99. ДАЛЕКО НЕ ВСЕ В ЖИТТІ МАЄ ГЛУЗД (Нотатки мого друга Т.Р.)

          Хоча Вітько Шалай мешкав неподалік на тій же вулиці, де стояла і моя хата, я ніколи не бував на його обійсті. А випадково зустрічаючись коло крамниці чи вертаючись звідкись з прогулянки, скажімо, на луки чи Десну, рідко коли заходив з ним у довшу розмову. Та й проживав я в селі в ці кілька років по смерті мого покійного друга Серена переважно в теплий період року, тому не так часто і бачився з Вітьком.
          Вітько замерз у власній хаті. Прийшов якогось вечора додому пяний і заснув, не розпаливши груби. А був січень, і морози тріщали аж-аж які кріпкі. Якби мешкав не сам, як палець, то того би не сталося, певна річ. Та нікого сердега не мав, ні жони, ні дітей. Та й яка жінка хотіла би вийти за нього заміж, такого непросипущого пияка, якого в селі ніхто ніколи не бачив тверезим. Я теж не можу пригадати, щоб хоч колись здибав його непідпилим.
          І все-таки, коли я навесні приїхав до села і довідався, що Вітько три місяці тому так жахливо помер, то відчув, як защеміло моє серце. А він же навіть і ближчим знайомцем мені не був, так собі сусід, з яким мені не вельми хотілося мати якісь стосунки. І при тому Вітько був нешкідливий, ніколи нікого ні не облає, ні не скривдить, пє собі горілочку, та й пє з дня на день, і все тут. У кожному разі в селі не чув ні від кого, щоб він комусь щось погане зробив. Не затівав ні сварок, ні пяних колотів чи бійок, як инші його побратими чопові. Просто напивався і ввечері пянючий, похиливши голову, понуро брів додому. Таким і запамятався мені. І хай там як, але мені було його таки жаль. «Живий чоловік, як не є. Зі своїми гіркотами й печалями. Нічим за великим рахунком не гірший, і нічим не кращий від кожного з нас, рокований пройти ту саму хресну путь, а вкінці прийняти смерть, як і всі ми!» — думав я і велика скорбота огортала мене.
          Памятаю, як у сільській у крамниці, люди видивилися на мене, коли я сказав:
          — А я сумую за тим горопашним Вітьком!
          — Знайшов за ким сумувати! — сміялися одні.
          — Та ж то викінчений мочиморда. Яка з нього була користь? — осудливо хитали головами другі.
          — Сам занапастив своє життя! — зідхали треті.
            — Чи ви подуріли? — не витримавши, вигукнув я. — Вітько Шалай був людина. Я за людиною сумую, йолопи ви сякі-такі!
          Тож вертаючись з крамниці додому, довго не міг заспокоїтися. Мене розпирало від обурення на людей за їхнє байдуже, просто таки бездушне ставлення до свого односельця, з яким вони стільки років жили поряд, бачилися, не раз віталися і розмовляли і якого однієї морозної ночи так трагічно не стало. А найбільше мене діймало, чому вони такі? Чому мене, чужого тут у селі, схвилювала його смерть, а їх ні? Я цього не міг зрозуміти. Це не вкладалося в моїй голові. І всі пояснення, які мій розум силкувався дати, здавалися мені плиткими й непереконливими.
          Знаю від багатьох, що Вітько, коли йому инколи дорікали за пияцтво і що, мовляв, горілка колись доведе його до могили, незмінно усміхався якимсь холодним (я б казав, диявольським) усміхом і незмінно відповідав:
          — А памятайте, на могилу мені щоб не ставили хреста. Навіщо мені? Ліпше замісць хреста вкопайте в гріб фляшку самогоняри. Хай буде зі мною і на тому світі!
          Вітько якось і мені те саме сказав. Я зустрів його, коли приїхав автобусом з Києва і клигав вулицею до своєї хати, несучи дві величезні торби. Вітько наздогнав мене і привітався, але якось наче несміло:
          — Здрастя. Що, приїхали? — мовив він.
          — І тобі добрий день, — відказав я, а сам подумав: «От мені лихо, і так ледве ноги несу з тими торбами, а ту ще цей пяндиґа нагодився.»
          Якийсь час ми йшли мовчки.
          — Чи можете позичити пятнадцять гривень? — запитав раптом він без зайвих за́крутів і зиркнув на мене очима, в яких вчувалося майже благання.
          Я зупинився посеред дороги і кинув торби на мокру землю, бо в селі незадовго перед моїм приїздом пройшов сильний дощ, перший дощ за майже цілий травень.
          — На горілку?
          — Якраз пятнадцять гривень не вистачає, — промимрив Вітько.
          — Та ти й так, бачу, прийняв по саму завязку. Скоро й додому не дійдеш!
          Він не відповідав. Просто стояв і глядів кудись поперед себе, там, де дорога дещо повертала ліворуч і виднівся величезний, вже весь вкритий молодим листям ліщиновий кущ.
          — Ех Вітьку, що тобі з тої горілки? Помреш якогось дня, та й відвезуть тебе туди, — я вказав рукою, де вдалині бовваніли хрести сільського кладовища.
          Але Вітько мовчав. Мені здавалося, що він мене навіть не чує. Якусь хвилину-дві я вагався, а потім вийняв двадцять гривень і тицьнув йому.
          — На, можеш не віддавати.
          — Спасибі, — вицідив з себе Вітько, який, здається, ще не до кінця повірив у те, що сталося.
          Я мовчки взяв торби і хутко рушив далі вулицею.
          — Не боюся я. Хай мені замісць хреста півлітру зариють в могилі, — почувся за спиною голос Вітька, який стояв на місці і не рухався.
          Я на мить обернувся. На лиці Вітька була усмішка, від якої мене аж пересмикнуло — така вона була застигла і безживна, наче вишкір мерця.
          Утім, як розповіли мені в селі, ніхто до Вітькового побажання не поставився наповажне. На його могилі вкопали звичайного залізного хреста, виготовленого з труби. Що людям до останньої волі небіжчика?
          Трагічна смерть Вітька мучила і не відпускала мене ще довго. Бувало, що вночі він снився мені. Стояв і просив пятнадцять гривень. А я відвертав очі, боявся дивитися на нього, наче почувався перед ним винним. Якось одної ночи я прокинувся, бо мені причулося, що хтось за воротами схлипує. Я вийшов з хати, підійшов до фіртки і виглянув на вулицю. Нікого не було. Яскраво світив місяць. Я окинув оком по той бік, де стояла пусткою Вітькова хата. Там в одному вікні тьмяніло наче якесь світло. «На шибі віддзеркалюються місячні промені», — подумав. Вернувся додому, але до ранку так і не зміг заснути. Все думав і думав про сердешного Вітька, і про себе, адже й мене, знай повторювало щось в моєму серці, чекає такий же сумний кінець. Бо ж він людина, і я людина.
          Наступного дня ранком на мене наче якесь одкровення зійшло. Тепер я знав, що маю робити. Притьма кинувся до крамниці, купив півлітрову фляшку горілки і, не чуючи ніг, побіг на кладовище. Знайшов там Вітькову могилу і закопав горілку глибоко-глибоко під самим хрестом, на якому висіла убога табличка з лаконічним написом: Вітько Шалай 1976 05.01 – 2018 10.01.
          Ви скажете, що цей мій учинок безглуздий? Не думаю. В житті, прошу вас, далеко не все має глузд. Утім, мусите знати, що мене більше не мучать нічні кошмари, повязані з моїм померлим сусідом. 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

100. Хто ж є той справжній «я»?

https://ua-human.blogspot.com/2025/11/100.html

 

Читати далі...

98. ЧИ МОЖНА ЖИТИ БЕЗ БУДЬ-ЯКИХ СЕНСІВ? (Нотатки мого друга Т.Р.)

           Жовтень добігав кінця. Щоранку мій день починався з того, що я вставав з ліжка, хапкома вдягався і, щулячись від холоду, розпалював грубу. Потім виходив надвір подивитися, чи в цебрі не примерзла на поверхні вода, бо вночі, коли я прокидався, мені весь час марилося, що за вікном температура опустилася нижче нуля. Однак щоразу льодку в цебрі не було. І я вертався до хати розчарований, наче це мало для мене якесь значення.
          Цієї ночи я майже не спав — починаючи з пів другої хату стрясали вибухи десь з боку Києва. Бабахало з невеликими перервами майже до шостої. Тож я, якщо й трохи заснув, то хіба що на одну-дві години. Більшість же часу просто лежав навзнак і слухав, чекаючи, що ось-ось знову десь бахне. А коли вибуху довго не було, то моя увага перемикалася в світ уяви — розум невтомно плодив все нові й нові думки, образи, картини, що зчаста переростало в роздуми про себе і своє життя.
          «Що ж, — стверджував, а більше запитував хтось невгамовний у мені, — тобі вже за сімдесятку, вік прожито, лишилося зовсім небагато — помреш і не лишиться по тобі ані знаку́. Тебе це лякає? Чому? Ти боїшся втратити щось дуже важливе? Що ж є такого цінного в тобі? Хіба не знаєш, що все минуще, — і ти в тому числі? А раз так, то нема й не може бути цінности ні в чому, ні в тобі, ні в чомусь иншому. І все-таки, усвідомлюючи, що ти, як і все навкруги, приречений щезнути в хлані буття, вперто борешся за продовження свого існування. Чому? Що за сила змушує тебе брати участь у цьому, здавало би ся, безсенсовному змаганні? Що це? Закладений природою ірраціональний інстинкт, непояснимий і непідвладний розсудкові? Якщо так, то, виходить, саме життя ірраціональне. А якщо життя ірраціональне, то як розум, який базується на логіці, може бути надійним дороговказом у житті? Чим же тоді керуватися, на що спиратися? Нічим і ні на що? Тоді виникає ще одне слушне питання, а чи можливо взагалі жити без дороговказів і опор, себто взагалі без будь-яких сенсів? Може, це і є питання питань?»
          Минуло шість років, відколи я продав київську квартиру і переїхав жити в село, в хату свого друга Серена, яку він відписав мені незадовго перед смертю. Иноді застановляюся, що змінилося в моєму житті у звязку з цим переїздом? Мені стало краще? Я щось здобув чи, навпаки, втратив?
          Засадничо нічого не змінилося. Я, як жив усамітнено в Києві, уникаючи тісніших стосунків з людьми, так і зараз живу в ще більшій самотині, бо, буває, тижнями не бачу людей, не те, щоб з кимось перехопитися хоч словом. І, як не дивно, мене це зовсім не обтяжує. Я просто нікого не потребую. Тож я міг би й далі жити в Києві і нічим би не переймався. А проте моє теперішнє життя таки дещо инакше, у ньому є певні особливості, які лише на позір здаються несуттєвими. Я виразно відчуваю їх, але, бачиться, не годен утямливо пояснити їхню суть — такі вони крихкі і невловні. Може, найстотнішим ввизначенням цих особливостей буде ця дивна сповільненість, яка панує тут у всьому: у порухах природи, деколи майже застиглої, у плині часу, який раптом зупиняється невідь-чому, у бігові думок у моїй голові, які иноді так неквапливо проминають, що, здається, я можу схопити якусь з них рукою. Раніше, коли жив у Києві, я не помічав ніякого сповільнення — все відбувалося рівномірно і в одному темпі. Звичайно, я можу помилятися, і радше за все так і є, але це моє відчуття настільки стійке, що його просто неможливо іґнорувати.
          Думка, чи можна жити без будь-яких сенсів, яка виплила в моїй голові минулої ночи, якраз і мала таку сповільненість. Вона нагадувала хмарку в ясному небі, що нерухомо зависла в прозористій блакиті. На неї можна було дивитися, вивчати кожну звивинку, риску, випуклість чи западинку. Я і зараз, снідаючи за столом, згадав її, і вона, з’явившись у свідомості, не тікала кудись за таємну запону, як инші думки чи образи, на яких скупчувалася моя увага — просто стриміла німим питанням: чи можна жити без сенсів? Я зорив на неї, забувши, що тримаю в лівій руці зварене на мяко яйце, а в правій ложечку, шоб його їсти. І тільки коли ложечка з дзенькотом упала на тарілку і я повернувся до реальности, думка миттєво щезла.
          «Щоб з’ясувати, чи можна жити без сенсів, треба спочатку звільнитися від сенсів. Але ж я все життя тільки й робив, що марно намагався звільнитися від них», — зідхнув я і продовжив свій сніданок.
          Увечері я сидів на фотелі біля вікна і своїм звичаєм віддавався безцільному спогляданню дійсности, як робив це вже багато років. Реальне і уявне одне за одним виникало і щезало в моїм свідомості нескінченним фільмом. І от в якийсь змиг я знову застиг на думці, чи можна жити без сенсів? Ні, я не йшов за нею, не узалежнився від неї, просто відсторонено розглядав, намагаючись збагнути її природу. А вона не щезала, не розсипалася, не перетворювалася в щось инше, а знай стирчала і стирчала в моїй свідомості, наче справді якась реальна річ, а не просто символ. Я не розумів, що відбувається. Цього не мало бути. Але воно було.
          До тями мене привів якийсь глухий уривчастий звук. Хтось стукав у двері. Я звівся на ноги. Підійшов до дверей і розчахнув їх. Щось шугнуло, лопочучи крильми. Це був дятел.
          «Куди ти, брате?! — скрикнув я й довго вдивлявся туди, куди полетів птах, наче сподівався, що він повернеться.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

99. Далеко не все в житті має глузд

https://ua-human.blogspot.com/2025/10/99.html

Читати далі...

97. ОБІЦЯНКИ НАЛЕЖИТЬ ВИКОНУВАТИ (Нотатки мого друга Т.Р.)

          Цього ранку я чомусь дуже пізно прокинувся. На годиннику добігала девята. За вікном сяяло сонце. Верхівку височенного ясена, яка сягала сьомого поверху, де містилася моя квартира, обліпила зграя шпаків, які несамовито лящали й висвистували. Зазвичай я встаю о шостій, а то й раніше. Не знаю, чому сьогодні так довго спав. Здається, мені снився якийсь сон, і я, поки вмивався і готував сніданок, намагався хоч щось пригадати, але марно — голова була абсолютно пуста.
          «Сьогодні знову буде страшенна спекота», — зідхнув, сідаючи за стіл, і тільки-но підніс до рота горнятко, щоб сьорбнути улюбленого какао з молоком, як задзеленчав мобільний телефон.
          — Слухаю, — мовив я, приклавши мобільник до вуха.
          — Пан Тихін Рожавський? — почувся мякий, з якимись, як мені здалося, завуальованими еротичними нотками, жіночий голос.
          — Так.
          — Я Ліда, дочка Клима Савурського. З татом зараз дуже погано. Він лежить... — до вуха долинуло здушене схлипування.           — Розумієте, він каже, що ви його єдиний друг...
          — Розумію, так... так ...— я ніяк не міг дібрати належних слів.
          — Тато хоче, щоб ви приїхали... Ви можете приїхати до Тернополя? — Ліда вже не стримувала ридання.
          — Добре, приїду, — сказав я. — Першим же поїздом.
          Минуло чотири роки від тої нашої останньої зустрічі із Савурським у Гідропарку. І весь цей час мене нема, нема та й муляла моя легковажна обіцянка повернути той його зшиток віршів, який він колись мені дав. «І навіщо було обіцяти?! Ти ж знав, що запропастив його, віддав, сам не памятаєш кому. Тож викручуйся тепер, йолопе, як хочеш», — злився я на себе і водночас напружено мізкував, як тепер бути, позаяк не сумнівався, що Клим перше, що спитається, це про зшиток. «І що я йому скажу? Знову брехатиму? А, може, зізнатися, сказати, що не знаю, де подів? Ну, так, неабияк втішу цим чоловіка, що лаштує вози в останню дорогу. Чи не їхати взагалі, придумати якусь відмовку? Ні, це буде ще гірше, справжня підлість з мого боку. Він же жде мене, на щось сподівається! Господи, що ж робити? І чи є з цього взагалі хоч якийсь вихід?» — гризся я думками, нервово ходячи туди-сюди весь спітнілий по тісній кімнатчині, яка мала завширшки всього два з половиною, а завдовжки пять метрів.
          Настало полудне, а я все ще мучився, все ще бігав від вікна до шафи з умонтованим угорі зіпсованим годинником, не знаючи, як вчинити. Так і сів обідати, не ухваливши жодного рішення. Втім, вермічеля, яку зварив, не лізла мені в горло, а недоїджена сосиска так і залишилася на тарілці. Потім, щоб хоч якось відволіктися, я спробував було подрімати на вкритому благеньким коцом залізному ліжку, внуривши очі в пришпилену на стіні світлину з двома балеринами, чорною і білою, що завсіди приносило мені заспокоєння, змушуючи поринути в світ дитячих спогадів. Та цього разу це нічого не дало — проблема, як бути із Савурським, не відпускала ні на мить. Ні про що инше я думати не міг. У відчаї навіть кілька разів пробував зателефонувати Ліді і сказати, що не приїду, бо, мовляв, раптово занедужав, але щоразу спинявся, шпурляючи мобільник на стіл. І в такій невизначеності дотягнув до вечора. Врешті, коли сонце зовсім сховалося і надворі почало сутеніти, сталося щось дивне — якась незнана могутня сила паралізувала мою здатність мислити, і всі мої думки вмах застигли в безрусі. Потім та ж сила змусила мене всупереч моїй волі і без будь-якого опору з мого боку притьма взяти документи, гроші, спакувати дорожню торбину і їхати на залізничний вокзал.
          У купе поїзда разом зі мною їхали молодий хлопець з дівчиною, які весь час перешіптувалися та пускали смі́шки одне до одного, а ще якась опасиста баба в помятій спідниці з двома величезними валізами. Вона, як тільки сіла, зразу взялася підфарбовувати свої великі мясисті губи паскудною червонаво-фіолетовою помадою. Потім, коли поїзд рушив, поставила на стіл термос, розгорнула паперовий пакунок з їжею і стала їсти, раз за разом голосно плямкаючи. Я намагався не звертати на неї уваги і дивився у вікно.
          — Їду до Львова навідати внуків. Я з Броварів, — раптом ні сіло ні впало заявила баба і, звертаючись до мене, запитала:
          — А ви з Києва?
          — Так, з Києва, — я зиркнув на бабу і знову повернув голову до вікна, де ще доволі виразно можна було бачити постаті людей на вулицях, дерева й будинки, у вікнах яких світилося. «Добре, що в червні такий довгий день», — подумав. Мені не хотілося говорити, тож я не підтримував розмови, сподіваючись, що моя супутниця врешті дасть мені спокій.
          Але жінка не переставала теревенити й зверталася до мене то з одним, то з другим питанням. Я відповідав короткими сухими фразами, даючи зрозуміти, що не налаштований на бесіду. Але це не робило на неї жодного враження. Вона знову і знову щось запитувала і, нітрохи не вникаючи в те, що я відповідав, вивергала на мене цілі потоки слів про себе, про инших людей, яких знала чи принаймні чула, розкидаючись з дивовижною легкістю категоричними оцінками й судженнями про всіх і про все. Тож мені не лишалося нічого, крім терпеливо слухати її просторікування і чекати, коли провідник нарешті принесе постіль, щоб можна було лягти і заснути.
          — Ну, все, скінчиться війна — народ вибрав Зеленського! — мовила баба з таким тріюмфом у голосі, що я мимоволі посміхнувся.
          — Не певен, що скінчиться, — коротко кинув я.
          — Не вірите? — вона вилупила на мене свої величезні, як у корови, очиська. — Хіба ж не Порошенко війну затіяв, щоб гроші заробляти?
          Я дивився на бабу і мені здавалося, що переді мною не жива жінка, а якийсь нечутенний лантух мяса. На її широкому одутлуватому обличчі не прозирало ані найменшої ознаки, що десь там у надрах цієї жінки криється душа, здатна відгукуватися на нове, свіже, незнане, себто на те, що становить собою саму суть дійсности. Вона вся складалася з мертвих шаблонів, які устіль заслоняли її свідомість, і тому ніщо зовні не могло пробитися до її серця. Тож не дивно, що від неї повіяло таким крижаним холодом, від якого я весь зіщулився і не годен був вимовити й слова.
          Тим часом баба продовжувала щось патякати скоромовкою, вигукувати якісь окремі фрази мішма із злосливими лайками, здається, на мою адресу. Втім, я мовчав, та й, правду сказати, мало що розумів з тої її безладної мішанини слів. А коли врешті з’явився провідник з постіллю, я негайно кинувся застеляти свою лавку і, зайнятий власними думками, нічого не чув і ні на що не звертав уваги.
          Поїзд прибув до Тернополя ще перед світанком. Вийшовши з ваґона, я почувався втомленим і розбитим, хоча цілу ніч спав. Страшенно хотілося їсти. Але на очі не траплялося жодного закладу, який би викликав довіру. Тож я довго тинятися вулицями, аж поки не надибав оббиту шалівкою і пофарбовану на зелено ятку, в якій усміхнена білява жіночка в строкатій камізельці, продавала смажені пиріжки. Мене привернув знадливий запах свіжої випічки. Я купив у жіночки кілька гарячих щойноспечених пиріжків з горохом і пожадливо їх їв, бредучи безбач вулицею, на якій щораз більшало пішохідців.
          Виявилося, що Савурський жив на Кутківцях, далеких околицях Тернополя. Довелося брати таксі. Коли я приїхав на місце і вийшов з авта, то побачив невеликий цегляний будинок під шифером, який утопав у зелені вишень. За деревяним парканом перед самим ґанком походжала зграя гусей. Я відчинив фіртку і ступив на подвір’я. За мить з будинку вибігла чорнява короткострижена жінка років сорока. Це і була Ліда.
          —О, ви приїхали, — вигукнула вона радісно. — Тато чекає вас у саду.
          Ми обійшли камяною доріжкою будинок, минули виноградник і під старою тінистою яблунькою я побачив плетене крісло-лежак, на якому напівлежав Клим Савурський.
          — Тата розбив інсульт, але він говорить і все розуміє, — шепнула мені на вухо Ліда і залишила нас.
          — Вітаю, — мовив я і спробував посміхнутися. Але, здається, замісць посмішки на моєму обличчі з’явилася лише якась гидка ґримаса.
          — Добре, що приїхав, — проказав Савурський зівялим голосом і помахав правою рукою. — Ти дуже мені потрібен, Тихоне. Сідай.
          Я сів на плетений стілець, який стояв збоку.
          — Як ти? 

         Від хвилювання мій голос тремтів, і я не міг нічого з цим вдіяти.
          — Як бачиш. 

          Клим дивився на мене із сумом в очах, за яким, проте, прозирала якась дивна відстороненість. Потім після довгої павзи сказав:
          — Я помираю, друже.
          — Ну, що ти, з інсультом люди живуть роками, — спробував я заперечити, але тут же змушений був замовкнути, бо Клим глядів на мене так проникливо і з такою холодною приреченістю, що витримати це було неможливо.
          — Це вже не життя, Тихоне, — його губи скривилися в гірку посмішку. Він знову замовк і знову довго, наче вивчаючи, протинав мене поглядом. — Утім, я тебе покликав не для того, щоб мене заспокоювати. Є й без тебе тут таких предостатньо.
          Я уважно глядів на нього. Боявся поворухнутися.
          — Ти знаєш, що мені треба? — запитав він.
          — Догадуюся, — вицідив я з чималим зусиллям. — Це той зшиток.
          — Приніс?
          Я, весь зашарівшись від сорому, затулив лице долонями. Потім, мало що не плачучи, проскиглив:
          — Прости мене, Климе, я тебе тоді в Гідропарку обманув, пообіцявши повернути зшиток. Я його комусь дав і не памятаю кому.
          — Що ж, я так і припускав, — гірко скривившись, мовив він. — Тоді поклянися, Тихоне, що якщо колись зшиток віднайдеться, ти знищиш його.
          — Клянуся всім найсвятішим, зроблю, як кажеш.
          — Я маю до тебе ще одне прохання, — він знову довго свердлив мене очима.
          — Так, Климе! Кажи! — вигукнув я запалисто, бо мені наче гора спала з плечей. Адже все виявилося набагато простіше, ніж мені уявлялося.
          — Бачиш цю течку? — він вказав рукою. — Там є пять зшитків, які мені вдалося повернути. Шостий у тебе. Я хочу, щоб ти їх спалив на моїх очах. Я не маю нікого, кому можу довірити це. Ти єдиний. Спалиш?
          — Так, — сказав я, хоча в мені все збунтувалося.
          Втім, я не міг йому відмовити. Савурський писав чудові вірші, сильні і за формою, і за емоціями, і за глибиною проникнення в дійсність. Я це знав. Усвідомив ще тоді, коли прочитав подарований мені зшиток. І от вся ця дивовижної потуги поезія мала тепер піти в небуття. В цьому була якась кричуща, просто таки диявольська несправедливість. Я не хотів цього, все в мені заперечувало проти цього, але темні сили чомусь саме мене обрали нищителем Климової творчости. Я не бачив виходу. «Порушити волю автора, якого доля позбавила можливости самому розпорядитися своїми творами, і то перед лицем смерти? Як смію я навіть думати про таке?» — волало щось у моєму серці. Ні, я не міг відмовити Климові. Я мав зробити це. Правда, в душі, ще ворушилося невиразне сподівання, що шостий зшиток не пропав безслідно і хтось, виявивши його, опублікує, і таким чином поезія Савурського стане доступна для всіх. Але надія на це була вельми ефемерна.
          —Климе, перед тим, як виконати твоє прохання, я би хотів зрозуміти одну річ, яка ніяк не вкладається в моїй голові, — мовив я і зиркнув на Савурського, на лиці якого з’явилася настороженість.
          Я ж продовжив:
          — Твоя поезія досконала й неперевершена. Не маю ані найменших сумнівів. Для чутливих, витончених душ твої поетичні рядки як цілюща вода, що наснажує, додає сил жити. Для грубих натур вони ніщо. Але якщо ти, як сам сказав, скоро помреш, то що тобі і до перших, і до других? Адже ти станеш недосяжним як для похвал, так і для осуду.
          — Ти не розумієш, — очі Савурського раптово зблисли і тут же погасли. Він весь наче напружився. — Річ в иншому. Мені давно байдуже до грубих натур. Як врешті і до витончених. Все це пусте, всі ці наснаги, радощі поезії, про які ти говориш. Звичайнісінькі ілюзії. Правда жорстока і невблаганна — людина, яка приречена на страждання, а потім на смерть, не може бути щаслива. Я не бажаю своїми віршами підтримувати олжу.
          Він замовк. Обличчя його знерухоміло, ставши схожим на маску. Очі зорили на мене, але я мав моторошне відчуття, що вони прозирають крізь мене і занурені в щось дуже далеке звідси.
          — Я не відмовляюся вволити твою волю, Климе, — прохрипів я.
          Настала довга тиша. Груди Савурського ледь здіймалися й опускалися. Я вдивлявся у його лице, бліде, наче з воску, і не міг зрозуміти, чи він мене почув. Хотів торкнути за руку. Проте ніяк не міг зважитися. Боявся порушити його спокій. Тож просто чекав.
          — Добре, Тихоне, — Савурський нарешті розтулив вуста. 

          Його голос був такий слабкий, що я ледве розріжняв, що він говорить. Судячи зі всього, розмова зі мною вкрай втомила його. 

          — Там, — вів він далі, — біля огорожі літня кухня. В ній грубка. Недавно щось варили. Жар, гадаю, ще не вистиг. Розчини двері навстіж, щоб я бачив. І вкинь у жаровище ці злощасні зшитки.
          Він затих і пильно дивився на мене, наче боявся, що я раптом відмовлюся від обіцянки, яку дав.
          З важким серцем я взяв течку зі зшитками і рушив до літньої кухні. Вже всередині обернувся і побачив, що він ні на мить не відводить погляду від мене. На хвилину я завагався. А тоді спроволока вийняв зшитки і один за одним вкинув до грубки. Папір миттю спалахнув яскравим полумям. Я знову обернувся. Савурський все ще дивився. Коли я підійшов до нього, він не вимовив ні слова. Його очі не виражали нічого, тільки спокій.
          — От і все, — мовив я. — Ти задоволений?
          Він довго не відповідав. Лише мовчки дивився на мене. Врешті прошепотів:
          — Я дуже втомився. Не думав, що це буде так важко.
          — Тобі щось треба? — запитав я. — Може, когось покликати?
          — Ні, не треба. Краще піди в мою кімнату, вона зразу зліва за вхідними дверима. Побачиш там бюрко. В середній шуфляді у круглій металевій скриньці на самому дні лежить малесенький рожевий пакетик. Принеси мені.
          — Це ліки?
          Але Савурський не відповів. В його очах я прочитав лише якесь німе благання.
          Коли я вернувся з пакетиком, Климові очі були заплющені. Я подумав, що він спить. Але він раптом розплющив очі.
          — Узяв?
          — Так, — я подав йому пакетик.
          — Дякую, Тихоне, ти дуже мені поміг, — прошепотів він. — А тепер іди.
          Він знесилено помахав правою рукою і заплющив очі. Я ж, не бачачи більше причини тут перебувати, попрощався з Лідою, викликав таксі і поїхав на вокзал. Цілу ніч у поїзді я не міг заснути. Мене мучили недобрі передчуття. З голови не виходив рожевий пакетик. Навіщо він був Савурському і чи правильно я зробив, що нічого не сказав про це Ліді?
          А кілька днів по тому пізно ввечері, коли я своїм звичаєм сидів на бетоннй набережній неподалік моста Патона і, попиваючи коньяк, споглядав неквапливий у своїй затаєній гідності плин Дніпра, зателефонувала Ліда і сказала, що буквально через годину після мого відїзду Савурський помер. «Ми всі знали, що це колись станеться, але і гадки не мали, що тато може померти так скоро», — говорила вона, плачучи, і наприкінці додала: «Лікар тільки руками розвів, а раніше запевняв усіх нас, що тато проживе ще щонайменше три-чотири роки.»
          Для мене це був жахливий удар. Адже тепер я не сумнівався, що Савурський сам собі вкоротив віку і, що найстрашніше, зробив це з моєю безпосередньою допомогою. «Мало того, що я спалив Климові вірші, я ще й поміг убити його самого»,— пропікала моє серце, як розжарений шворінь, нещадна своєю вбивчою жорстокістю думка.
          А через місяць сталася ще одна подія, комічна й трагічна водночас — я знайшов на підлозі за етажеркою з книжками шостий зшиток віршів Савурського. Виявляється, я його нікому не давав і він любісінько стільки часу лежав у мене вдома. Це мене настільки приголомшило, що я цілий тиждень не міг прийти до тями. З дня на день мучився у виснажливих роздумах, що робити із зшитком. Аж захворів. А сяк-так оклигавши, ще довго ніяк не зважувався знищити вірші. Руки просто відмовлялися робити це. Врешті одного ранку я в якомусь напівпритомному стані, весь трясучись, схопив зшиток, подер помережані віршованими рядками аркуші на дрібні клаптики, зібрав усе це в поліетиленову торбинку і вкинув її у сміттєвий бак в дворі нашої багатоповерхівки.
          Що ж, пані́ і панове, хочеш-не хочеш, а обіцянки таки належить виконувати.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

98. Чи можна жити без будь-яких сенсів?

https://ua-human.blogspot.com/2025/10/98.html

Читати далі...

96. ЗШИТКИ КЛИМА САВУРСЬКОГО (Нотатки мого друга Т.Р.)

          Ні, я не можу сказати, що Клим Савурський був моїм другом. Радше просто знайомим. Але щоразу, коли я бував у Тернополі в бізнесових справах, то неодмінно зустрічався з ним. Щось вабило мене до цього неговіркого й не дуже любязного чоловіка, якась його незвична наставленість до життя. Він, як мені здавалося, все знецінював, все ставив під сумнів — великі ідеали, етичні норми, традиції... Для нього не було жодної достойної мети, жодного заняття, задля якого варто було було би жити, докладати зусиль. «Усе пусте, марнота марнот», — похмуро казав він і при тому завжди дивився кудись убік.
          Мене це дещо дратувало, бо не дуже вірив, що Савурський аж до такої міри розчарований життям, і нема нічого, що би його захоплювало, збуджувало душевні пориви, бажання щось мати, досягти. Я знав, що він пише непогані вірші. Деякі з них читав із надрукованих на принтері  паперових зшитків, а деякі Клим сам мені зі своєю характерною уривчастою манерою вимовляти слова деклямував, коли ми з ним то в той, то в инший день годинами просиджували в одній непримітній тернопільській кавярні під назвою «Fortuna variabilis»*, де їли деруни (пляцки, як там називали) і пили коньяк, здебільша закарпатський. Уже тоді він часто казав, що не збирається публікувати своєї поезії, бо не бачить у цьому ніякого сенсу. Я, ясна річ, розцінював це, як таке собі дивацтво поета, творчість якого не сприймають сучасники. Тим більше, що мені стеменно було відомо — його збірку віршів збиралося видати одне відоме видавництво. Яке ж було моє здивування, коли через кілька років (наскільки памятаю, це було в травні дві тисячі пятого), знову завітавши до Тернополя, я довідався, що Савурський відмовився публікувати вірші й забрав їх з видавництва. «Виходить, не на вітер говорив, що не бачить сенсу в публікації!» — подумалося мені.
          З того часу минуло десять років. Я встиг докорінно перевернути своє життя: закрив всі свої фірми з торгівлі зерном, розлучився з Даркою, віддавши їй усе своє майно, пожив два роки у горах Перу в повній ізоляції від людей і знову вернувся до Києва, де оселився в невеличкій однокімнатній квартирі (ти́рлику, як дехто ще називає ці мініятюрні житла) на сьомому поверсі обшмульганої з вічно поламаним ліфтом девятиповерхівки. І запевняю, ні разу не пошкодував ні за колишніми статками, ні за можливостями, які мав раніше завдяки численним звязкам з впливовими людьми столиці, позаяк повністю звикся зі своїм теперішнім убогим побутом і одноманіттям життя, яке зводилося до щоденних безцільних вештань величезним містом. Разом з тим мене не переставало гнітити, що всі мої багаторічні зусилля з’ясувати, чого хоче і за чим тужить моя невгамовна душа, так ні до чого і не привели. Я і далі не відав, що це і чи існує воно взагалі. Втім, надія, що якоїсь неспогаданої мити ця таїна таки відкриється мені, і я знатиму, куди спрямувати всі свої життєві сили, вперто теплилася в моєму серці.
          Того дня в Києві було дуже спекотно. Цвіли липи. Їхній запах буквально пянив. Я повільно плентався тінистою вуличкою в бік метра «Чернігівська» і попивав з фляшки пиво. Мені було абсолютно байдуже, куди йти. На якусь секунду я зупинився, спостерігаючи за двома вояками, які переходили вулицю. Один з них мав протезу замісць ноги і ступав не дуже впевнено, тому другий підтримував його, взявши за лікоть. У обидвох на грудях поблискували медалі. «Війна з росіянами на Донбасі триває вже другий рік, і кінця їй не видно», — подумав я. І тут задзвонив мобільник.
          — Я в Києві. Може, зустрінемося? — почувся хрипкий чоловічий голос.
          В його звучанні було щось вельми знайоме.
          — Хто це? — запитав я.
          — Клим Савурський. Що, не памятаєш?
          — А, це ти! — скрикнув я. — Радий чути тебе.
          І ми тут же домовилися про зустріч у Гідропарку.
          Коли я прийшов, Клим сидів на лавці і дивився на правий берег Дніпра, де виднілися бані Видубицького монастиря. Лице в нього було всіяне зморшками і чисто виголене, на голові поблискувала лисина. Його біла сорочка з короткими рукавами була на плечі поплямлена чимось зеленкуватим. «Ти ба, як він постарів за ці десять років», — подумав я.
          — Прихилився десь плечем і забацькався, — мовив він, подаючи руку для привітання.
          — Не біда, відчистиш, — я сів на лавку поряд з ним.
          Деякий час ми мовчали, споглядаючи темну дніпровську воду, яка ліниво, сповнена якоїсь внутрішньої гідности линула повз нас. Згодом Савурський вийняв зі шкіряної торбини плоску флящину коньяку «Тиса», і ми стали вести неквапливу бесіду, по черзі попиваючи пахучий трунок. Липневе сонце що ближче до полудне, то припікало сильніше, але густі крони кленів угорі давали добрий затінок, і сидіти було доволі охві́тно.
          — Як твої вірші? Сподіваюся, щось уже видав за стільки часу? — запитав я, посміхнувшись.
          — Ні, і не збираюся, — Клим повернувся до мене, пронизуючи прискіпливим поглядом.
          — А пишеш ще?
          — Пишу. І ніколи не припиняв.
          Він ковтнув коньяку і передав мені фляшку. Тоді унурив очі вдалину.
          — Вибач, Климе, може я чогось не розумію, але як можна займатися творчістю і не бажати, щоб хтось бачив її результати? Навіщо тоді взагалі писати? Невже тобі не хочеться поділитися з кимось своїми почуттями?
          — Уяви собі, Тихоне, що не хочеться.
          Він продовжував дивитися десь по той бік Дніпра. І мовчав. Його лице спохмурніло. Мені здалося, що Клима сприкрюють мої питання. І я спробував було перевести розмову на якусь иншу тему, але він перебив мене і мовив:
          — Ти не один про це запитуєш. Розумієш, моя творчість аж надто важлива для мене, у вірші я вкладаю все, всі найбільші радощі і гіркоти свого серця, щоб можна було так легко пожбурити їх під ноги людям, абсолютна більшість з яких нездатна навіть приблизно відчути, про що там йдеться. Нерозуміння, душевна глухота принижують, зневажають почуття, виражені поетичними рядками. Для мене це нестерпно. Тож якщо пущу на публічний огляд свої вірші, то неодмінно почуватимуся лиходієм, який чинить жахливий злочин, себто стану тим, хто тицяє грубими ручиськами в сокровенне. Поезія, справжня поезія надзвичайно чутлива, вона не витримує такого брутального обходження і гине.
          — Чому, Климе, чому? — вигукнув я, вражений. — Чому обовяково має гинути?
          — Бо є такі надтонкі речі, які неможливо виразити словами. У поезії вони з’являються й існують поміж рядками, вкрай хисткі, вислизущі... Про них, якщо й можна говорити, то з великим острахом, бо найменший необережний рух і все щезає, перетворюється в попіл. Слова залишаються ті самі, а вірш умирає. Ось чому не можна показувати поезію всім підряд.
          — Але чому автор неодмінно має потерпати, що хтось там не зрозумів почуття, закладені у його вірші? — видивився я на Савурського.
          — Тихоне, тобі важко це втямити, але запевняю — написаний вірш, коли його оприлюднено, живе своїм власним життям. Автор вже не може ним розпоряджатися, не може ні сховати, ні захистити його від зашкарублого людського сприйняття. Тож кожного разу, коли той вірш потрапляє на очі низькочутливого, а особливо ще й зарозумілого читача, відбувається наруга над вираженими в ньому почуттями. Я просто фізично відчуваю цю наругу як автор. І не питайся, як таке може бути? Досить того, що я колись багато кому подарував свої вірші у зшитках, і вони гуляють по людях. Тепер, коли мене хапають пекучі болі в серці, я знаю чому — це хтось читає якогось мого вірша. З цієї причини я поклав позабирати назад всі до одного зшитки, які колись роздав. Саме тому й приїхав до Києва, бо хочу забрати зшиток, який отримав від мене й ти.
          — Вибач, але у тебе, Климе, якесь абсолютно нетипове, щоб не сказати схиблене, ставлення до творчости. Зізнаюся, я приголомшений, — мовив я, уважно вдивляючись Савурському в очі, бо все ще не до кінця вірив у щирість його слів. «Невже справді він настільки безоглядно віддається своїй поезії, до такої міри дорожить нею, що жахається найменшого несхвалення з боку навіть найпримітивнішого читача, думка якого нічого практично не значить і ні на що не впливає? Тож чи, часом, не божевільний він?» — пробігла в моїй голові думка. Вголос же запитав:
          — А як же инші наші поети, письменники? Я щось не бачу, щоб вони з таким побоюванням ставилися до публікацій своїх творів. Радше навпаки, один поперед одного тільки й прагнуть побільше видати книжок й докладають до цього всіх можливих зусиль.
          — Та що мені до инших, Тихоне! — сказав Савурський з майже неприхованою гидливістю. — Всі вони хворі, потьмарені жагою визнання, слави, почестей, грошей. Хіба вони можуть по-справжньому зосередитися на творчості? Не дивно, що вся та їхня писанина така поверхова й нікчемна. А тим часом творчий процес вимагає абсолютної самовіддачі, повної жертовности, він не терпить жодних втручань зовні, жодних заборон, жодних обмежень, жодних мудрованих засобів, спрямованих на те, аби вразити читача, завоювати його прихильність. Усе, на що має бути сконцентрована енерґія поета чи письменника, це порухи його серця, його почуттів, які взаємодіють з живою дійсністю. І все. Крапка.
          — Хай і так, але що поганого в письменницькій славі? І невже тобі не хотіло би ся, щоб твої вірші читали люди, принаймні ті, серця яких щиро відгукуються на них?
          — У славі дійсно нема нічого ні доброго, ні поганого, — Савурський встав з лавки і крутив у руках порожню фляшку, не знаючи де її приткнути. Певний час мовчав, наче збирався з думками. Тоді запхав фляшку в торбину і вів далі:
          — Але автор не має думати про те, як там хтось його оцінює, тим більше не має розпорошувати творчі сили на популяразацію своїх творів, на здобуття розголосу, визнання, слави. Це не його місія. Хвала чи осуд — пусте перед лицем смерти, холодної і невблаганної.
          Він зробив павзу і довго глядів на воду. Тоді продовжив:
          — Ось мені вже шістдесят пять, жити лишилося не так багато. Ти розумієш?
          І знову замовк. Я кивнув і дивився на нього. «Всього на пять років старший за мене», — майнуло в моїй голові.
          — А я, Тихоне, не видав ще жодної поетичної збірки. Жодної. І, певно, вже не видам. Ну і що з того? Хіба я через це став нещаснішим за тих, хто має по пять, по десять і більше опублікованих книжок, за тих, про кого кричать на всіх перехрестях, за тих, хто купається в ефемеріях слави? Я знаю всіх їх, як облуплених, вони такі самі нещасні, як і всі инші люди. То що їм дала ця слава? Спасла від життєвих гіркот? Нічого не дала, нічого, крім пустої пихи. Тож і я, якщо би видав свої вірші, то що, став би щасливішим? Ні, звичайно. Тоді про що я маю жалкувати, чим журитися, чого домагатися, коли все пусте, марнота марнот? Утім, знаю, є одне, що маю робити — писати вірші безцільно, просто так, без найменшого сподівання щось отримати, здобути. Бо ті вірші — це і є єдина моя втіха і єдиний прихисток у цьому незатишному світі, поки в моїх грудях ще бється серце.
          — А якщо твої вірші кануть в небуття разом з твоєю смертю? Хіба тобі не жаль, що так може статися? — запитав я зі щирим співчуттям.
          — Яке значення, що буде по смерті? Вся моя увага зосереджена на живій дійсності. На тому, що є, а не на тому, що було чи буде. Адже тільки це справді існує і ніколи не перестає існувати.
          Савурський раптом посміхнувся на весь рот, сяйнувши білими зубами, певно, вставними, і запитав, унуривши в мене свої карі допитливі очі:
          — То ти повернеш мій зшиток з віршами?
          Я знітився і, відвівши очі, промимрив:
          — Так, друже, обовязково поверну.
          Втім, я сказав неправду, бо зшиток комусь віддав і вже навіть не памятаю кому.

*Fortuna variabilis — Доля мінлива (лат.). 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

97. Обіцянки належить виконувати

https://ua-human.blogspot.com/2025/10/97.html

 

 

Читати далі...

95. ОПАЛЕ КАЛИНОВЕ ЛИСТЯ (Нотатки мого друга Т.Р.)

        Ось і почався жовтень... Червоняве калинове листя осипа́лося на місток від кожного повіву вітру. І хоча зелень в саду ще переважала, але то тут, то там усе більше з’являлося осінніх барв. Я стояв і дивився на старі почорнілі дошки, на які нема, нема та й опускався черговий листок. «Треба би взяти віника й підмести, — пробігла думка. — Але навіщо, навіщо порушувати природний плин речей? Адже це листя таке гарне, таке сподобне тут на містку!» І я продовжував стояти в безрусі, наче боявся якоюсь необережною зміною пошкодити те, що відбувалося без будь-яких спонук саме собою — порушити дивовижну гармонію, яка незмінно з дня на день хвилювала й вабила мене, і, здається, була єдиним чимось, що навспра́вжки наснажувало жити в цьому незатишному і жорстокому світі. І от якогось змигу мені до щему захотілося розчинитися, стати одне єдине і з цим калиновим кущем, і з цим листям на мостику, і з цими почорнілими дошками, позбутися себе самого, свого «я»», переповненого тьмою-тменною знань, усякими минулими враженнями, спогадами, сподіваннями на щось і обавами чогось, успіхами і невдачами, радощами і гіркотами, насолодами і болями — всім тим, що з дня на день гнітило мене, відділяло від того невловного живого нурту в довкіллі, який ніколи не починається і ніколи не закінчується.
       Тож я стояв і уважно глядів на опале калинове листя, яке не потребувало нічого, не нарікало ні на що, не прагло ні до чого, бо було довершене і досконале у своїй абсолютній красі, і водночас відчував повну свою нікчемність, позаяк мене розпирали дрібязкові схотінки, облудні прагнення, обра́зи на когось чи на щось, марнотні оцінки, обмежені судження, численні напівправди, частковості, претенсії й шпетні уявлення, які, наче кайданами, сковували мене і які, вочевидь, ніколи не дадуть злитися з тою справжньою невигаданою дійсністю без імени, що перед моїми очима. «Воістину, нещасний я чоловік, тільки й можу, що бачити досконалу красу, але сам стати досконалою красою не годен.»
        Врешті, коли став накрапати дощ, я рушив до хати. Йдучи догори стежкою, спроволока роззирався довкола. Впало в очі, що сумах також злегка взявся багрянцем. «За день-два і його листя засяє червінню», — подумав. І в цю мить пролунав оглушливий вибух. Я весь здриґнувся. Здалося, що влучило в хату. Звів голову, але бляшаний дах, який я ретельно пофарбував манією цього літа, був неушкоджений. Деревяні, оббиті шалівкою стіни також були цілі, навіть жодна шиба на вікнах не трісла. Повернув голову до заходу. В ясному, без жодної хмарини небі поволі розповзалася біла пасмуга. «Безпілотник збили. Певно, десь неподалік зразу за селом.»
       Вже у хаті, сидячи біля вікна на старенькому, покритому вицвілою рядниною фотелі і попиваючи з великого кришталевого келиха біле шабське вино, я роздумував над своєю невеселою долею. Усе життя я намагався зрозуміти, що є це все навколо і хто є той «я», який бачить усе це, відчуває, думає, визначає правду й олжу, змушує чинити так чи инакше, радіє, досягши успіху, страждає, зазнавши невдачі? А найголовніше, я праг з’ясувати, за чим тужить моя бентежна душа, і чому ніщо не приносить їй заспокоєння?
       І от спливли роки. Мені пішло вже на восьмий десяток, а я так у нічому і не розібрався — як був, так і залишаюся у невіданні. Навіть на дрібочку не наблизився до розгадки всього цього. Всі мої натуги й найвідчайдушніші зусилля виявилися марними. Ба більше, мені здається, що я сьогодні ще менше щось розумію, ніж раніше. Я, як не знав, так і далі не знаю, що є це все, хто є той таємничий «я» в мені і за чим так тужить моя душа. Минуло стільки часу, відійшло в небуття стільки захоплень, стільки розчарувань, розбилося вщент стільки ілюзій, мою голову наче припорошило снігом, мої кроки стали непевними, у моїм серці все частіше поколює, а я, як і колись, уважно вдивляюся в таїну дійсности і тільки й роблю, що безрадно запитую: що це? шо це?
       Ось і зараз, сидячи на фотелі, я позираю у вікно і бачу сумах, листя якого ще червоніше, ніж було, коли я вертався із саду. Це був ніби зовсім инший сумах — також прекрасний у своїй досконалості. Я дивився на нього, затамувавши дух. Усе завмерло в мені. Думки в голові наче причаїлися. Я не годен був сказати, що́ саме бачу, бо той, хто глядів, на якийсь змиг щез. Потім, коли я повернувся до тями і знову бачив сумах, він постав переді мною ще якимсь иншим, не таким, як секунду перед тим. Здавалося, сумах постійно міняється, перетворюється, жодної мити не залишається сталим. Гадаю, мій розум просто не в змозі побачити його, бо все, що відображається у свідомості, якесь застигле, мертве і тому не має ніякого стосунку до справжнього живого сумаха. «Що ж тоді виходить, — мовив я, — щоб бачити, має щезнути той, хто дивиться, а коли щезає той, хто дивиться, хіба можна бачити? І що ж тоді є це, що бачить той, хто дивиться? Існує воно чи тільки мариться, що існує? І мені пригадалися ці дивні слова: «Цей світ є, але не скажеш, що він є, цього світу нема, але не скажеш, що його нема!»

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

96. Зшитки Клима Савурського

https://ua-human.blogspot.com/2025/10/96.html

Читати далі...

94. КАФЕ "БЛАКИТНА ТРОЯНДА" (Нотатки мого друга Т.Р.)

       Цієї неділі вранці я сидів у своєму кабінеті і, попиваючи каву з оздобленого рожевими півоніями порцелянового горнятка, читав вірші Богдана-Ігоря Антонича. Деякі з віршів перечитував кілька разів, иноді зупинявся і дивився у вікно, де з тилія мого чималенького будинку простягався догори схилом невеликий сад. Кабінет містився на другому поверсі, тож я міг бачити сад, як на долоні. Там саме квітли вишні чи радше відквітали, бо трава під деревами подекуди доволі рясно була всіяна білими цятками.
      «Ця білина заворожує. На неї можна дивитися вічно, — пробігла в голові думка. — Та ба, в скорім часі від неї не лишиться ані знаку́.»
       Я все ще дивився у вікно, коли раптом задзвонив телефон.
       — Гальо́, — я узяв слухавку, будучи певен, що телефонує хтось з моїх ділових компаньйонів.
       — Тисю, тато зовсім зїхав з глузду. Я вже не витримую, — почувся розпачливий голос мами.
       — Та що там знов сталося? Поясни до пуття, — мовив я, ледь стримуючи роздрато́вання.
       Батько й матір уже девять років жили під Києвом в ошатному, з білого каменю будиночку, який перейшов їм у спадок по смерті бабуні Рисі. Їхнє ж просторе пятикімнатне помешкання на Липках дісталося мені, бо сестра Варуся ще на початку вісімдесятих, вийшовши заміж за молодого перуанського юриста Октавіо, виїхала до Перу. Втім, відтоді, як я купив на Подолі будинок (це була капітально відремонтована стара двоповерхова вілла) і перебрався туди мешкати, батьківська квартира стояла порожнем.
       Я знав, що між батьком і матір’ю останніми роками коїться щось не зовсім добре. Ні, між ними вже щонайменше пятнадцять років не було жодних поважних конфліктів, ні тим більше сварок. Тато ніколи навіть голосу не підвищував на маму, не те, щоб щось говорити чи робити їй наперекір. Він здебільша мовчав, уникав суперечок, легко згоджувався зі всім, що вона від нього вимагала. Водночас що далі, то більше западав у якесь внутрішнє оніміння, день за днем неухильно втрачаючи цікавість до всього, що відбувалося довкола. Бачачи це, його нечисленні приятелі і знайомі, серед них і Корнель, його єдиний друг, врешті взагалі перестали з ним спілкуватися. До нього, відстороненого і замкнутого у собі, ніхто вже навіть не дзвонив, щоб узнати, чи живий він, не те щоб прийти з відвідинами. Ціле передполудне він збавляв у своїй кімнаті, де, куняючи в обшмульганому фотелі, перечитував пожовклі від часу усякі технічні довідники й посібники, що стосувалися переважно будівельних матеріялів, а пополудні брів у тихе, завсіди малолюдне кафе, яке було розташоване на трасі до Києва й мало дещо претенсійну назву «Блакитна троянда» (алюзія на однойменну пєсу Лесі Українки), і там просиджував за столиком під вязом до пізнього вечора, пючи у самотині коньяк і позираючи раз за разом на далекі, нічим не примітні узвишшя, зеленаво-попелясті навесні і брудно-рудяві восени. Тож складалося гнітюче враження, що всі його пориви й бажання поступово звужуються до суто фізіологічних потреб. Саме це, певен, найбільше і дратувало мою маму. «Він нічого не робить, тільки їсть і спить», — не раз казала вона в гніві, коли я приїжджав з Києва навідати їх.
       — Тато раніше хоч щось говорив до мене, скажімо «добрий день», «на добраніч» чи «що можна поїсти», а від учора взагалі, наче язика проковтнув — жодного слова не вицідив із себе. Сьогодні прийшов на кухню, не привітався... Сидить і дивиться на мене пустими очима. Я його питаюся одне, друге, третє, а він не відповідає. Мовчить. Цілком, як божевільний. Я дуже боюся, Тисю, приїжджай мерщій, бо з ним явно щось не так.
          — А де він зараз?
       — Де, де? Там, де завсіди. Ніби ти не знаєш! — мовила мати зі злістю. — Поснідав. Я йому яєшню з ковбасою приготувала. Та й пішов у то своє кафе, де він щодня коньяк потягує.
       — Раз пішов, то з ним не так все погано, мамо, — спробував пожартувати я.
       — Ти би бачив його очі, Тисю. Та він сам не свій! — закричала мати з виразними гістеричними нотками в голосі.
       Потім вона щось почала белькотіти, захлинаючись словами. Я нічого не міг второпати. Здається, вона сварила мене, називаючи безсердечним.
        — Та приїду я, мамо, приїду, заспокійся, до біса вже! — гаркнув я й поклав слухавку.
       Коли я спустився сходами на перший поверх, то побачив Дарку. Дружина, вбрана в довгу темно-синю оксамитову сукню проплила, як тінь, коридором і щезла в дверях залі для розваг, як ми називали цей величезний покій, де стояв більярдний стіл й містилися всякі знаряддя для спорту. Я окликнув її, але вона не відізвалася і навіть не повернула голови. Це була її звична манера вдавати, що нікого не чує й не помічає. Мене така поведінка иноді доводила до сказу, але цього разу я поклав не заводитися з дружиною. Швидкома переодягся в новий твідовий костюм із широкими вилогами, повязав краватку і подзвонив шоферові, щоб вивів авто з ґаража, попередивши, що їду за місто і кермуватиму сам.
   Лишалося повідомити дружині про свій несподіваний відїзд.
       Коли я хапливими кроками увійшов до залі для розваг, то побачив, що Дарка стоїть перед величезним дзеркалом зовсім гола. Сукня лежала на навощеному паркеті, кинута жужмом, поряд валялися шевретові, орнаментовані срібними нитками туфлі бордового кольору і купка нижньої білизни, з-під якої визирав краєчок якоїсь книжки. Дарка уважно розглядала своє пружне, гарне всіма сторонами, молоде тіло в дзеркалі, і такі розглядини могли тривати не одну годину. Крім читання книжок, це було, здається, друге її улюблене заняття.
       — Дивишся, чи не постаріла у свої двадцять три? — насмішкувато запитав я.
     Дарка була молодша за мене рівно на двадцять років. Минуло шість років, як ми взяли з нею шлюб у Видубецькому монастирі. За цей час моя химерна, вифантазована мною самим закоханість у неї вивітрилася цілковито. Ба більше, бували дні, коли я дружину буквально ненавидів. Зосібна тому, що мені було до болю соромно за себе, мене просто розпирала лють, що я міг так фатально дати хука, помилитися, не побачити те, що бачили всі мої друзі, деякі з яких навіть прямо відраджували мене від цього одруження. Втім, я нікого не послухав, бо «жінка без властивостей», як я з якимсь мало що не містичним захватом називав Дарку, цілковито потьмарила мою свідомість. Я закохався в її загадкове внутрішнє єство. Тим часом за фасадом таїни Дарчиної душі, її незвичайної поведінки, її дивної стриманости й сповільнености у всьому, її схильности приховувати почуття, не виявляти хоч якогось ставлення до того чи иншого, що, власне, і прихилило моє серце до неї, тож за цим усім нічого насправді не було — сама холодна пустота.
       — Ти не чуєш? — повторив я вже зі злістю.
   Дарка повільно повернулася до мене лицем. Її зеленаві очі дивилися застиглим, тягучим поглядом, який нічого не виражав. І мовчала. Я знав, що вона не промовить ані слова. А якщо я надокучатиму, то в її зіницях лише зблисне щось схоже на біль, який потім перетвориться у німе благання.
       — Я їду провідати тата й маму. Повернуся пізно, — сказав я.
       Дарка продовжувала дивитися на мене своїми знерухомілими баньками. Вона ніколи не відводила погляду. Мені здалося, що вона хоче щось сказати. Її губи, густо наквацяні яскравою червоною помадою, злегка затремтіли. Я чекав. Але вона так нічого і не сказала. Стояла тихо, без найменшого руху. Тоді спроволока, в якомусь ніби знесиленні поклала долоню на голі перса, білі, з блідо-рожевими пиптиками. Я ковзнув поглядом на її живіт і нижче. Пагорок міжніжжя був чисто виголений. Випуклості стегон вражали пропорційністю, а ноги демонстрували майже ідеально рівні лінії. «Безумовно, вона вродлива. Але що мені з цього?!» — з гіркотою подумав я. Тоді різко повернувся до Дарки спиною і вийшов геть.
       Мати зустріла мене на порозі дому у фартушку, поплямленому чимось масним. Вона почула, що я вїжджаю на подвір’я і вийшла з кухні.
       — Я якраз насмажила риби. Це хек, який ти так любиш, — мовила вона, обіймаючи мене.
         — Дякую, мамо, потім. Де тато?
        — Там, — вона вказала в бік траси.
       Я звернув увагу, що мама дуже постаріла. Волосся на голові було зовсім біле.
      — Знаєш, я хочу з татом розлучитися, — вона раптом заплакала, затуливши лице долонями.
       — Ну, ну, ти впадаєш у крайнощі, — я пригорнув її, пробуючи заспокоїти.
       — Ти не розумієш, Тисю. Я тут цілковито сама. Нема до кого й слова промовити. Тато геть збайдужів, перетворився на ходячу мумію. Його нічого не хвилює, нічого не цікавить. Йому все одно, як мені і що зі мною. А тепер узагалі перестав розмовляти. З ним явно щось не так, Тисю. Може, він хибнувся розумом?
       — Не знаю, мамо, не знаю, але все це неабияк тривожить мене. Мушу піти побачити тата.
       До придорожнього кафе «Блакитна троянда» було зовсім недалеко. Тож я пішов пішки. Асфальтований майданчик з кількома столиками під вязом, де зазвичай збавляв час мій батько, я уздрів ще здаля. Крім тата, там більше нікого не було. Утім, я бачив лише його згорблену, нахилену вперед спину. Щось було незвичне в його позі. Я не раз приїжджав сюди, і батько завжди сидів рівно, повернений спиною до траси, внуривши очі в далеке, вкрите імлою узвишшя, де літали зграї гайворонів. А зараз татова голова лежала на столі, спираючись чолом на схрещені руки. «Невже спить?» — здивувався я. Підійшовши ближче, я помітив і келишок, де незмінно мали би поблискувати залишки недопитого коньяку. Так було щоразу, коли я заставав тут батька. Але сьогодні келишок був порожній. Навіть краплини коньяку не було на його денці. Я торкнувся татового плеча. Та він ніяк не реаґував. «Що з тобою, тату?» — мовив я з тривогою. У відповідь тиша. Він був мертвий.
       Коли я повернувся і повідомив матері про смерть батька, вона сплеснула долонями й запалисто вигукнула:
    — Я відчувала, чула серцем, що це невзабарі станеться! І все-таки він помер так зненацька!
       З очей матери бризнули сльози і я обійняв її.
      — Ні, мамо, він, здається, помер набагато раніше, — пробурмотів я. 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

95. Опале калинове листя

https://ua-human.blogspot.com/2025/10/95.html

 

Читати далі...

93. РОЖАВЕНЦІ (Нотатки мого друга Т.Р.)

       З осінніх квітів, крім жовтих хризантем, у саду росли ще тільки рожа́венці. Дивно, але десь зовсім щезли білі хризантеми, яких було так багато особливо попід огорожею, а ще невідь-де поділися ехінацеї найдивовижніших кольорів і відтінків, розлогі кущики блакитних та синіх па́морозників, званих по-книжному гірськими айстрами, низенькі неповидні ясно-фіолетові пізньоцвіти, пахучі лільові зличники, які цвіли в затінку під розлогим кущем ліщини. Втім, невибагливі до ґрунту і посухостійкі рожавенці я, здається, любив найбільше. Їхній скромний, дещо терпкий пахіт нагадував мені зачаєний дух висохлих подеснянських луків наприкінці осени.
       Я не знаю, чому в саду так багато квітів зникло. Може, тому, що я неналежним чином доглядав за ними, а може, тому, що вони стужилися за тим, хто їх колись посадив, за Сереном? Звичайно, я здаю собі справу, що такі міркування безглузді, та проте у моїй свідомості цупко тримається переконання, що це саме з волі мого покійного друга вони пропали. “І справді, Серен їх посадив, плекав, милувався ними, коли розцвітали, смутився, коли вяли, бо все тут було його, кожен сантиметер землі, байдуже що незадовго перед смертю він відписав на мене і хату, і ціле обійстя,” — щось уперто раз за разом повторювало в мені.
       З рожавенцями у мене був повязаний один дещо незвичайний випадок. Часто, коли я йшов гуляти кудись далеко, скажімо, на луки, в ліс чи на берег Десни, то, минаючи сільське кладовище, завертав бувало й до нього. Це спокійне, застигле у промовистому безгомінні місце, де серед могил, то тут, то там височіли старезні, з густою пишною глицею сосни, мене чимось дуже вабило. Иноді, потинявшись серед поховань, здебільша зовсім занедбаних, подекуди доглянутих, а зрідка нових, свіжих, почитавши потьмянілі або начищені до блиску таблички з іменами покійників, я сідав на яку-небудь лавку і застигав у безрусі — відсторонений від усього ліниво споглядав, як в голові пропливають усякі химерні образи і думки, як зовні, поза мною вітерець злегка похитує смарагдовими сосновими гілочками, пурхають поміж порослих травою горбків і ґранітних надгробків метелики, вгорі в синьому небі повільно линуть білі хмарини.
       Нещодавно я теж був на кладовищі. Довго тинявся там, двічі пройшовся від воріт аж до розваленого деревяного паркана, де воно закінчувалося, а тоді, почуваючи якесь безпричинне збентеження, сів на березову колоду і своїм звичаєм став безцільно споглядати плин речей. Але не встиг я повною мірою внутрішньо стишитися, як за калиновим кущем, листя якого вже злегка взялося жовтиною, почувся чийсь голос. Говорила жінка. До когось. Голосу її співрозмовника не було чути, бо, певно, він говорив надто тихо. Це був чудни́й діялог. Насамперед через інтонацію жінки, якусь приглушену і водночас вельми значущу, а також через мертвотну тишу з боку того, до кого вона зверталася.
       — Такі гарні... А ти навіть і глянути не хочеш. Не мовчи. Скажи хоч слово. Чи, може, образився, га?
       Мені здалося, що жінка посміхнулася, бо тон, яким вона говорила був явно веселий.
       — Та не треба на мене так дивитися, Тольчику. Я не винна, що ти такий упертий. Хіба я не казала, не відраджувала, щоб не їхав?
       На мить вона замовкла. Я напружив слух. Здалося, що невидимий співрозмовник намагається щось казати.
       — Що?! — раптом скрикнула жінка. — Хлопці? Вони для тебе дорожчі за матір?
       Вона знову замовкла. У соснах поривисто шумів вітер. Я сидів, затамувавши дух.
       — Та не кричу я, — голос жінки став плаксивим. — Мене болить, що тобі, Тольчику, зовсім не жаль мене. Таж ніхто тебе так не любить, як я.
       Почулося здушене ридання. Я сидів, прикипівши до місця. Мені кортіло встати і подивитися, що ж там робиться за калиновим кущем, але я не міг поворушити навіть пальцем.
       — Знаєш, а твоя Настуня пів року тому вийшла заміж, не дочекалася тебе.
       Голос жінки став на диво спокійний.
       — Ні, ні, я не була на весіллі... Ще чого, що я там не бачила?
       Потім вона почала щось говорити скоромовкою і перейшла на шепіт. Я не міг нічого розібрати і просто чекав. Урешті вона сказала голосно з якимсь майже тріюмфом:
       — А я, Тольчику, таки дотримала слова. Глянь-но.
       По цих словах почулося довге шарудіння, потім металевий дзенькіт.
       Я з чималими зусиллями, але таки змусив себе звестися на ноги. Ступив кілька кроків вліво, щоб обійти калиновий кущ. Біля акуратно вимуруваної з білих цеглин могили з залізним хрестом і привязаним до нього синьо-жовтим прапором сиділа на траві баба Галюська, в якої, як памятаю, минулої осени молодший син загинув на війні. На могилі на чистому рушнику зі скромним червоно-чорним квітчастим орнаментом стояла невелика миска з нержавійки, у якій були деруни, ще теплі, бо злегка парували. А далі під самим хрестом стояв чорний глиняний глек з величезним, просто таки гігантським букетом пишних рожавенців якогось рідкісного вогнистого відтінку. Не знаю чому, але цей букет вразив мене. Він і зараз стоїть перед очима.
       Попервах я просто стояв і дивився. Не скажу, що дуже здивувався, побачивши бабу Галюську. Люди і тут у селі, і в инших місцях полюбляють влаштовувати трапези на кладовищах. Мене здивувало инше. Баба Галюська настільки була поглинута своєю бесідою з мертвим сином, що не зауважувала нікого й нічого довкола себе. Реальний світ цієї мити не існував для неї. Тож коли я привітався, вона навіть не повернула голови — продовжувала розмовляти сама з собою. Я так і залишив її саму біля могили.
       Пізніше, блукаючи луками, я, знай, запитував себе: «Як же так? Я вже багато років намагаюся вирватися з марив уявного світу, а ця жінка саме цим уявним світом тільки й живе! Ми з нею мовби дві діяметральні протилежності. Що ж змушує мене пориватися до живого, а її — до мертвого. І чи не є як і це перше, так і це друге рівною мірою втеча від чогось незрівнянно важливішого?»

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

94. Кафе «Блакитна троянда»

https://ua-human.blogspot.com/2025/10/94.html

Читати далі...