2017/04/23.html
Немає коментарів:
Дописати коментар