Снігу, який так рясно випав у грудні і, здавалося, лежатиме вже аж до кінця зими, не лишилося й знаку́. Ніде навіть білої латочки. Всюди, куди не стріль оком, гола чорна рілля. Ось таким виявився цей перший день січня – без морозу, з похмурим небом, яке прозористою сивою габо́ю нависало з гори і мовчало, просто мовчало, заглиблене у свою таїну, закриту для мене, закриту для всіх, але про яку тільки я знаю, що вона є.
Йдучи сюди, я не сподівався ні на що, просто йшов без ціли, бо… я не знаю чому, бо щось штовхало мене, поривало кудись… Куди? Навіщо? Хіба тямлю? А врешті, що мені було сидіти в хаті, коли давно розвиднілося і новий день заглядав у вікна, наче облесливо нашіптував про якісь незнані чуда десь там далеко за садом, за воротами, за опустілим безлюдним селом, там на безкраїх луках, лугах, зораних під озимину полях, десь там, де починалися нескінченні соснові ліси, де можна сполохати зайця, уздріти на галяві сторожку козулю, побачити лиса, зайнятого полюванням на мишу-землерийку, а то й почути кабана, який розгрібає мох під поваленим деревом, а ще намилуватися усякими білками з предовгими розвіяними, наче вітрила, хвостами, не кажучи вже про птахів, маленьких, скажімо, щигликів, шишкарів чи пищух і великих, таких як усамітнені горді круки чи сови, які незворушно сидять у верховіттях, не удостоюючи нікого своєю увагою, або хижі канюки, звані ще зимняками, які ширяють високо в небі, вистежуючи здобич.
Отож я прийшов сюди, на межу між лісом і полем і зупинився біля цієї склюбаченої сосни, і застиг невзмозі зрушити з місця – ліс, усі дерева, гілки, сухі неопалі подекуди листочки, зелена глиця і навіть зчорніле бадилиння перцевої мяти долі, усе було біле-біле від паморози, аж сліпило очі. Снігу не було, а ця всепоглинуща білина́, яка густо оповивала кожну цятку, дрібку, вилюжку, кожен тонесенький шпичачок, стовбурець, прутик, завиток над землею, заполонювала собою все, домінувала над усім, владарювала, була головною і тут, і в моїй свідомості. Я бачив лише її, тріюмфуючу, неосяжну, всепроникну. І ця білина була потужніша, густіша, глибша і незрівнянно гарніша, зличніша за сніг, той, який щез, розтанув і за яким так побивалося, так тужило і плакало моє серце.
Здається, таки справді, коли поринаєш у «тепер», то щезають усі печалі, усі втрати і гіркоти, усе що було і що буде.
Немає коментарів:
Дописати коментар