Жовтень добігав кінця. Щоранку мій день починався з того, що я вставав з ліжка, хапкома вдягався і, щулячись від холоду, розпалював грубу. Потім виходив надвір подивитися, чи в цебрі не примерзла на поверхні вода, бо вночі, коли я прокидався, мені весь час марилося, що за вікном температура опустилася нижче нуля. Однак щоразу льодку в цебрі не було. І я вертався до хати розчарований, наче це мало для мене якесь значення.
Цієї ночи я майже не спав — починаючи з пів другої хату стрясали вибухи десь з боку Києва. Бабахало з невеликими перервами майже до шостої. Тож я, якщо й трохи заснув, то хіба що на одну-дві години. Більшість же часу просто лежав навзнак і слухав, чекаючи, що ось-ось знову десь бахне. А коли вибуху довго не було, то моя увага перемикалася в світ уяви — розум невтомно плодив все нові й нові думки, образи, картини, що зчаста переростало в роздуми про себе і своє життя.
«Що ж, — стверджував, а більше запитував хтось невгамовний у мені, — тобі вже за сімдесятку, вік прожито, лишилося зовсім небагато — помреш і не лишиться по тобі ані знаку́. Тебе це лякає? Чому? Ти боїшся втратити щось дуже важливе? Що ж є такого цінного в тобі? Хіба не знаєш, що все минуще, — і ти в тому числі? А раз так, то нема й не може бути цінности ні в чому, ні в тобі, ні в чомусь иншому. І все-таки, усвідомлюючи, що ти, як і все навкруги, приречений щезнути в хлані буття, вперто борешся за продовження свого існування. Чому? Що за сила змушує тебе брати участь у цьому, здавало би ся, безсенсовному змаганні? Що це? Закладений природою ірраціональний інстинкт, непояснимий і непідвладний розсудкові? Якщо так, то, виходить, саме життя ірраціональне. А якщо життя ірраціональне, то як розум, який базується на логіці, може бути надійним дороговказом у житті? Чим же тоді керуватися, на що спиратися? Нічим і ні на що? Тоді виникає ще одне слушне питання, а чи можливо взагалі жити без дороговказів і опор, себто взагалі без будь-яких сенсів? Може, це і є питання питань?»
Минуло шість років, відколи я продав київську квартиру і переїхав жити в село, в хату свого друга Серена, яку він відписав мені незадовго перед смертю. Иноді застановляюся, що змінилося в моєму житті у звязку з цим переїздом? Мені стало краще? Я щось здобув чи, навпаки, втратив?
Засадничо нічого не змінилося. Я, як жив усамітнено в Києві, уникаючи тісніших стосунків з людьми, так і зараз живу в ще більшій самотині, бо, буває, тижнями не бачу людей, не те, щоб з кимось перехопитися хоч словом. І, як не дивно, мене це зовсім не обтяжує. Я просто нікого не потребую. Тож я міг би й далі жити в Києві і нічим би не переймався. А проте моє теперішнє життя таки дещо инакше, у ньому є певні особливості, які лише на позір здаються несуттєвими. Я виразно відчуваю їх, але, бачиться, не годен утямливо пояснити їхню суть — такі вони крихкі і невловні. Може, найстотнішим ввизначенням цих особливостей буде ця дивна сповільненість, яка панує тут у всьому: у порухах природи, деколи майже застиглої, у плині часу, який раптом зупиняється невідь-чому, у бігові думок у моїй голові, які иноді так неквапливо проминають, що, здається, я можу схопити якусь з них рукою. Раніше, коли жив у Києві, я не помічав ніякого сповільнення — все відбувалося рівномірно і в одному темпі. Звичайно, я можу помилятися, і радше за все так і є, але це моє відчуття настільки стійке, що його просто неможливо іґнорувати.
Думка, чи можна жити без будь-яких сенсів, яка виплила в моїй голові минулої ночи, якраз і мала таку сповільненість. Вона нагадувала хмарку в ясному небі, що нерухомо зависла в прозористій блакиті. На неї можна було дивитися, вивчати кожну звивинку, риску, випуклість чи западинку. Я і зараз, снідаючи за столом, згадав її, і вона, з’явившись у свідомості, не тікала кудись за таємну запону, як инші думки чи образи, на яких скупчувалася моя увага — просто стриміла німим питанням: чи можна жити без сенсів? Я зорив на неї, забувши, що тримаю в лівій руці зварене на мяко яйце, а в правій ложечку, шоб його їсти. І тільки коли ложечка з дзенькотом упала на тарілку і я повернувся до реальности, думка миттєво щезла.
«Щоб з’ясувати, чи можна жити без сенсів, треба спочатку звільнитися від сенсів. Але ж я все життя тільки й робив, що марно намагався звільнитися від них», — зідхнув я і продовжив свій сніданок.
Увечері я сидів на фотелі біля вікна і своїм звичаєм віддавався безцільному спогляданню дійсности, як робив це вже багато років. Реальне і уявне одне за одним виникало і щезало в моїм свідомості нескінченним фільмом. І от в якийсь змиг я знову застиг на думці, чи можна жити без сенсів? Ні, я не йшов за нею, не узалежнився від неї, просто відсторонено розглядав, намагаючись збагнути її природу. А вона не щезала, не розсипалася, не перетворювалася в щось инше, а знай стирчала і стирчала в моїй свідомості, наче справді якась реальна річ, а не просто символ. Я не розумів, що відбувається. Цього не мало бути. Але воно було.
До тями мене привів якийсь глухий уривчастий звук. Хтось стукав у двері. Я звівся на ноги. Підійшов до дверей і розчахнув їх. Щось шугнуло, лопочучи крильми. Це був дятел.
«Куди ти, брате?! — скрикнув я й довго вдивлявся туди, куди полетів птах, наче сподівався, що він повернеться.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
99. Далеко не все в житті має глузд
https://ua-human.blogspot.com/2025/10/99.html
Немає коментарів:
Дописати коментар