Відомий своїми романами та есеями про теперішню російсько-українську війну письменник-військовик Артем Чех (нар. 1985 року в Черкасах) недавно (05 листопада ц.р.) виступив у фейсбуці з цікавим дописом, в якому підняв вельми актуальну проблему нашої літератури. Ось що він говорить:
«Нам немає про що писати. Зміст втратив свою актуальність. Те, що нас усіх дивувало у перший і навіть другий роки великої війни тепер стало буденністю щоденних новин. Неймовірні історії, непересічні біографії, кульбіти долі... Нині все це втратило сенс. У літературному розумінні»
«Залишилася форма. Вправи у стилі. Весела гра в слова.»
«Забагато солодкого в нашій трагедії. Забагато правильного в тих словах, які ми пишемо. Стає нудно від одноманіття. Стає гірко від того, що ми вже четвертий рік говоримо про війну тими самим фразами. Досвід, трагедія, сенси, осмислення, ідентичність. Ми більше не цікаві.»
«Новий світ прагне вражень. Наша мета задовольняти цей новий світ аби нас почули. І мова не про прикрий формалізм, а про спроби виходити на інший рівень, говорити іншими словами. Загортати наші неймовірні та непересічні історії в обгортку, яка викликатиме бажання купити цю історію, а значить – чути нас надалі.»
«Мене питали, чому я більше не пишу. Я не пишу, бо немає про що писати. Все сказано. Нічого нового. Нічого цікавого. Все зрозуміле, все очевидне. Немає про що».
«Я найбільше бажаю, аби ми могли дивувати. Ще й формою. Умінням. Грою. Здатністю показати війну не через війну. Ми надто правильно говоримо про неї, надто завчено. Ми дуже моральні. І це взагалі нецікаво.»
«А поки – немає про що писати. Тому і не пишу. Й не буду.»
-------------------------------------------------
Артем Чех, здається, сам до кінця не розуміє проблеми, яку підняв. Його увагу привернув факт (і це вже добре!) якоїсь надокучливої, а, отже, й втомливої повторюваности в ряснобарвї тем, підходів і смислів, якими переповнені тексти наших прозаїків, нестача новизни, свіжости в описах життєвих реалій. Але разом з тим він не розуміє повною мірою, що є причиною цього, чому в нього (а може, і ще в декого) щезла наснага творити, чому з'явилося прикре відчуття, що все вже багато разів проговорено і хочеться чогось нового, незвіданого, а його нема звідки взяти? І він робить хибний висновок, що письменники мають знайти якісь инші, нестандартні форми і способи бачення того, що відбувається в нашому житті, і таким чином вийти на нові, якісно потужніші творчі горизонти.
Дуже сумніваюся, що це може принести хоч якийсь позитивний результат. Адже, на моє переконання, проблема, про яку говорить Артем Чех, зовсім не у формі художнього твору, а в його змісті.
Беру на себе сміливість стверджувати, що головна і поки що невиліковна біда нашої літератури в її поверховості; в зависанні на описах суто зовнішніх проявів життя; на змалюванні емоцій, радісних чи сумних, не заглиблюючись в причини; на яскравих барвистих подіях; на детальному, просто таки натуралістичному вицяцьковуванні численних атрибутів дійсности, зосібна, образів людей, що більшою чи меншою мірою можна підвести під термін побутопис.
Ні, я не заперечую ваги так званої літературної ліпнини, прикрас, декорацій, всіх цих витончених цяток, рисок, завитків і вилюжок, що роблять текст насиченим і соковитим. Але неприпустимо ліпнину, хай яку мистецьки довершену, робити головним, ради чого написано текст. Адже якою б не була досконала, витончена й безмежно вигадлива вся ця оздоба, рано чи пізно вона почне набридати. Високоякісний твір тримається не на зовнішній формі, не на його мудрованій і високоштудерній орнаментації, а на певних, важковловних глибинних сенсах, ради яких тільки й потрібна та вся ця зовнішня сухозлотиця з її химерними формами й дивоглядними викрутасами.
Що ж це за сенси?
Це особливі питання (иноді твердження) максимально узагальненого характеру, які стосуються людини як такої, її буття в цьому світі. Себто, автор, якщо він хоче бути цікавим не лише в колі друзів, не лише в своєму місті, не лише в своїй країні, а й для людей всього світу, має зосереджувати увагу на тому, що мучить кожну людину незалежно від її соціяльного стану, національности, світоглядних чи релігійних переконань — страх смерти, гіркота втрачених ілюзій, безплідний пошук душевного прихистку, біль нерозуміння з боку инших, непояснима жорстокість людини до людини, туга за свободою, яка не має меж, мука душі, яку розривають супротилежні пориви, приреченість людини на страждання тощо. При цьому письменник має зображати життя, яке добре знає, людей своєї країни зі всіма їхніми особливостями, схильностями, манерами й уподобаннями. Адже ці сенси притаманні кожній людині, кожному суспільству, і нема потреби їх шукати десь далеко. Треба всього-на-всього уважно приглянутися до тих, хто поряд.
Тож якщо буде такий підхід, якщо вся ліпнина буде лише засобом вираження певного екзистенційного сенсу, то ніколи не виникне проблеми з пошуком нових форм — внутрішній зміст твору, його невидимий визначальний стрижень сам спрямовуватиме автора підбирати ті чи инші візерунки, образи, емоції, належні кольори та відтінки, і все це буде ні трохи не заяложене, нове, свіже і разом з тим надзвичайно органічне. Але, найголовніше, сам твір викликатиме незмінну цікавість і ніколи не застаріє (бо зовнішнє плинне, а внутрішнє тривале !!!), його глибинні екзистенційні сенси, оживляючи й надаючи чару всім дотичним до себе виражальним засобам (ліпнині), хвилюватимуть й притягатимуть нові й нові покоління людей.
Згадану проблему поверховости, себто, акцентації на формі й іґнорації змісту добре ілюструють в нашій сучасній літературі, наприклад, твори Винничука, де все тримається винятково на екзотичних чи пікантних сценах; проза Матіос з її замилуваністю на етноатрибутиці і всяких діткливих історіях; тексти Ю.Андруховича, який тільки й робить, що нагромаджує ефектні і здебільша кумедні вчинки своїх карикатурних героїв; романи Жадана, в яких, крім хвацьких описів певного типу людей і подій, більше нічого нема і багато инших відомих в Україні авторів. Усі вони безумовно досконалі у формі, чи то пак ліпнині, але не більше.
Зізнаюся, я би був уже у повному розпачі, якби не проза Ярослава Мельника, який, на жаль, давно виїхав з України і живе в Литві, проте усе ще пише рідною мовою, принаймні деякі твори.
Кожен його роман містить в собі якийсь важливий екзистенційний сенс. Наприклад, "Далекий простір" — це питання меж свободи пізнання людини, "Маша, або постфашизм" — це проблема людської жорстокости. Не дивно, що Мельник має доволі стійку популярність в Европі. На його твори виходять десятки рецензій в найвпливовіших часописах европейських столиць, про нього сперечаються, він здобуває нагороди в престижних літературних конкурсах. І разом з тим в Україні він не має якогось значного резонансу, хоча його твори публікували українські видавництва. Чому? Це питання наводить на вельми сумні висновки щодо стану нашого суспільства, але, ясна річ, аж ніяк не спростовує твердження, що художній твір мусить мати, крім яскравої барвистої форми, ще й глибокий зміст.
«Нам немає про що писати. Зміст втратив свою актуальність. Те, що нас усіх дивувало у перший і навіть другий роки великої війни тепер стало буденністю щоденних новин. Неймовірні історії, непересічні біографії, кульбіти долі... Нині все це втратило сенс. У літературному розумінні»
«Залишилася форма. Вправи у стилі. Весела гра в слова.»
«Забагато солодкого в нашій трагедії. Забагато правильного в тих словах, які ми пишемо. Стає нудно від одноманіття. Стає гірко від того, що ми вже четвертий рік говоримо про війну тими самим фразами. Досвід, трагедія, сенси, осмислення, ідентичність. Ми більше не цікаві.»
«Новий світ прагне вражень. Наша мета задовольняти цей новий світ аби нас почули. І мова не про прикрий формалізм, а про спроби виходити на інший рівень, говорити іншими словами. Загортати наші неймовірні та непересічні історії в обгортку, яка викликатиме бажання купити цю історію, а значить – чути нас надалі.»
«Мене питали, чому я більше не пишу. Я не пишу, бо немає про що писати. Все сказано. Нічого нового. Нічого цікавого. Все зрозуміле, все очевидне. Немає про що».
«Я найбільше бажаю, аби ми могли дивувати. Ще й формою. Умінням. Грою. Здатністю показати війну не через війну. Ми надто правильно говоримо про неї, надто завчено. Ми дуже моральні. І це взагалі нецікаво.»
«А поки – немає про що писати. Тому і не пишу. Й не буду.»
-------------------------------------------------
Артем Чех, здається, сам до кінця не розуміє проблеми, яку підняв. Його увагу привернув факт (і це вже добре!) якоїсь надокучливої, а, отже, й втомливої повторюваности в ряснобарвї тем, підходів і смислів, якими переповнені тексти наших прозаїків, нестача новизни, свіжости в описах життєвих реалій. Але разом з тим він не розуміє повною мірою, що є причиною цього, чому в нього (а може, і ще в декого) щезла наснага творити, чому з'явилося прикре відчуття, що все вже багато разів проговорено і хочеться чогось нового, незвіданого, а його нема звідки взяти? І він робить хибний висновок, що письменники мають знайти якісь инші, нестандартні форми і способи бачення того, що відбувається в нашому житті, і таким чином вийти на нові, якісно потужніші творчі горизонти.
Дуже сумніваюся, що це може принести хоч якийсь позитивний результат. Адже, на моє переконання, проблема, про яку говорить Артем Чех, зовсім не у формі художнього твору, а в його змісті.
Беру на себе сміливість стверджувати, що головна і поки що невиліковна біда нашої літератури в її поверховості; в зависанні на описах суто зовнішніх проявів життя; на змалюванні емоцій, радісних чи сумних, не заглиблюючись в причини; на яскравих барвистих подіях; на детальному, просто таки натуралістичному вицяцьковуванні численних атрибутів дійсности, зосібна, образів людей, що більшою чи меншою мірою можна підвести під термін побутопис.
Ні, я не заперечую ваги так званої літературної ліпнини, прикрас, декорацій, всіх цих витончених цяток, рисок, завитків і вилюжок, що роблять текст насиченим і соковитим. Але неприпустимо ліпнину, хай яку мистецьки довершену, робити головним, ради чого написано текст. Адже якою б не була досконала, витончена й безмежно вигадлива вся ця оздоба, рано чи пізно вона почне набридати. Високоякісний твір тримається не на зовнішній формі, не на його мудрованій і високоштудерній орнаментації, а на певних, важковловних глибинних сенсах, ради яких тільки й потрібна та вся ця зовнішня сухозлотиця з її химерними формами й дивоглядними викрутасами.
Що ж це за сенси?
Це особливі питання (иноді твердження) максимально узагальненого характеру, які стосуються людини як такої, її буття в цьому світі. Себто, автор, якщо він хоче бути цікавим не лише в колі друзів, не лише в своєму місті, не лише в своїй країні, а й для людей всього світу, має зосереджувати увагу на тому, що мучить кожну людину незалежно від її соціяльного стану, національности, світоглядних чи релігійних переконань — страх смерти, гіркота втрачених ілюзій, безплідний пошук душевного прихистку, біль нерозуміння з боку инших, непояснима жорстокість людини до людини, туга за свободою, яка не має меж, мука душі, яку розривають супротилежні пориви, приреченість людини на страждання тощо. При цьому письменник має зображати життя, яке добре знає, людей своєї країни зі всіма їхніми особливостями, схильностями, манерами й уподобаннями. Адже ці сенси притаманні кожній людині, кожному суспільству, і нема потреби їх шукати десь далеко. Треба всього-на-всього уважно приглянутися до тих, хто поряд.
Тож якщо буде такий підхід, якщо вся ліпнина буде лише засобом вираження певного екзистенційного сенсу, то ніколи не виникне проблеми з пошуком нових форм — внутрішній зміст твору, його невидимий визначальний стрижень сам спрямовуватиме автора підбирати ті чи инші візерунки, образи, емоції, належні кольори та відтінки, і все це буде ні трохи не заяложене, нове, свіже і разом з тим надзвичайно органічне. Але, найголовніше, сам твір викликатиме незмінну цікавість і ніколи не застаріє (бо зовнішнє плинне, а внутрішнє тривале !!!), його глибинні екзистенційні сенси, оживляючи й надаючи чару всім дотичним до себе виражальним засобам (ліпнині), хвилюватимуть й притягатимуть нові й нові покоління людей.
Згадану проблему поверховости, себто, акцентації на формі й іґнорації змісту добре ілюструють в нашій сучасній літературі, наприклад, твори Винничука, де все тримається винятково на екзотичних чи пікантних сценах; проза Матіос з її замилуваністю на етноатрибутиці і всяких діткливих історіях; тексти Ю.Андруховича, який тільки й робить, що нагромаджує ефектні і здебільша кумедні вчинки своїх карикатурних героїв; романи Жадана, в яких, крім хвацьких описів певного типу людей і подій, більше нічого нема і багато инших відомих в Україні авторів. Усі вони безумовно досконалі у формі, чи то пак ліпнині, але не більше.
Зізнаюся, я би був уже у повному розпачі, якби не проза Ярослава Мельника, який, на жаль, давно виїхав з України і живе в Литві, проте усе ще пише рідною мовою, принаймні деякі твори.
Кожен його роман містить в собі якийсь важливий екзистенційний сенс. Наприклад, "Далекий простір" — це питання меж свободи пізнання людини, "Маша, або постфашизм" — це проблема людської жорстокости. Не дивно, що Мельник має доволі стійку популярність в Европі. На його твори виходять десятки рецензій в найвпливовіших часописах европейських столиць, про нього сперечаються, він здобуває нагороди в престижних літературних конкурсах. І разом з тим в Україні він не має якогось значного резонансу, хоча його твори публікували українські видавництва. Чому? Це питання наводить на вельми сумні висновки щодо стану нашого суспільства, але, ясна річ, аж ніяк не спростовує твердження, що художній твір мусить мати, крім яскравої барвистої форми, ще й глибокий зміст.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Немає коментарів:
Дописати коментар