Я подер усі її світлини. Всі. Крім цієї. Цю я просто не зважився знищити. Кілька разів намагався порвати і не зміг. Ву́стя на ній зафіксована стотно третього дня по нашому одруженні в понурому київському загсі на Харківському шосе. І вже тоді печать недуги прозирала на її виду. Я відчував це, але вперто відганяв будь-яку думку про лихо. І так минуло десять років. Вона згасала довго, спроволока, аж поки не прийшла та година. А коли її не стало, я ніяк не міг збагнути, чому надворі такий спокій, чому щебіт пташок такий погідний, а над дахами камяниць цього величезного міста з таким незворушним тріюмфом пробиваються перші ранкові промені? Я марно вдивлявся в застиглі риси її обличчя і розумів лише одне – моєї Вусті більше нема у цій лікарняній палаті. Вона кудись пішла. Сховалася від мене за непроникну завісу. А на ліжку лежить худесеньке, тонюньке, вимучене тривалою хворобою тіло якоїсь зовсім чужої, незнаної мені жінки. Мені було нестерпно дивитися на неї. І я не витримав і пішов геть. Пішов униз сходами, на вулицю, де вже появилися перші пішохідці.
З того часу минуло двадцять років, багато відбулося подій довкола, багато чого сталося і в моєму особистому житті, а я й досі не можу забути тої лікарні, позбутися тої пекучої гіркоти обману, якого я зазнав тоді, в той чудовий, сповнений дивовижного спокою і безтурбоття літній ранок, коли моя Вустя померла. Вона щезла так непомітно, так раптово, що я навіть не встиг зауважити коли. Пішла і більше не приходила. Ні завтра, ні позавтра. Ніколи. Не залишивши по собі нічого. Жодного знаку. Її не було ніде і ні в чому. Ні її мертве тіло, ні її одяг, ні її речі, ні її фотографії, ні навіть її численні образи, закарбовані у моїй памяті, не мали до неї ані найменшого стосунку. Я бачив це, знав це, виразно це відчував усім своїм єством. І я не міг дивитися на будь-яку повязану з нею річ без гнітючого відчуття фальшу, відчуття, що мене обманюють. Саме з цієї причини я без жалю розстався зі всіма Вустиними речами, а потім через кілька років порвав (хоч і як це було важко!) й усі Вустині світлини. І не дивно! Ці фотографії завдавали мені невимовного болю, бо щоразу, коли я розглядав їх, то бачив, що це не Вустя, це щось чуже, мертве, зовсім її не стосується. Так, так, адже я добре знав, якою була моя Вустя. Вона була жива, її руки були теплі, очі, повні блиску, губи тремтіли, коли говорила, а вся вона трепетала й відгукувалася на кожен порух, на кожен повів вітру, на кожну барву, на світло, на листочок, на билинку, на голос, на все, що двигтіло і рухалося навкруги в цій дивовижній, такій хвилюючій, такій хисткій, непевній і вислизущій, такій прекрасній і огидній, повній добра і зла, тиші і грому, руху і безруху, народжень і помирань, життя і смерти, початку і кінця, такій відкритій і водночас глибоко затаєній дійсності, вічній і тому, певно, недосяжній розумінню.
Я знищив усі Вустині світлини. Я в скорім часі, відчуваю, порву і цю останню. Я не розумію, навіщо я стільки років зберігав цю фотографію? Навіщо? Адже в моїй памяті й так багато залишилося Вустиних образів. Вони нема, нема та й виникають переді мною і мучать мене тим же – пекучим обманом, підсуваючи мертве замісць живого, мариво замісць справжньої Вусті, якою я її знав.
Так, я знищу і цю останню її світлину, це зовсім не важко, але як би я хотів стерти на порох і всі ці мертві образи Вусті, які рояться в глибинах моєї памяти і з дня на день мучать мене. Навіщо вони мені потрібні? Навіщо мені ці марива, коли я знаю, що моя Вустя просто кудись пішла, просто сховалася за непроникною завісою? Вона була жива тоді і тому є серед живих тепер, серед живих, а не мертвих.
Немає коментарів:
Дописати коментар