Сьогодні знову був там, у тому прадавньому лісі за лугом. Вийшов з хати на світанку і довго йшов стежкою серед полеглих поруділих трав, вологих, на яких ще донедавна лежав сніг. Вразила тиша у лісі. Височенні з грубезними стовбурами сосни мовчали. Жодного по́рипу, шуму вітру в гіляччі, навіть голосу хоч якоїсь пташки. Лише туман густими білими куделями клубочився у верховіттях, і задерши голову, я не бачив там нічого, крім темно-зеленавих плям глиці.
Ці дві гігантські сосни виросли так близько одна від одної. Вони майже зливалися, та проте не були одне. Між ними зяяв про́зір, зовсім невеличкий, у який тільки й влізала моя долоня. Такі близькі, майже однакові у всьому, і товщиною, і висотою, і барвою кори, глибокою брунатною, в якій погляд топився, не знаходячи анінайменшого спротиву, а ще незміренно близькі своїм затаєним мовчанням, яке мені марилося наче якась заповітна бесіда. Про що? Якби ж я знав!!! Це, певно, так уже мені, сердешному, покладено бути вічним свідком -- чути мову із сокровенних слів, манливих звуків, значення яких закрите для мене... Дві сосни, які прагли стати одне, але так і не стали.
Я ще довго ни́пав серед незчисленних соснових стовбурів, обходив замшілі корчі й упалі від гураганів дерева, видирався на піщані пагорби, порослі хирявими берізками, дійшов аж до свіжого по́рубу… Це як величезна лісова рана – тисячі пеньків стримить із розпанаханої, подекуди вкритої всохлими гілками землі, і чується оглушливий вайкіт зрубаних гігантів, моторошний лемент, плач і ридання, які не стихають ані на мить. Не люблю таких місць, вони викликають у мене почуття безрадности, якоїсь приречености на саморуйнування – цього загадкового ґанджу, певно, закладеного самою природою у людське єство.
Отож я кинувся з цього місця мало що не навтьоки і невдовзі знову опинився тут, біля цих двох сосен. Вони і далі стояли тихі, незрушні. І продовжували свою бесіду. Двоє, які йшли одне до одного, але які не схотіли стати одне. Я дивився на них і не розумів, про що вони розмовляють, дивився і слухав, слухав, слухав… І мені не хотілося вертатися назад до села. Ото так би й лишився тут назавжди.
Зараз, увечері, коли за вікном сутеніє, і кольори розквітлого шафрану на клюмбі в моєму саду вже не здаються такими несамовито яскравими, а дрозди на ясені в сусідському обійсті натомісць співають щораз голосніше, і я просто сиджу в хаті на деревяному стільці, бо нічого не хочеться робити, отож зараз я нема, нема та й запитую себе: «Що ж так вабило мене в цих двох соснах? І чи відкриється мені це хоч колись?»
Немає коментарів:
Дописати коментар