Помешкання Форка та Іраїди, цієї літньої подружньої пари, яка так неспогадано наклала на себе руки, отруївшись мускарином, не довго стояло по́рожнем. Десь через півроку туди вселилася далека Іраїдина родичка з Тернопільщини Зося – вульгарна й доволі хамовита жіночка років тридцяти пяти, яка торгувала на одному з київських базарів квітами. Вона чи не щодня приходила додому підпила, роздратована і реґулярно вчиняла скандали із сухореброю, вічно насупленою консьєржкою Манею, часто облаюючи найгидотнішими словами кожного, хто пробував її вгамувати чи й просто випадково траплявся під гарячу руку. Одного разу Зося навіть кинулася з кулаками на електрика, здоровенного, як ведмідь, ло́муса у вицвілому синьому береті, який лагодив сиґналізацію на вхідних дверях будинку і мав необережність стати на захист консьєржки.
-Та стули вже свою пельку, Зосько! От ще кавалок курви!»-- буркнув він, злізаючи з драбини.
Зося миттю прискочила до нього і, довго не роздумуючи, затопила йому кулаком по пиці. Берет умах злетів з його голови і впав на долівку. Горопаха з несподіванки кілька секунд стояв отетерілий, потім, весь побагровівши, ринувся на кривдницю і, схопивши її своїми величезними ручиськами за горло, став душити. Зося пручалася що було сил, дряпалася нігтями, кусалася, але вирватися не могла. Її шию стискало наче сталевими кліщами. Врешті вона стала харчати, задихаючись і тратячи притомність. І якщо би не мешканці будинку, які збіглися на шум і не вирвали бідачку з мертвущих обіймів електрика, то він у нестямі таки задушив би її.
Утім цей випадок анітрохи не змінив Зосину поведінку. Минуло небагато часу, і вона знову взялася за старе – поверталася з базару пяна, затівала сварки з консьєржкою й ображала кожного, хто траплявся їй на очі. Всі в будинку ненавиділи її, боялися й уникали. В поліцію посипалося сотні скарг з вимогами усмирити галабу́рдницю. Але приїзди поліціянтів, які виписували Зосі штрафи, нічого суттєво не міняли. Два-три дні було спокійно, а потім усе починалося заново. Не помогла також і викликана кимось бриґада санітарів з Глевахи, знаменитої київської психіятричної лікарні, коли Зося вчудила таке, що взагалі не лізло в жодні ворота -- напившись одного дня до цілковитого одуру, ходила по сходовій клітці й пісяла під кожні двері. Санітари, які прибули на виклик, застали її майже непритомну. Вона лежала на сходах, притулившись до поруччя, напівгола, зі спущеними колготами. У такому вигляді її й несли на ношах до машини. Та повернувшись через два тижні з психлікарні, Зося не тільки не змінилася, а стала ще злішою і напасливішою. Мешканці будинку були просто у відчаї, не знаючи, що чинити і як забезпечитися від Зосиних диких бешкетів.
Я також побоювався цієї навісної жінки, всіляко уникав зустрічи з нею і, коли виходив з дому на свої звичні самотні прогулянки київськими вулицями, то завше прислухався, чи не чути десь у коридорах якогось шуму, гаму, ре́йваху, крикотні, і лише тоді зважувався заходити до ліфта. Так само і повертався додому, прокрадаючись й уважно вслухаючись до кожного звуку.
І так тривало доти, поки не з’явився Аркаша. Якогось дня Зося прийшла з роботи не сама, а з короткостриженим здорованем, руки якого вкривало татуйо́вання, а очі бігали туди-сюди й нахабно полискували. Він був приблизно того ж віку, що і Зося.
-Чого вилупилася?! Це Аркаша, мій муж!— закопиливши губи, зи́кнула вона на консьєржку Маню.
Та сердито пхикнула і відвернулася.
-Сука гонориста!—скривила губи Зося і, взявши Аркашу за лікоть, потягла його до ліфта.
Про Аркашу, крім його імени й прізвища (Аркадій Сокур), мало що було відомо достеменно. Подейкували, що він був родом десь з Півдня, здається, з Мелітополя, але в Києві начебто жив давно. Тут його у певних колах знали як відчайдушного урви́голову, картяра, але особливо як удатного костиря (у грі в кості він, як дехто твердив, був справжнім віртуозом). Також розповідали, що Аркаша за причетність до пограбування «Приватбанку» на Подолі відсидів пять років у вязниці. Потім, коли почалася війна з росіянами на Донбасі, він записався в якийсь добровольчий батальйон, воював, був поранений під час бою за Словянськ, а коли демобілізувався, його навіть нагородили медалею. Утім дехто це заперечував, кажучи, що насправді ніякого поранення і нагороди не було. Аркашу просто вигнали з армії за мародерство і ще за якийсь злочин, який командування батальйону не хотіло виносити на люди й попросту замяло.
Те, що Зося завела собі такого екзотичного співмешканця (її офіційним мужем Аркаша став дещо пізніше), викликало у мешканців будинку справжній переполох. Деякі люди, особливо ті, які були безпосередніми Зосиними сусідами, так налякалися, що готові були навіть продати свої квартири, аби тільки позбутися «радощів» спілкування із такою непевною парою.
-А що ж ви хочете? Від цієї біснуватої і її бандюка можна тепер сподіватися чого завгодно!— казали вони в один голос.
Проте всі страхи виявилися даремними. Ба більше! Відтоді, як з’явився Аркаша, Зося перестала галабурдити. Її наче відрізало. Вона не тільки не затівала ко́лоту з консьєржкою, а й узагалі ні на кого навіть не фу́кнула, не кажучи вже, щоб шпетити словами. Приходила з роботи і мовчки, ні з ким не вітаючись, похмура, йшла до ліфта. А через якийсь час всі побачили, що Зося ходить у синяках. Аркаша її бив. І то, судячи зі всього, бив реґулярно. Я, мешкаючи зверху якраз над їхньою квартирою, і всі сусіди внизу, мешкання яких були поруч, чули заледве не щодня жахливі Зосині зойки й лементи. Втім, усі мешканці будинку були задоволені, бо Зося вже нікому не допікала своїми дикими вибриками, і ні в кого й на думку не спадало, щоб втручатися в її взаємини з Аркашею.
-Їхня сварня – то справа сімейна!—казали одні.
-Та хай він її навіть і вбє, що нам до того?!— говорили другі.
-Вона стільки всім насолила, що хай отримує своє!— зловтішалися треті.
-Так, так, то Бог її карає!— підтакуючи, похитували головами четверті.
І тільки, здається, мені було шкода Зосі. Ці її роздери-душу-крики, верески й вайкоти, які, чей, щовечора доводилося мені чути, неабияк гнітили мене. Я затикав вуха ватою, вмикав телевізор на всю гучність, бігав, мов божевільний по кімнаті, замикався у лазничці, кричав, тупав ногами, але сховатися від жахіття, яке чинилося внизу, не було де. І лише коли Зосині лементи стихали, мені ставало легше, і я падав на ліжко геть знесилений і засинав, наче провалюючись у чорну безодню. А наступного дня все повторювалося.
Для мене й досі залишається загадкою, чому Аркаша бив Зосю? Невже вона мала аж такий нестерпучий характер, що инакше з нею не можна було? А може, той Аркаша був садистом з природи і попросту потребував когось мучити? Я не знаю і не розумію цього. Але щось же їх таки тримало вкупі! Бо ж чому тоді Зося так покірно все терпіла? Хіба вона не могла Аркашу вигнати? Викликала би поліцію й позбулася його. Тим паче, що він ще доволі довго не був її законним чоловіком. Ні, вона мовчки зносила образи й збиткування, покірно дозволяючи йому бити себе. І це тривало довго, день за днем, місяць за місяцем. А коли десь через півтора року Зося з Аркашею таки офіційно зареєстрували свій шлюб, то і після цього нічого не змінилося. Аркаша продовжував її бити й знущатися. І лише тоді, коли він на день-два кудись зникав, вона мала сякий-такий передих.
Та врешті одного дня Аркаша пішов і більше не повертався. Зося ходила чорна як ніч. Її спухле лице свідчило, що вона не просихала від сліз. Вона мала вигляд такої нещасної, такої безпорадної, охопленої таким розпачем, що на неї не можливо було дивитися без щему в серці. Утім, я бачив, що ніхто, крім мене, не почуває до неї жалю. Мешканці нашого будинку дивилися на Зосю цілковито бездушними очима. Вона для них була щонайбільше порожнім місцем.
Десь півроку по тому, як Аркаша покинув Зосю, я якось зустрів її біля будинку. Памятаю, як зараз. Це було навесні, тільки-но почало розпускатися листя на деревах, пригрівало сонце, в ясминових кущах несамовито цвірінькали горобці. Зося сиділа на лавочці і тримала в руках щось велике квадратне, загорнуте в газету.
-Тихоне!—раптом гукнула вона, побачивши мене.
-Добрий день,-- привітався я дещо знічений. Адже Зося ніколи раніше не зверталася до мене.
-Ходіть подивіться,-- в її очах спалахнули якісь дивні искорки радости.
Я підійшов. Зося розгорнула газету й показала мені велику кольорову світлину форматом приблизно тридцять на двадцять сантиметрів. Там були зображені вона і Аркаша. Обидвоє стояли обнявшись.
-Мені її збільшили. Щойно прийшла з фотоательє.
Я дивився на Зосю і не міг її впізнати. Вона вся сяяла від щастя. Такою радісною, такою опроміненою втіхою і задоволенням я її ніколи не бачив. Це була наче зовсім инша жінка, зовсім не та, якою я знав чи уявляв собі раніше
-А де зараз Аркаша?—запитав я, відчуваючи, як тремтить мій голос.
-Де, де?—Зося свінула на мене очима і на мить спохмурніла.—Звідки я знаю?! Може, десь у тюрмі сидить!
Я мовчав.
-Яка гарна фотка, правда?!—вона ніжно погладила світлину пальцями і знову вся заяскріла від щастя.
-Так, справді гарна,-- кивнув я і рушив геть, збентежений і повний сумяття.
19. Вони нам приснилися
Немає коментарів:
Дописати коментар