Ось і почався жовтень... Червоняве калинове листя осипа́лося на місток від кожного повіву вітру. І хоча зелень в саду ще переважала, але то тут, то там усе більше з’являлося осінніх барв. Я стояв і дивився на старі почорнілі дошки, на які нема, нема та й опускався черговий листок. «Треба би взяти віника й підмести, — пробігла думка. — Але навіщо, навіщо порушувати природний плин речей? Адже це листя таке гарне, таке сподобне тут на містку!» І я продовжував стояти в безрусі, наче боявся якоюсь необережною зміною пошкодити те, що відбувалося без будь-яких спонук саме собою — порушити дивовижну гармонію, яка незмінно з дня на день хвилювала й вабила мене, і, здається, була єдиним чимось, що навспра́вжки наснажувало жити в цьому незатишному і жорстокому світі. І от якогось змигу мені до щему захотілося розчинитися, стати одне єдине і з цим калиновим кущем, і з цим листям на мостику, і з цими почорнілими дошками, позбутися себе самого, свого «я»», переповненого тьмою-тменною знань, усякими минулими враженнями, спогадами, сподіваннями на щось і обавами чогось, успіхами і невдачами, радощами і гіркотами, насолодами і болями — всім тим, що з дня на день гнітило мене, відділяло від того невловного живого нурту в довкіллі, який ніколи не починається і ніколи не закінчується.
Тож я стояв і уважно глядів на опале калинове листя, яке не потребувало нічого, не нарікало ні на що, не прагло ні до чого, бо було довершене і досконале у своїй абсолютній красі, і водночас відчував повну свою нікчемність, позаяк мене розпирали дрібязкові схотінки, облудні прагнення, обра́зи на когось чи на щось, марнотні оцінки, обмежені судження, численні напівправди, частковості, претенсії й шпетні уявлення, які, наче кайданами, сковували мене і які, вочевидь, ніколи не дадуть злитися з тою справжньою невигаданою дійсністю без імени, що перед моїми очима. «Воістину, нещасний я чоловік, тільки й можу, що бачити досконалу красу, але сам стати досконалою красою не годен.»
Врешті, коли став накрапати дощ, я рушив до хати. Йдучи догори стежкою, спроволока роззирався довкола. Впало в очі, що сумах також злегка взявся багрянцем. «За день-два і його листя засяє червінню», — подумав. І в цю мить пролунав оглушливий вибух. Я весь здриґнувся. Здалося, що влучило в хату. Звів голову, але бляшаний дах, який я ретельно пофарбував манією цього літа, був неушкоджений. Деревяні, оббиті шалівкою стіни також були цілі, навіть жодна шиба на вікнах не трісла. Повернув голову до заходу. В ясному, без жодної хмарини небі поволі розповзалася біла пасмуга. «Безпілотник збили. Певно, десь неподалік зразу за селом.»
Вже у хаті, сидячи біля вікна на старенькому, покритому вицвілою рядниною фотелі і попиваючи з великого кришталевого келиха біле шабське вино, я роздумував над своєю невеселою долею. Усе життя я намагався зрозуміти, що є це все навколо і хто є той «я», який бачить усе це, відчуває, думає, визначає правду й олжу, змушує чинити так чи инакше, радіє, досягши успіху, страждає, зазнавши невдачі? А найголовніше, я праг з’ясувати, за чим тужить моя бентежна душа, і чому ніщо не приносить їй заспокоєння?
І от спливли роки. Мені пішло вже на восьмий десяток, а я так у нічому і не розібрався — як був, так і залишаюся у невіданні. Навіть на дрібочку не наблизився до розгадки всього цього. Всі мої натуги й найвідчайдушніші зусилля виявилися марними. Ба більше, мені здається, що я сьогодні ще менше щось розумію, ніж раніше. Я, як не знав, так і далі не знаю, що є це все, хто є той таємничий «я» в мені і за чим так тужить моя душа. Минуло стільки часу, відійшло в небуття стільки захоплень, стільки розчарувань, розбилося вщент стільки ілюзій, мою голову наче припорошило снігом, мої кроки стали непевними, у моїм серці все частіше поколює, а я, як і колись, уважно вдивляюся в таїну дійсности і тільки й роблю, що безрадно запитую: що це? шо це?
Ось і зараз, сидячи на фотелі, я позираю у вікно і бачу сумах, листя якого ще червоніше, ніж було, коли я вертався із саду. Це був ніби зовсім инший сумах — також прекрасний у своїй досконалості. Я дивився на нього, затамувавши дух. Усе завмерло в мені. Думки в голові наче причаїлися. Я не годен був сказати, що́ саме бачу, бо той, хто глядів, на якийсь змиг щез. Потім, коли я повернувся до тями і знову бачив сумах, він постав переді мною ще якимсь иншим, не таким, як секунду перед тим. Здавалося, сумах постійно міняється, перетворюється, жодної мити не залишається сталим. Гадаю, мій розум просто не в змозі побачити його, бо все, що відображається у свідомості, якесь застигле, мертве і тому не має ніякого стосунку до справжнього живого сумаха. «Що ж тоді виходить, — мовив я, — щоб бачити, має щезнути той, хто дивиться, а коли щезає той, хто дивиться, хіба можна бачити? І що ж тоді є це, що бачить той, хто дивиться? Існує воно чи тільки мариться, що існує? І мені пригадалися ці дивні слова: «Цей світ є, але не скажеш, що він є, цього світу нема, але не скажеш, що його нема!»
Тож я стояв і уважно глядів на опале калинове листя, яке не потребувало нічого, не нарікало ні на що, не прагло ні до чого, бо було довершене і досконале у своїй абсолютній красі, і водночас відчував повну свою нікчемність, позаяк мене розпирали дрібязкові схотінки, облудні прагнення, обра́зи на когось чи на щось, марнотні оцінки, обмежені судження, численні напівправди, частковості, претенсії й шпетні уявлення, які, наче кайданами, сковували мене і які, вочевидь, ніколи не дадуть злитися з тою справжньою невигаданою дійсністю без імени, що перед моїми очима. «Воістину, нещасний я чоловік, тільки й можу, що бачити досконалу красу, але сам стати досконалою красою не годен.»
Врешті, коли став накрапати дощ, я рушив до хати. Йдучи догори стежкою, спроволока роззирався довкола. Впало в очі, що сумах також злегка взявся багрянцем. «За день-два і його листя засяє червінню», — подумав. І в цю мить пролунав оглушливий вибух. Я весь здриґнувся. Здалося, що влучило в хату. Звів голову, але бляшаний дах, який я ретельно пофарбував манією цього літа, був неушкоджений. Деревяні, оббиті шалівкою стіни також були цілі, навіть жодна шиба на вікнах не трісла. Повернув голову до заходу. В ясному, без жодної хмарини небі поволі розповзалася біла пасмуга. «Безпілотник збили. Певно, десь неподалік зразу за селом.»
Вже у хаті, сидячи біля вікна на старенькому, покритому вицвілою рядниною фотелі і попиваючи з великого кришталевого келиха біле шабське вино, я роздумував над своєю невеселою долею. Усе життя я намагався зрозуміти, що є це все навколо і хто є той «я», який бачить усе це, відчуває, думає, визначає правду й олжу, змушує чинити так чи инакше, радіє, досягши успіху, страждає, зазнавши невдачі? А найголовніше, я праг з’ясувати, за чим тужить моя бентежна душа, і чому ніщо не приносить їй заспокоєння?
І от спливли роки. Мені пішло вже на восьмий десяток, а я так у нічому і не розібрався — як був, так і залишаюся у невіданні. Навіть на дрібочку не наблизився до розгадки всього цього. Всі мої натуги й найвідчайдушніші зусилля виявилися марними. Ба більше, мені здається, що я сьогодні ще менше щось розумію, ніж раніше. Я, як не знав, так і далі не знаю, що є це все, хто є той таємничий «я» в мені і за чим так тужить моя душа. Минуло стільки часу, відійшло в небуття стільки захоплень, стільки розчарувань, розбилося вщент стільки ілюзій, мою голову наче припорошило снігом, мої кроки стали непевними, у моїм серці все частіше поколює, а я, як і колись, уважно вдивляюся в таїну дійсности і тільки й роблю, що безрадно запитую: що це? шо це?
Ось і зараз, сидячи на фотелі, я позираю у вікно і бачу сумах, листя якого ще червоніше, ніж було, коли я вертався із саду. Це був ніби зовсім инший сумах — також прекрасний у своїй досконалості. Я дивився на нього, затамувавши дух. Усе завмерло в мені. Думки в голові наче причаїлися. Я не годен був сказати, що́ саме бачу, бо той, хто глядів, на якийсь змиг щез. Потім, коли я повернувся до тями і знову бачив сумах, він постав переді мною ще якимсь иншим, не таким, як секунду перед тим. Здавалося, сумах постійно міняється, перетворюється, жодної мити не залишається сталим. Гадаю, мій розум просто не в змозі побачити його, бо все, що відображається у свідомості, якесь застигле, мертве і тому не має ніякого стосунку до справжнього живого сумаха. «Що ж тоді виходить, — мовив я, — щоб бачити, має щезнути той, хто дивиться, а коли щезає той, хто дивиться, хіба можна бачити? І що ж тоді є це, що бачить той, хто дивиться? Існує воно чи тільки мариться, що існує? І мені пригадалися ці дивні слова: «Цей світ є, але не скажеш, що він є, цього світу нема, але не скажеш, що його нема!»
