Цієї неділі вранці я сидів у своєму кабінеті і, попиваючи каву з оздобленого рожевими півоніями порцелянового горнятка, читав вірші Богдана-Ігоря Антонича. Деякі з віршів перечитував кілька разів, иноді зупинявся і дивився у вікно, де з тилія мого чималенького будинку простягався догори схилом невеликий сад. Кабінет містився на другому поверсі, тож я міг бачити сад, як на долоні. Там саме квітли вишні чи радше відквітали, бо трава під деревами подекуди доволі рясно була всіяна білими цятками.
«Ця білина заворожує. На неї можна дивитися вічно, — пробігла в голові думка. — Та ба, в скорім часі від неї не лишиться ані знаку́.»
Я все ще дивився у вікно, коли раптом задзвонив телефон.
— Гальо́, — я узяв слухавку, будучи певен, що телефонує хтось з моїх ділових компаньйонів.
— Тисю, тато зовсім зїхав з глузду. Я вже не витримую, — почувся розпачливий голос мами.
— Та що там знов сталося? Поясни до пуття, — мовив я, ледь стримуючи роздрато́вання.
Батько й матір уже девять років жили під Києвом в ошатному, з білого каменю будиночку, який перейшов їм у спадок по смерті бабуні Рисі. Їхнє ж просторе пятикімнатне помешкання на Липках дісталося мені, бо сестра Варуся ще на початку вісімдесятих, вийшовши заміж за молодого перуанського юриста Октавіо, виїхала до Перу. Втім, відтоді, як я купив на Подолі будинок (це була капітально відремонтована стара двоповерхова вілла) і перебрався туди мешкати, батьківська квартира стояла порожнем.
Я знав, що між батьком і матір’ю останніми роками коїться щось не зовсім добре. Ні, між ними вже щонайменше пятнадцять років не було жодних поважних конфліктів, ні тим більше сварок. Тато ніколи навіть голосу не підвищував на маму, не те, щоб щось говорити чи робити їй наперекір. Він здебільша мовчав, уникав суперечок, легко згоджувався зі всім, що вона від нього вимагала. Водночас що далі, то більше западав у якесь внутрішнє оніміння, день за днем неухильно втрачаючи цікавість до всього, що відбувалося довкола. Бачачи це, його нечисленні приятелі і знайомі, серед них і Корнель, його єдиний друг, врешті взагалі перестали з ним спілкуватися. До нього, відстороненого і замкнутого у собі, ніхто вже навіть не дзвонив, щоб узнати, чи живий він, не те щоб прийти з відвідинами. Ціле передполудне він збавляв у своїй кімнаті, де, куняючи в обшмульганому фотелі, перечитував пожовклі від часу усякі технічні довідники й посібники, що стосувалися переважно будівельних матеріялів, а пополудні брів у тихе, завсіди малолюдне кафе, яке було розташоване на трасі до Києва й мало дещо претенсійну назву «Блакитна троянда» (алюзія на однойменну пєсу Лесі Українки), і там просиджував за столиком під вязом до пізнього вечора, пючи у самотині коньяк і позираючи раз за разом на далекі, нічим не примітні узвишшя, зеленаво-попелясті навесні і брудно-рудяві восени. Тож складалося гнітюче враження, що всі його пориви й бажання поступово звужуються до суто фізіологічних потреб. Саме це, певен, найбільше і дратувало мою маму. «Він нічого не робить, тільки їсть і спить», — не раз казала вона в гніві, коли я приїжджав з Києва навідати їх.
— Тато раніше хоч щось говорив до мене, скажімо «добрий день», «на добраніч» чи «що можна поїсти», а від учора взагалі, наче язика проковтнув — жодного слова не вицідив із себе. Сьогодні прийшов на кухню, не привітався... Сидить і дивиться на мене пустими очима. Я його питаюся одне, друге, третє, а він не відповідає. Мовчить. Цілком, як божевільний. Я дуже боюся, Тисю, приїжджай мерщій, бо з ним явно щось не так.
— А де він зараз?
— Де, де? Там, де завсіди. Ніби ти не знаєш! — мовила мати зі злістю. — Поснідав. Я йому яєшню з ковбасою приготувала. Та й пішов у то своє кафе, де він щодня коньяк потягує.
— Раз пішов, то з ним не так все погано, мамо, — спробував пожартувати я.
— Ти би бачив його очі, Тисю. Та він сам не свій! — закричала мати з виразними гістеричними нотками в голосі.
Потім вона щось почала белькотіти, захлинаючись словами. Я нічого не міг второпати. Здається, вона сварила мене, називаючи безсердечним.
— Та приїду я, мамо, приїду, заспокійся, до біса вже! — гаркнув я й поклав слухавку.
Коли я спустився сходами на перший поверх, то побачив Дарку. Дружина, вбрана в довгу темно-синю оксамитову сукню проплила, як тінь, коридором і щезла в дверях залі для розваг, як ми називали цей величезний покій, де стояв більярдний стіл й містилися всякі знаряддя для спорту. Я окликнув її, але вона не відізвалася і навіть не повернула голови. Це була її звична манера вдавати, що нікого не чує й не помічає. Мене така поведінка иноді доводила до сказу, але цього разу я поклав не заводитися з дружиною. Швидкома переодягся в новий твідовий костюм із широкими вилогами, повязав краватку і подзвонив шоферові, щоб вивів авто з ґаража, попередивши, що їду за місто і кермуватиму сам.
Лишалося повідомити дружині про свій несподіваний відїзд.
Коли я хапливими кроками увійшов до залі для розваг, то побачив, що Дарка стоїть перед величезним дзеркалом зовсім гола. Сукня лежала на навощеному паркеті, кинута жужмом, поряд валялися шевретові, орнаментовані срібними нитками туфлі бордового кольору і купка нижньої білизни, з-під якої визирав краєчок якоїсь книжки. Дарка уважно розглядала своє пружне, гарне всіма сторонами, молоде тіло в дзеркалі, і такі розглядини могли тривати не одну годину. Крім читання книжок, це було, здається, друге її улюблене заняття.
— Дивишся, чи не постаріла у свої двадцять три? — насмішкувато запитав я.
Дарка була молодша за мене рівно на двадцять років. Минуло шість років, як ми взяли з нею шлюб у Видубецькому монастирі. За цей час моя химерна, вифантазована мною самим закоханість у неї вивітрилася цілковито. Ба більше, бували дні, коли я дружину буквально ненавидів. Зосібна тому, що мені було до болю соромно за себе, мене просто розпирала лють, що я міг так фатально дати хука, помилитися, не побачити те, що бачили всі мої друзі, деякі з яких навіть прямо відраджували мене від цього одруження. Втім, я нікого не послухав, бо «жінка без властивостей», як я з якимсь мало що не містичним захватом називав Дарку, цілковито потьмарила мою свідомість. Я закохався в її загадкове внутрішнє єство. Тим часом за фасадом таїни Дарчиної душі, її незвичайної поведінки, її дивної стриманости й сповільнености у всьому, її схильности приховувати почуття, не виявляти хоч якогось ставлення до того чи иншого, що, власне, і прихилило моє серце до неї, тож за цим усім нічого насправді не було — сама холодна пустота.
— Ти не чуєш? — повторив я вже зі злістю.
Дарка повільно повернулася до мене лицем. Її зеленаві очі дивилися застиглим, тягучим поглядом, який нічого не виражав. І мовчала. Я знав, що вона не промовить ані слова. А якщо я надокучатиму, то в її зіницях лише зблисне щось схоже на біль, який потім перетвориться у німе благання.
— Я їду провідати тата й маму. Повернуся пізно, — сказав я.
Дарка продовжувала дивитися на мене своїми знерухомілими баньками. Вона ніколи не відводила погляду. Мені здалося, що вона хоче щось сказати. Її губи, густо наквацяні яскравою червоною помадою, злегка затремтіли. Я чекав. Але вона так нічого і не сказала. Стояла тихо, без найменшого руху. Тоді спроволока, в якомусь ніби знесиленні поклала долоню на голі перса, білі, з блідо-рожевими пиптиками. Я ковзнув поглядом на її живіт і нижче. Пагорок міжніжжя був чисто виголений. Випуклості стегон вражали пропорційністю, а ноги демонстрували майже ідеально рівні лінії. «Безумовно, вона вродлива. Але що мені з цього?!» — з гіркотою подумав я. Тоді різко повернувся до Дарки спиною і вийшов геть.
Мати зустріла мене на порозі дому у фартушку, поплямленому чимось масним. Вона почула, що я вїжджаю на подвір’я і вийшла з кухні.
— Я якраз насмажила риби. Це хек, який ти так любиш, — мовила вона, обіймаючи мене.
— Дякую, мамо, потім. Де тато?
— Там, — вона вказала в бік траси.
Я звернув увагу, що мама дуже постаріла. Волосся на голові було зовсім біле.
— Знаєш, я хочу з татом розлучитися, — вона раптом заплакала, затуливши лице долонями.
— Ну, ну, ти впадаєш у крайнощі, — я пригорнув її, пробуючи заспокоїти.
— Ти не розумієш, Тисю. Я тут цілковито сама. Нема до кого й слова промовити. Тато геть збайдужів, перетворився на ходячу мумію. Його нічого не хвилює, нічого не цікавить. Йому все одно, як мені і що зі мною. А тепер узагалі перестав розмовляти. З ним явно щось не так, Тисю. Може, він хибнувся розумом?
— Не знаю, мамо, не знаю, але все це неабияк тривожить мене. Мушу піти побачити тата.
До придорожнього кафе «Блакитна троянда» було зовсім недалеко. Тож я пішов пішки. Асфальтований майданчик з кількома столиками під вязом, де зазвичай збавляв час мій батько, я уздрів ще здаля. Крім тата, там більше нікого не було. Утім, я бачив лише його згорблену, нахилену вперед спину. Щось було незвичне в його позі. Я не раз приїжджав сюди, і батько завжди сидів рівно, повернений спиною до траси, внуривши очі в далеке, вкрите імлою узвишшя, де літали зграї гайворонів. А зараз татова голова лежала на столі, спираючись чолом на схрещені руки. «Невже спить?» — здивувався я. Підійшовши ближче, я помітив і келишок, де незмінно мали би поблискувати залишки недопитого коньяку. Так було щоразу, коли я заставав тут батька. Але сьогодні келишок був порожній. Навіть краплини коньяку не було на його денці. Я торкнувся татового плеча. Та він ніяк не реаґував. «Що з тобою, тату?» — мовив я з тривогою. У відповідь тиша. Він був мертвий.
Коли я повернувся і повідомив матері про смерть батька, вона сплеснула долонями й запалисто вигукнула:
— Я відчувала, чула серцем, що це невзабарі станеться! І все-таки він помер так зненацька!
З очей матери бризнули сльози і я обійняв її.
— Ні, мамо, він, здається, помер набагато раніше, — пробурмотів я.
«Ця білина заворожує. На неї можна дивитися вічно, — пробігла в голові думка. — Та ба, в скорім часі від неї не лишиться ані знаку́.»
Я все ще дивився у вікно, коли раптом задзвонив телефон.
— Гальо́, — я узяв слухавку, будучи певен, що телефонує хтось з моїх ділових компаньйонів.
— Тисю, тато зовсім зїхав з глузду. Я вже не витримую, — почувся розпачливий голос мами.
— Та що там знов сталося? Поясни до пуття, — мовив я, ледь стримуючи роздрато́вання.
Батько й матір уже девять років жили під Києвом в ошатному, з білого каменю будиночку, який перейшов їм у спадок по смерті бабуні Рисі. Їхнє ж просторе пятикімнатне помешкання на Липках дісталося мені, бо сестра Варуся ще на початку вісімдесятих, вийшовши заміж за молодого перуанського юриста Октавіо, виїхала до Перу. Втім, відтоді, як я купив на Подолі будинок (це була капітально відремонтована стара двоповерхова вілла) і перебрався туди мешкати, батьківська квартира стояла порожнем.
Я знав, що між батьком і матір’ю останніми роками коїться щось не зовсім добре. Ні, між ними вже щонайменше пятнадцять років не було жодних поважних конфліктів, ні тим більше сварок. Тато ніколи навіть голосу не підвищував на маму, не те, щоб щось говорити чи робити їй наперекір. Він здебільша мовчав, уникав суперечок, легко згоджувався зі всім, що вона від нього вимагала. Водночас що далі, то більше западав у якесь внутрішнє оніміння, день за днем неухильно втрачаючи цікавість до всього, що відбувалося довкола. Бачачи це, його нечисленні приятелі і знайомі, серед них і Корнель, його єдиний друг, врешті взагалі перестали з ним спілкуватися. До нього, відстороненого і замкнутого у собі, ніхто вже навіть не дзвонив, щоб узнати, чи живий він, не те щоб прийти з відвідинами. Ціле передполудне він збавляв у своїй кімнаті, де, куняючи в обшмульганому фотелі, перечитував пожовклі від часу усякі технічні довідники й посібники, що стосувалися переважно будівельних матеріялів, а пополудні брів у тихе, завсіди малолюдне кафе, яке було розташоване на трасі до Києва й мало дещо претенсійну назву «Блакитна троянда» (алюзія на однойменну пєсу Лесі Українки), і там просиджував за столиком під вязом до пізнього вечора, пючи у самотині коньяк і позираючи раз за разом на далекі, нічим не примітні узвишшя, зеленаво-попелясті навесні і брудно-рудяві восени. Тож складалося гнітюче враження, що всі його пориви й бажання поступово звужуються до суто фізіологічних потреб. Саме це, певен, найбільше і дратувало мою маму. «Він нічого не робить, тільки їсть і спить», — не раз казала вона в гніві, коли я приїжджав з Києва навідати їх.
— Тато раніше хоч щось говорив до мене, скажімо «добрий день», «на добраніч» чи «що можна поїсти», а від учора взагалі, наче язика проковтнув — жодного слова не вицідив із себе. Сьогодні прийшов на кухню, не привітався... Сидить і дивиться на мене пустими очима. Я його питаюся одне, друге, третє, а він не відповідає. Мовчить. Цілком, як божевільний. Я дуже боюся, Тисю, приїжджай мерщій, бо з ним явно щось не так.
— А де він зараз?
— Де, де? Там, де завсіди. Ніби ти не знаєш! — мовила мати зі злістю. — Поснідав. Я йому яєшню з ковбасою приготувала. Та й пішов у то своє кафе, де він щодня коньяк потягує.
— Раз пішов, то з ним не так все погано, мамо, — спробував пожартувати я.
— Ти би бачив його очі, Тисю. Та він сам не свій! — закричала мати з виразними гістеричними нотками в голосі.
Потім вона щось почала белькотіти, захлинаючись словами. Я нічого не міг второпати. Здається, вона сварила мене, називаючи безсердечним.
— Та приїду я, мамо, приїду, заспокійся, до біса вже! — гаркнув я й поклав слухавку.
Коли я спустився сходами на перший поверх, то побачив Дарку. Дружина, вбрана в довгу темно-синю оксамитову сукню проплила, як тінь, коридором і щезла в дверях залі для розваг, як ми називали цей величезний покій, де стояв більярдний стіл й містилися всякі знаряддя для спорту. Я окликнув її, але вона не відізвалася і навіть не повернула голови. Це була її звична манера вдавати, що нікого не чує й не помічає. Мене така поведінка иноді доводила до сказу, але цього разу я поклав не заводитися з дружиною. Швидкома переодягся в новий твідовий костюм із широкими вилогами, повязав краватку і подзвонив шоферові, щоб вивів авто з ґаража, попередивши, що їду за місто і кермуватиму сам.
Лишалося повідомити дружині про свій несподіваний відїзд.
Коли я хапливими кроками увійшов до залі для розваг, то побачив, що Дарка стоїть перед величезним дзеркалом зовсім гола. Сукня лежала на навощеному паркеті, кинута жужмом, поряд валялися шевретові, орнаментовані срібними нитками туфлі бордового кольору і купка нижньої білизни, з-під якої визирав краєчок якоїсь книжки. Дарка уважно розглядала своє пружне, гарне всіма сторонами, молоде тіло в дзеркалі, і такі розглядини могли тривати не одну годину. Крім читання книжок, це було, здається, друге її улюблене заняття.
— Дивишся, чи не постаріла у свої двадцять три? — насмішкувато запитав я.
Дарка була молодша за мене рівно на двадцять років. Минуло шість років, як ми взяли з нею шлюб у Видубецькому монастирі. За цей час моя химерна, вифантазована мною самим закоханість у неї вивітрилася цілковито. Ба більше, бували дні, коли я дружину буквально ненавидів. Зосібна тому, що мені було до болю соромно за себе, мене просто розпирала лють, що я міг так фатально дати хука, помилитися, не побачити те, що бачили всі мої друзі, деякі з яких навіть прямо відраджували мене від цього одруження. Втім, я нікого не послухав, бо «жінка без властивостей», як я з якимсь мало що не містичним захватом називав Дарку, цілковито потьмарила мою свідомість. Я закохався в її загадкове внутрішнє єство. Тим часом за фасадом таїни Дарчиної душі, її незвичайної поведінки, її дивної стриманости й сповільнености у всьому, її схильности приховувати почуття, не виявляти хоч якогось ставлення до того чи иншого, що, власне, і прихилило моє серце до неї, тож за цим усім нічого насправді не було — сама холодна пустота.
— Ти не чуєш? — повторив я вже зі злістю.
Дарка повільно повернулася до мене лицем. Її зеленаві очі дивилися застиглим, тягучим поглядом, який нічого не виражав. І мовчала. Я знав, що вона не промовить ані слова. А якщо я надокучатиму, то в її зіницях лише зблисне щось схоже на біль, який потім перетвориться у німе благання.
— Я їду провідати тата й маму. Повернуся пізно, — сказав я.
Дарка продовжувала дивитися на мене своїми знерухомілими баньками. Вона ніколи не відводила погляду. Мені здалося, що вона хоче щось сказати. Її губи, густо наквацяні яскравою червоною помадою, злегка затремтіли. Я чекав. Але вона так нічого і не сказала. Стояла тихо, без найменшого руху. Тоді спроволока, в якомусь ніби знесиленні поклала долоню на голі перса, білі, з блідо-рожевими пиптиками. Я ковзнув поглядом на її живіт і нижче. Пагорок міжніжжя був чисто виголений. Випуклості стегон вражали пропорційністю, а ноги демонстрували майже ідеально рівні лінії. «Безумовно, вона вродлива. Але що мені з цього?!» — з гіркотою подумав я. Тоді різко повернувся до Дарки спиною і вийшов геть.
Мати зустріла мене на порозі дому у фартушку, поплямленому чимось масним. Вона почула, що я вїжджаю на подвір’я і вийшла з кухні.
— Я якраз насмажила риби. Це хек, який ти так любиш, — мовила вона, обіймаючи мене.
— Дякую, мамо, потім. Де тато?
— Там, — вона вказала в бік траси.
Я звернув увагу, що мама дуже постаріла. Волосся на голові було зовсім біле.
— Знаєш, я хочу з татом розлучитися, — вона раптом заплакала, затуливши лице долонями.
— Ну, ну, ти впадаєш у крайнощі, — я пригорнув її, пробуючи заспокоїти.
— Ти не розумієш, Тисю. Я тут цілковито сама. Нема до кого й слова промовити. Тато геть збайдужів, перетворився на ходячу мумію. Його нічого не хвилює, нічого не цікавить. Йому все одно, як мені і що зі мною. А тепер узагалі перестав розмовляти. З ним явно щось не так, Тисю. Може, він хибнувся розумом?
— Не знаю, мамо, не знаю, але все це неабияк тривожить мене. Мушу піти побачити тата.
До придорожнього кафе «Блакитна троянда» було зовсім недалеко. Тож я пішов пішки. Асфальтований майданчик з кількома столиками під вязом, де зазвичай збавляв час мій батько, я уздрів ще здаля. Крім тата, там більше нікого не було. Утім, я бачив лише його згорблену, нахилену вперед спину. Щось було незвичне в його позі. Я не раз приїжджав сюди, і батько завжди сидів рівно, повернений спиною до траси, внуривши очі в далеке, вкрите імлою узвишшя, де літали зграї гайворонів. А зараз татова голова лежала на столі, спираючись чолом на схрещені руки. «Невже спить?» — здивувався я. Підійшовши ближче, я помітив і келишок, де незмінно мали би поблискувати залишки недопитого коньяку. Так було щоразу, коли я заставав тут батька. Але сьогодні келишок був порожній. Навіть краплини коньяку не було на його денці. Я торкнувся татового плеча. Та він ніяк не реаґував. «Що з тобою, тату?» — мовив я з тривогою. У відповідь тиша. Він був мертвий.
Коли я повернувся і повідомив матері про смерть батька, вона сплеснула долонями й запалисто вигукнула:
— Я відчувала, чула серцем, що це невзабарі станеться! І все-таки він помер так зненацька!
З очей матери бризнули сльози і я обійняв її.
— Ні, мамо, він, здається, помер набагато раніше, — пробурмотів я.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
95. Опале калинове листя
https://ua-human.blogspot.com/2025/10/95.html
Немає коментарів:
Дописати коментар