Це було моє улюблене місце... Лавка в занедбаному куточку парку, де рідко коли когось можна було надибати. Я приходив сюди, сам не знаю чому. Щось тягло мене до цієї місцини, особливо у хвилини безпричинної туги, яка часто ні сіло ні впало накочувалася на мене, і я ніде і ні в чому не міг знайти розради. Приходив, але ніколи не сідав, просто повільно брів мимо і дивився... довго, наче прикипав очима.
Не памятаю, що я тоді відчував. Може, якусь спорідненість, спільність долі? Але що мене, молодого хлопця, який тільки но скінчив середню школу і перед яким розгорталося ціле життя, могло єднати з цим мертвим нечутенним предметом -- лавкою в парку? Не знаю. Але все це так цупко чомусь тримається у моїй памяті. І щоразу, коли я згадую місто своєї молодости, місто С., якого давно нема (бо те, що є, це зовсім якесь инше чуже місто), то невідхильно спливає в уяві ця лавка.
Утім, зараз, коли минуло десятки років, я чомусь не маю анінайменшого бажання навідатися ні до цього міста, ні до цієї лавки в занедбаному парку. Але чому, чому?
Немає коментарів:
Дописати коментар