Засніжена рілля, дика грушка на самому краю безкраїх подеснянських луків і над усім -- місяць-повня. Рілля, грушка, місяць. Кожен у собі. Затаєний у своїй самоті, самодостатній. І без найменших нарікань, претенсій, гіркот, і кожен такий спокійний і гідний. Я дивлюся на них, заворожливих у своїй незворушній красі, дивлюся, дивлюся, дивлюся, затамувавши дух, не годен поворухнутися, мій розум німіє від подиву, уривки думок виникають і тут же гаснуть на відполірованій поверхні моєї свідомости.
Ох, ці мої думки! Про одне і те ж, про одне і те ж!... Про цю мою одвічну загадку, яку протягом багатьох років я не можу розгадати – сокровенну правду, яка захована в безмовних словах цієї засніженої ріллі, цієї грушки, і цього місяця. А ще про мій бентежний біль, який з дня на день гнітить моє серце, моє питання питань…
І ось зараз також, коли я, чей, годину стою тут застиглий, майже без руху, лише ледь-ледь переступаючи з однієї затерплої ноги на другу, це пекуче питання нема, нема та й зринає в моїй голові – чому я не можу бути таким, як ця рілля, ця грушка, і цей місяць, таким же доладним у досконалій своїй злично́ті і непохитним у своїй глибоко відстороненій унутрійшній радості? Що бракує мені? Що заваджає стати по їхню руку? Що за нездоланна перешкода тримає мене тут, у цьому світі сумять, виснажливих гонитв за маривами, повному пустих сподівань, пристрасних поривів, гірких невдач і ілюзорних задоволень, які не здатні ані на пі́лочку вгамувати спраги моєї душі?
Немає коментарів:
Дописати коментар