Ні, я не можу сказати, що Клим Савурський був моїм другом. Радше просто знайомим. Але щоразу, коли я бував у Тернополі в бізнесових справах, то неодмінно зустрічався з ним. Щось вабило мене до цього неговіркого й не дуже любязного чоловіка, якась його незвична наставленість до життя. Він, як мені здавалося, все знецінював, все ставив під сумнів — великі ідеали, етичні норми, традиції... Для нього не було жодної достойної мети, жодного заняття, задля якого варто було було би жити, докладати зусиль. «Усе пусте, марнота марнот», — похмуро казав він і при тому завжди дивився кудись убік.
Мене це дещо дратувало, бо не дуже вірив, що Савурський аж до такої міри розчарований життям, і нема нічого, що би його захоплювало, збуджувало душевні пориви, бажання щось мати, досягти. Я знав, що він пише непогані вірші. Деякі з них читав із саморобних паперових зшитків, а деякі Клим сам мені зі своєю характерною уривчастою манерою вимовляти слова деклямував, коли ми з ним то в той, то в инший день годинами просиджували в одній непримітній тернопільській кавярні під назвою «Fortuna variabilis»*, де їли деруни (пляцки, як там називали) і пили коньяк, здебільша закарпатський. Уже тоді він часто казав, що не збирається публікувати своєї поезії, бо не бачить у цьому ніякого сенсу. Я, ясна річ, розцінював це, як таке собі дивацтво поета, творчість якого не сприймають сучасники. Тим більше, що мені стеменно було відомо — його збірку віршів збиралося видати одне відоме видавництво. Яке ж було моє здивування, коли через кілька років (наскільки памятаю, це було в травні дві тисячі пятого), знову завітавши до Тернополя, я довідався, що Савурський відмовився публікувати вірші й забрав їх з видавництва. «Виходить, не на вітер говорив, що не бачить сенсу в публікації!» — подумалося мені.
З того часу минуло десять років. Я встиг докорінно перевернути своє життя: закрив всі свої фірми з торгівлі зерном, розлучився з Даркою, віддавши їй усе своє майно, пожив два роки у горах Перу в повній ізоляції від людей і знову вернувся до Києва, де оселився в невеличкій однокімнатній квартирі (ти́рлику, як дехто ще називає ці мініятюрні житла) на сьомому поверсі обшмульганої з вічно поламаним ліфтом девятиповерхівки. І запевняю, ні разу не пошкодував ні за колишніми статками, ні за можливостями, які мав раніше завдяки численним звязкам з впливовими людьми столиці, позаяк повністю звикся зі своїм теперішнім убогим побутом і одноманіттям життя, яке зводилося до щоденних безцільних вештань величезним містом. Разом з тим мене не переставало гнітити, що всі мої багаторічні зусилля з’ясувати, чого хоче і за чим тужить моя невгамовна душа, так ні до чого і не привели. Я і далі не відав, що це і чи існує воно взагалі. Втім, надія, що якоїсь неспогаданої мити ця таїна таки відкриється мені, і я знатиму, куди спрямувати всі свої життєві сили, вперто теплилася в моєму серці.
Того дня в Києві було дуже спекотно. Цвіли липи. Їхній запах буквально пянив. Я повільно плентався тінистою вуличкою в бік метра «Чернігівська» і попивав з фляшки пиво. Мені було абсолютно байдуже, куди йти. На якусь секунду я зупинився, спостерігаючи за двома вояками, які переходили вулицю. Один з них мав протезу замісць ноги і ступав не дуже впевнено, тому другий підтримував його, взявши за лікоть. У обидвох на грудях поблискували медалі. «Війна з росіянами на Донбасі триває вже другий рік, і кінця їй не видно», — подумав я. І тут задзвонив мобільник.
— Я в Києві. Може, зустрінемося? — почувся хрипкий чоловічий голос.
В його звучанні було щось вельми знайоме.
— Хто це? — запитав я.
— Клим Савурський. Що, не памятаєш?
— А, це ти! — скрикнув я. — Радий чути тебе.
І ми тут же домовилися про зустріч у Гідропарку.
Коли я прийшов, Клим сидів на лавці і дивився на правий берег Дніпра, де виднілися бані Видубицького монастиря. Лице в нього було всіяне зморшками і чисто виголене, на голові поблискувала лисина. Його біла сорочка з короткими рукавами була на плечі поплямлена чимось зеленкуватим. «Ти ба, як він постарів за ці десять років», — подумав я.
— Прихилився десь плечем і забацькався, — мовив він, подаючи руку для привітання.
— Не біда, відчистиш, — я сів на лавку поряд з ним.
Деякий час ми мовчали, споглядаючи темну дніпровську воду, яка ліниво, сповнена якоїсь внутрішньої гідности линула повз нас. Згодом Савурський вийняв зі шкіряної торбини плоску флящину коньяку «Тиса», і ми стали вести неквапливу бесіду, по черзі попиваючи пахучий трунок. Липневе сонце що ближче до полудне, то припікало сильніше, але густі крони кленів угорі давали добрий затінок, і сидіти було доволі охві́тно.
— Як твої вірші? Сподіваюся, щось уже видав за стільки часу? — запитав я, посміхнувшись.
— Ні, і не збираюся, — Клим повернувся до мене, пронизуючи прискіпливим поглядом.
— А пишеш ще?
— Пишу. І ніколи не припиняв.
Він ковтнув коньяку і передав мені фляшку. Тоді унурив очі вдалину.
— Вибач, Климе, може я чогось не розумію, але як можна займатися творчістю і не бажати, щоб хтось бачив її результати? Навіщо тоді взагалі писати? Невже тобі не хочеться поділитися з кимось своїми почуттями?
— Уяви собі, Тихоне, що не хочеться.
Він продовжував дивитися десь по той бік Дніпра. І мовчав. Його лице спохмурніло. Мені здалося, що Клима сприкрюють мої питання. І я спробував було перевести розмову на якусь иншу тему, але він перебив мене і мовив:
— Ти не один про це запитуєш. Розумієш, моя творчість аж надто важлива для мене, у вірші я вкладаю все, всі найбільші радощі і гіркоти свого серця, щоб можна було так легко пожбурити їх під ноги людям, абсолютна більшість з яких нездатна навіть приблизно відчути, про що там йдеться. Нерозуміння, душевна глухота принижують, зневажають почуття, виражені поетичними рядками. Для мене це нестерпно. Тож якщо пущу на публічний огляд свої вірші, то неодмінно почуватимуся лиходієм, який чинить жахливий злочин, себто стану тим, хто тицяє грубими ручиськами в сокровенне. Поезія, справжня поезія надзвичайно чутлива, вона не витримує такого брутального обходження і гине.
— Чому, Климе, чому? — вигукнув я, вражений. — Чому обовяково має гинути?
— Бо є такі надтонкі речі, які неможливо виразити словами. У поезії вони з’являються й існують поміж рядками, вкрай хисткі, вислизущі... Про них, якщо й можна говорити, то з великим острахом, бо найменший необережний рух і все щезає, перетворюється в попіл. Слова залишаються ті самі, а вірш умирає. Ось чому не можна показувати поезію всім підряд.
— Але чому автор неодмінно має потерпати, що хтось там не зрозумів почуття, закладені у його вірші? — видивився я на Савурського.
— Тихоне, тобі важко це втямити, але запевняю — написаний вірш, коли його оприлюднено, живе своїм власним життям. Автор вже не може ним розпоряджатися, не може ні сховати, ні захистити його від зашкарублого людського сприйняття. Тож кожного разу, коли той вірш потрапляє на очі низькочутливого, а особливо ще й зарозумілого читача, відбувається наруга над вираженими в ньому почуттями. Я просто фізично відчуваю цю наругу як автор. І не питайся, як таке може бути? Досить того, що я колись багато кому подарував свої вірші у зшитках, і вони гуляють по людях. Тепер, коли мене хапають пекучі болі в серці, я знаю чому — це хтось читає якогось мого вірша. З цієї причини я поклав позабирати назад всі до одного зшитки, які колись роздав. Саме тому й приїхав до Києва, бо хочу забрати зшиток, який отримав від мене й ти.
— Вибач, але у тебе, Климе, якесь абсолютно нетипове, щоб не сказати схиблене, ставлення до творчости. Зізнаюся, я приголомшений, — мовив я, уважно вдивляючись Савурському в очі, бо все ще не до кінця вірив у щирість його слів. «Невже справді він настільки безоглядно віддається поезії, до такої міри дорожить нею, що жахається найменшого несхвалення з боку навіть найпримітивнішого читача, думка якого нічого практично не значить і ні на що не впливає? Тож чи, часом, не божевільний він?» — пробігла в моїй голові думка. Вголос же запитав:
— А як же инші наші поети, письменники? Я щось не бачу, щоб вони з таким побоюванням ставилися до публікацій своїх творів. Радше навпаки, один поперед одного тільки й прагнуть побільше видати книжок й докладають до цього всіх можливих зусиль.
— Та що мені до инших, Тихоне! — сказав Савурський з майже неприхованою гидливістю. — Всі вони хворі, потьмарені жагою визнання, слави, почестей, грошей. Хіба вони можуть по-справжньому зосередитися на творчості? Не дивно, що вся та їхня писанина така поверхова й нікчемна. А тим часом творчий процес вимагає абсолютної самовіддачі, повної жертовности, він не терпить жодних втручань зовні, жодних заборон, жодних обмежень, жодних мудрованих засобів, спрямованих на те, аби вразити читача, завоювати його прихильність. Усе, на що має бути сконцентрована енерґія поета чи письменника, це порухи його серця, його почуттів, які взаємодіють з живою дійсністю. І все. Крапка.
— Хай і так, але що поганого в письменницькій славі? І невже тобі не хотіло би ся, щоб твої вірші читали люди, принаймні ті, серця яких щиро відгукуються на них?
— У славі дійсно нема нічого ні доброго, ні поганого, — Савурський встав з лавки і крутив у руках порожню фляшку, не знаючи де її приткнути. Певний час мовчав, наче збирався з думками. Тоді запхав фляшку в торбину і вів далі:
— Але автор не має думати про те, як там хтось його оцінює, тим більше не має розпорошувати творчі сили на популяразацію своїх творів, на здобуття розголосу, визнання, слави. Це не його місія. Хвала чи осуд — пусте перед лицем смерти, холодної і невблаганної.
Він зробив павзу і довго глядів на воду. Тоді продовжив:
— Ось мені вже шістдесят пять, жити лишилося не так багато. Ти розумієш?
І знову замовк. Я кивнув і дивився на нього. «Всього на пять років старший за мене», — майнуло в моїй голові.
— А я, Тихоне, не видав ще жодної поетичної збірки. Жодної. І, певно, вже не видам. Ну і що з того? Хіба я через це став нещаснішим за тих, хто має по пять, по десять і більше опублікованих книжок, за тих, про кого кричать на всіх перехрестях, за тих, хто купається в ефемеріях слави? Я знаю всіх їх, як облуплених, вони такі самі нещасні, як і всі инші люди. То що їм дала ця слава? Спасла від життєвих гіркот? Нічого не дала, нічого, крім пустої пихи. Тож і я, якщо би видав свої вірші, то що, став би щасливішим? Ні, звичайно. Тоді про що я маю жалкувати, чим журитися, чого домагатися, коли все пусте, марнота марнот? Утім, знаю, є одне, що маю робити — писати вірші безцільно, просто так, без найменшого сподівання щось отримати, здобути. Бо ті вірші — це і є єдина моя втіха і єдиний прихисток у цьому незатишному світі, поки в моїх грудях ще бється серце.
— А якщо твої вірші кануть в небуття разом з твоєю смертю? Хіба тобі не жаль, що так може статися? — запитав я зі щирим співчуттям.
— Яке значення, що буде по смерті? Вся моя увага зосереджена на живій дійсності. На тому, що є, а не на тому, що було чи буде.
Савурський раптом посміхнувся на весь рот, сяйнувши білими зубами, певно, вставними, і запитав, унуривши в мене свої карі допитливі очі:
— То ти повернеш мій зшиток з віршами?
Я знітився і, відвівши очі, промимрив.
— Так, друже, обовязково поверну.
Втім, я сказав неправду, бо зшиток комусь віддав і вже навіть не памятаю кому.
*Fortuna variabilis — Доля мінлива (лат.).
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Немає коментарів:
Дописати коментар