З осінніх квітів, крім жовтих хризантем, у саду росли ще тільки рожа́венці. Дивно, але десь зовсім щезли білі хризантеми, яких було так багато особливо попід огорожею, а ще невідь-де поділися ехінацеї найдивовижніших кольорів і відтінків, розлогі кущики блакитних та синіх па́морозників, званих по-книжному гірськими айстрами, низенькі неповидні ясно-фіолетові пізньоцвіти, пахучі лільові зличники, які цвіли в затінку під розлогим кущем ліщини. Втім, невибагливі до ґрунту і посухостійкі рожавенці я, здається, любив найбільше. Їхній скромний, дещо терпкий пахіт нагадував мені зачаєний дух висохлих подеснянських луків наприкінці осени.
Я не знаю, чому в саду так багато квітів зникло. Може, тому, що я неналежним чином доглядав за ними, а може, тому, що вони стужилися за тим, хто їх колись посадив, за Сереном? Звичайно, я здаю собі справу, що такі міркування безглузді, та проте у моїй свідомості цупко тримається переконання, що це саме з волі мого покійного друга вони пропали. “І справді, Серен їх посадив, плекав, милувався ними, коли розцвітали, смутився, коли вяли, бо все тут було його, кожен сантиметер землі, байдуже що незадовго перед смертю він відписав на мене і хату, і ціле обійстя,” — щось уперто раз за разом повторювало в мені.
З рожавенцями у мене був повязаний один дещо незвичайний випадок. Часто, коли я йшов гуляти кудись далеко, скажімо, на луки, в ліс чи на берег Десни, то, минаючи сільське кладовище, завертав бувало й до нього. Це спокійне, застигле у промовистому безгомінні місце, де серед могил, то тут, то там височіли старезні, з густою пишною глицею сосни, мене чимось дуже вабило. Иноді, потинявшись серед поховань, здебільша зовсім занедбаних, подекуди доглянутих, а зрідка нових, свіжих, почитавши потьмянілі або начищені до блиску таблички з іменами покійників, я сідав на яку-небудь лавку і застигав у безрусі — відсторонений від усього ліниво споглядав, як в голові пропливають усякі химерні образи і думки, як зовні, поза мною вітерець злегка похитує смарагдовими сосновими гілочками, пурхають поміж порослих травою горбків і ґранітних надгробків метелики, вгорі в синьому небі повільно линуть білі хмарини.
Нещодавно я теж був на кладовищі. Довго тинявся там, двічі пройшовся від воріт аж до розваленого деревяного паркана, де воно закінчувалося, а тоді, почуваючи якесь безпричинне збентеження, сів на березову колоду і своїм звичаєм став безцільно споглядати плин речей. Але не встиг я повною мірою внутрішньо стишитися, як за калиновим кущем, листя якого вже злегка взялося жовтиною, почувся чийсь голос. Говорила жінка. До когось. Голосу її співрозмовника не було чути, бо, певно, він говорив надто тихо. Це був чудни́й діялог. Насамперед через інтонацію жінки, якусь приглушену і водночас вельми значущу, а також через мертвотну тишу з боку того, до кого вона зверталася.
— Такі гарні... А ти навіть і глянути не хочеш. Не мовчи. Скажи хоч слово. Чи, може, образився, га?
Мені здалося, що жінка посміхнулася, бо тон, яким вона говорила був явно веселий.
— Та не треба на мене так дивитися, Тольчику. Я не винна, що ти такий упертий. Хіба я не казала, не відраджувала, щоб не їхав?
На мить вона замовкла. Я напружив слух. Здалося, що невидимий співрозмовник намагається щось казати.
— Що?! — раптом скрикнула жінка. — Хлопці? Вони для тебе дорожчі за матір?
Вона знову замовкла. У соснах поривисто шумів вітер. Я сидів, затамувавши дух.
— Та не кричу я, — голос жінки став плаксивим. — Мене болить, що тобі, Тольчику, зовсім не жаль мене. Таж ніхто тебе так не любить, як я.
Почулося здушене ридання. Я сидів, прикипівши до місця. Мені кортіло встати і подивитися, що ж там робиться за калиновим кущем, але я не міг поворушити навіть пальцем.
— Знаєш, а твоя Настуня пів року тому вийшла заміж, не дочекалася тебе.
Голос жінки став на диво спокійний.
— Ні, ні, я не була на весіллі... Ще чого, що я там не бачила?
Потім вона почала щось говорити скоромовкою і перейшла на шепіт. Я не міг нічого розібрати і просто чекав. Урешті вона сказала голосно з якимсь майже тріюмфом:
— А я, Тольчику, таки дотримала слова. Глянь-но.
По цих словах почулося довге шарудіння, потім металевий дзенькіт.
Я з чималими зусиллями, але таки змусив себе звестися на ноги. Ступив кілька кроків вліво, щоб обійти калиновий кущ. Біля акуратно вимуруваної з білих цеглин могили з залізним хрестом і привязаним до нього синьо-жовтим прапором сиділа на траві баба Галюська, в якої, як памятаю, минулої осени молодший син загинув на війні. На могилі на чистому рушнику зі скромним червоно-чорним квітчастим орнаментом стояла невелика миска з нержавійки, у якій були деруни, ще теплі, бо злегка парували. А далі під самим хрестом стояв чорний глиняний глек з величезним, просто таки гігантським букетом пишних рожавенців якогось рідкісного вогнистого відтінку. Не знаю чому, але цей букет вразив мене. Він і зараз стоїть перед очима.
Попервах я просто стояв і дивився. Не скажу, що дуже здивувався, побачивши бабу Галюську. Люди і тут у селі, і в инших місцях полюбляють влаштовувати трапези на кладовищах. Мене здивувало инше. Баба Галюська настільки була поглинута своєю бесідою з мертвим сином, що не зауважувала нікого й нічого довкола себе. Реальний світ цієї мити не існував для неї. Тож коли я привітався, вона навіть не повернула голови — продовжувала розмовляти сама з собою. Я так і залишив її саму біля могили.
Пізніше, блукаючи луками, я, знай, запитував себе: «Як же так? Я вже багато років намагаюся вирватися з марив уявного світу, а ця жінка саме цим уявним світом тільки й живе! Ми з нею мовби дві діяметральні протилежності. Що ж змушує мене пориватися до живого, а її — до мертвого. І чи не є як і це перше, так і це друге рівною мірою втеча від чогось незрівнянно важливішого?»
Читати далі...
Я не знаю, чому в саду так багато квітів зникло. Може, тому, що я неналежним чином доглядав за ними, а може, тому, що вони стужилися за тим, хто їх колись посадив, за Сереном? Звичайно, я здаю собі справу, що такі міркування безглузді, та проте у моїй свідомості цупко тримається переконання, що це саме з волі мого покійного друга вони пропали. “І справді, Серен їх посадив, плекав, милувався ними, коли розцвітали, смутився, коли вяли, бо все тут було його, кожен сантиметер землі, байдуже що незадовго перед смертю він відписав на мене і хату, і ціле обійстя,” — щось уперто раз за разом повторювало в мені.
З рожавенцями у мене був повязаний один дещо незвичайний випадок. Часто, коли я йшов гуляти кудись далеко, скажімо, на луки, в ліс чи на берег Десни, то, минаючи сільське кладовище, завертав бувало й до нього. Це спокійне, застигле у промовистому безгомінні місце, де серед могил, то тут, то там височіли старезні, з густою пишною глицею сосни, мене чимось дуже вабило. Иноді, потинявшись серед поховань, здебільша зовсім занедбаних, подекуди доглянутих, а зрідка нових, свіжих, почитавши потьмянілі або начищені до блиску таблички з іменами покійників, я сідав на яку-небудь лавку і застигав у безрусі — відсторонений від усього ліниво споглядав, як в голові пропливають усякі химерні образи і думки, як зовні, поза мною вітерець злегка похитує смарагдовими сосновими гілочками, пурхають поміж порослих травою горбків і ґранітних надгробків метелики, вгорі в синьому небі повільно линуть білі хмарини.
Нещодавно я теж був на кладовищі. Довго тинявся там, двічі пройшовся від воріт аж до розваленого деревяного паркана, де воно закінчувалося, а тоді, почуваючи якесь безпричинне збентеження, сів на березову колоду і своїм звичаєм став безцільно споглядати плин речей. Але не встиг я повною мірою внутрішньо стишитися, як за калиновим кущем, листя якого вже злегка взялося жовтиною, почувся чийсь голос. Говорила жінка. До когось. Голосу її співрозмовника не було чути, бо, певно, він говорив надто тихо. Це був чудни́й діялог. Насамперед через інтонацію жінки, якусь приглушену і водночас вельми значущу, а також через мертвотну тишу з боку того, до кого вона зверталася.
— Такі гарні... А ти навіть і глянути не хочеш. Не мовчи. Скажи хоч слово. Чи, може, образився, га?
Мені здалося, що жінка посміхнулася, бо тон, яким вона говорила був явно веселий.
— Та не треба на мене так дивитися, Тольчику. Я не винна, що ти такий упертий. Хіба я не казала, не відраджувала, щоб не їхав?
На мить вона замовкла. Я напружив слух. Здалося, що невидимий співрозмовник намагається щось казати.
— Що?! — раптом скрикнула жінка. — Хлопці? Вони для тебе дорожчі за матір?
Вона знову замовкла. У соснах поривисто шумів вітер. Я сидів, затамувавши дух.
— Та не кричу я, — голос жінки став плаксивим. — Мене болить, що тобі, Тольчику, зовсім не жаль мене. Таж ніхто тебе так не любить, як я.
Почулося здушене ридання. Я сидів, прикипівши до місця. Мені кортіло встати і подивитися, що ж там робиться за калиновим кущем, але я не міг поворушити навіть пальцем.
— Знаєш, а твоя Настуня пів року тому вийшла заміж, не дочекалася тебе.
Голос жінки став на диво спокійний.
— Ні, ні, я не була на весіллі... Ще чого, що я там не бачила?
Потім вона почала щось говорити скоромовкою і перейшла на шепіт. Я не міг нічого розібрати і просто чекав. Урешті вона сказала голосно з якимсь майже тріюмфом:
— А я, Тольчику, таки дотримала слова. Глянь-но.
По цих словах почулося довге шарудіння, потім металевий дзенькіт.
Я з чималими зусиллями, але таки змусив себе звестися на ноги. Ступив кілька кроків вліво, щоб обійти калиновий кущ. Біля акуратно вимуруваної з білих цеглин могили з залізним хрестом і привязаним до нього синьо-жовтим прапором сиділа на траві баба Галюська, в якої, як памятаю, минулої осени молодший син загинув на війні. На могилі на чистому рушнику зі скромним червоно-чорним квітчастим орнаментом стояла невелика миска з нержавійки, у якій були деруни, ще теплі, бо злегка парували. А далі під самим хрестом стояв чорний глиняний глек з величезним, просто таки гігантським букетом пишних рожавенців якогось рідкісного вогнистого відтінку. Не знаю чому, але цей букет вразив мене. Він і зараз стоїть перед очима.
Попервах я просто стояв і дивився. Не скажу, що дуже здивувався, побачивши бабу Галюську. Люди і тут у селі, і в инших місцях полюбляють влаштовувати трапези на кладовищах. Мене здивувало инше. Баба Галюська настільки була поглинута своєю бесідою з мертвим сином, що не зауважувала нікого й нічого довкола себе. Реальний світ цієї мити не існував для неї. Тож коли я привітався, вона навіть не повернула голови — продовжувала розмовляти сама з собою. Я так і залишив її саму біля могили.
Пізніше, блукаючи луками, я, знай, запитував себе: «Як же так? Я вже багато років намагаюся вирватися з марив уявного світу, а ця жінка саме цим уявним світом тільки й живе! Ми з нею мовби дві діяметральні протилежності. Що ж змушує мене пориватися до живого, а її — до мертвого. І чи не є як і це перше, так і це друге рівною мірою втеча від чогось незрівнянно важливішого?»
