Я вже рік безвиїзно жив у селі в Сереновій хаті, яку мій покійний друг відписав мені у спадок. Про Перу, майже не згадував. Анди, правда, снилися мені часто, особливо засніжені щовби довкола Коропуни, цієї гігантської гори-вулкану, до якої я так мріяв дістатися, але яка так і залишилася недосяжна для мене. Коропуна стала своєрідним символом невдач мого життя – я так і не збагнув таємниці сокровенного «тепер», марно збавивши два роки в перуанських горах. Вернувся до Києва в ще більшому сумятті, ніж раніше. Адже тепер я не мав навіть надії, що щось відкриється мені. «Якщо шляху до реальности нема, і вона не залежить від жодних обставин, завжди з тобою, поряд, але водночас не доступна тобі, і будь-яке зусилля пізнати її це черговий вузлуватий ви́верт твого витонченого в хитрощах розуму, який щоразу творить нову мету, замасковану під її відсутність, а, отже, спрямовує увагу не на живу дійсність, а на мертві марива уяви, то як бути і на що сподіватися? Та й чи не є саме це сподівання і сама ця думка про пізнання реальности головна твоя злуда? Бо ж як можеш хотіти чогось, думати про щось, коли не знаєш, що́ це таке? Адже думати можна лише про знане, те, що є у памяті. Про незнане, те, що перебуває поза памяттю, думати хіба можливо? Тоді що́ лишається? Якесь абсолютне невідання, така собі чиста безбарвна пляма без обрисів - моя свідомість і таїна цієї дійсности, загадкова, дивна, неосяжна, і разом з тим така хвилююча, вабляча, сповнена неймовірної краси і потуги, дійсність, яку бачиш, але про яку нічого не знаєш, яку не розумієш, про яку нічого не можеш сказати - ні «так», ні «ні», ні що́ є вона, навіщо, звідки, ні яка її суть, ні навіть існує вона чи не існує, бо все, що не скажеш, буде фальшиве. А раз так, то все, що можеш, це лишень безрадно споглядати за всім, що відбувається з тобою і довкола тебе, не думаючи навіщо, не прагнучи пояснень, не роблячи висновків, оцінок, суджень.»
Ось так я і жив. У самоті, безцільно, не шукаючи нічого і не ховаючись хай там від чого, опанований то радощами, які приходили невідь-звідки, то гіркотами, які накочувалися на мене неспогадано і також без усякої причини. І перше, і друге навідувало мене раптово і тримало моє серце в полоні, скільки хотіло, і так само вмах полишало мене, коли хотіло. Я ніколи не знав, коли чекати цих «гостей» і коли вони підуть від мене. Втім, я не намагався затримати радощів, коли вони з’являлися, ні позбутися гіркот, коли вони огортали мене. Розумів - усі мої зусилля марні. І радощі, й гіркоти не залежать від моєї волі. Їхні стежки неспогадані. Тож я просто безпомічно дивився, дивився, дивився на них, навіть не намагаючись збагнути, що́ є вони – так, наче всі питання мої вмерли, а разом з ними відійшли і такі жаданні колись відповіді.
Цієї ночи я дуже погано спав – снилася Дарка, якесь нескінченно довге й виснажливе злягання з нею на підлозі, вкритій орнаментованим червоними й чорними вилюжками килимі у залі прийнять нашого великого розкішного київського помешкання на Подолі. Я уривчасто дихав, щось белькотів і весь аж пашів, сходячи потом, утім не міг видобути з дружини жодного звуку, найслабшого стогону чи зідхання. Вона як завше затято мовчала, покірно дозволяючи виробляти з собою все, що мені забагнеться. Тож иноді здавалося, що я мну маленькі перса, ляскаю долонями по пругких худорлявих стегнах, щуплих сідницях, грубо мацькаю пальцями по голові, лиці, губах, носі, очах, перевертаю зі спини на живіт і навпаки, ставлю у всякі найхимородніші пози і товчу у всі діри попросту безживне тіло. І такої мити я застигав у жасі, будучи певен, що Дарка померла. Секунду-дві вдивлявся в неї, помічав, що вона дихає, і, опанований нападом люти, знову мордував її мляву плоть з ще більшим навіженством. І це жахіття, здавалося, ніколи не скінчиться, бо я ніяк не міг виприснути.
Прокинувся, коли за вікном розвиднювалося. Крізь віття сумаха, довге лянцетувате листя якого взялося легким багрянцем, проникали й повільно опускалися на діл білі цятки сніжинок. Небо вгорі було заслане важкими оливяними хмарами. Щось сумне і безрадісне вчувалося в їхньому гігантському безформному громадді. Я дивився у вікно, почувався вимученим й цілковито розбитим, боліли суглоби в колінах, особливо в лівому, в грудях, де серце, поколювало. Зміряв пульс. Серцебиття було прискорене, я майже не відчував ударів. Утім, вилізати з-під теплої ковдри не хотілося. Хата за ніч зовсім вистигла й потягало холодом. «Певно, надворі знову нижче нуля. І не дивно, жовтень добігає кінця»,- подумав.
Урешті змусив себе встати з ліжка. Хапаючи дрижаків, швидкома одягся, запалив грубу і вийшов у сад. Сніжинки, якісь дрібненькі кволі і далі падали. Я дивився на них, стежив, як вони тихо без ремствувань опускаються на землю, і довго не міг відірвати очей від цього, здавалося, такого буденного і нічим непримітного видовища. Втім, воно заворожувало мене. «Чим? Чому? Що знаходять мої очі в ньому?»- шибало в моїй голові, коли я рушив далі і стояв на мостику над озерцем. Там серед зеленого, лише де-не-де пожовклого очерету стриміло вздовж берегів з води вкрите намулом каменяччя - посушливе літо зробило свою справу.
Та невзабарі я забув про сніжинки. Мою увагу привернула мертва черепаха, яку спочатку був прийняв за камінь. Її на третину вкривала вода. Це була та сама черепаха, чимала, до ліктя завбільшки, з візерунками у формі дивоглядних гієрогліфів на панцері. Її я вліті часто бачив, сидячи під грушкою і попиваючи зелений чай. Любив спостерігати, як несподівано виринала з води її чорна з жовтими крапинками голова, потім верх панцера, і вона поважно з гідністю плила по водяній гладі, потім, наче чогось злякавшись, щезала, пірнала на дно або підпливала до берега і ховалася в очереті. Бували дні і навіть тижні, коли черепаха не показувалася на очі. І я тужив за нею. Сидів, удивлявся у блискучу поверхню озера і не міг зрозуміти, чому її нема. А коли врешті забував про неї, вирішивши, що черепаха подалася в якесь инше озеро, вона сусі́ль і виринала з води. У такий змиг я застигав, вражений, і надовго не міг прийти до тями, опанований невимовною радістю. І ось тепер черепаха була мертва. Більше ніколи я не побачу її. «Сердешна, що сталося з тобою, чому ти покинула цей світ, невже і тобі незатишно було в ньому?»- прошепотів я.
Пополудні, пообідавши вареною картоплею зі смаженими ти́рхами (так у селі називали ці величезні гриби, схожі на білі мари́мухи), я не знав, чим зайнятися, і просто тинявся по саду. Відчував, що щось тривожить мене. Увага була якась непевна, розсіяна, хаотична. Ніщо не вабило, не тішило очей, не викликало живої цікавости. Здавалося, що дерева, птахи, стежка в траві, заступ, забутий на опустілому городі, огорожа, сонце, небесна блакить відсторонилися й замкнулися в собі, відчужені, далекі… Я почував себе цілковито самотнім у безмежному огромі навколишнього світу, який був наче відокремлений від мене невидимим муром. З одного боку був я, який тільки й робив, що збентежено глядів й упалим серцем тягнувся до всього, а з другого боку розкинувся величезний без початку й кінця світ, сила силенна речей, які, поринуті в себе, не бажали бачити мене, немовби мене взагалі не існувало. І самотність моя, гнітюча ізольованість від усього здавалася мені абсолютною.
Я не розумів, що́ відбувається, чому все відвернулося від мене, покинуло мене, збайдужіло. Дивився, приглядався до кожної билинки, листочка, камінчика, до кожної форми, випуклости, ямки, риски, звивинки, кружальця, цятки, до кожного кольору, відтінку, затемнення, прозорої плямки, до кожного звуку, суголоску, шереху, скрипу, шамоту, схряску, плюску, запитував їх, звертався, говорив, благав відкритися мені, але відгуку не було – лише холодне бездушне мовчання. І я продовжував ходити садом, згнічений, бентежний, ніде не знаходячи місця. «Чому? Що сталося? Чим завинив я? Що зробив не так, що цей світ, кожна навіть найдрібніша окремість навкруги повернулися до мене спиною?» Та проте знай вдивлявся і вдивлятися в усе, що поставало перед очима.
«Ось листя дикого винограду на огорожі, вже злегка почервоніле, таке тремтливе, хистке під променями осіннього сонця, наче відчуває щось неуникненне… І разом з тим воно таке могутнє у своїй злично́ті. Як вражала мене його краса ще вчора, якою сповнювала всепоглинущою радістю! Але чому зараз я дивлюся і нічого такого не відчуваю? Це ж те саме листя дикого винограду! Що зробилося з ним, чому воно відгородилося від мене, зачаїлося, застигло, наче життя покинуло його й лишилася лише мертва скаралуща? Скажи мені, листя, не мовчи, озвися, не залишай без відповіди! Та ба, ти навіть не дивишся на мене, не помічаєш мене!»
І тут мене наче осяяло. «А, може, це не листя не бачить мене, а я не бачу його, не воно, а я сам відвертаюся від нього? Бо ж як можу бачити, коли увага моя зайнята думками про листя винограду, а не спрямована на саме листя винограду, свіже, живе, те яке тут, цього змигу на цій огорожі перед моїм лицем?!»
І я засміявся. І вмлівіч забув про листя винограду, про свої питання, про те, що хочу щось зрозуміти, і просто пішов далі, ступаючи по мякій траві, безцільно, не зосереджуючись ні на чому. Переді мною запалахкотів кущ жовтих хризантем. Я бачив, як квіти виблискують, віддзеркалившись у моїй свідомості. Жовті сяйливі відбитки то з’являлися, то зникали, і коли зникали, то хризантеми все одно залишалися, ті, які були переді мною, а не у мені. І я ніяк не міг уловити ту ґрань, коли бачене було живе, справжнє, а коли воно було просто мертве, застигле враження, видобуте з памяти. Втім, я не намагався скупчити увагу ні на першому, ні на другому. Просто безрадно споглядав, як реальні хризантеми стають уявними, і навпаки, відчуваючи, що перші наділені дивовижною потугою, нестримно ваблять, а другі наче безсилі бліді тіні, нездатні викликати жодних почуттів.
Утім, це все не тривало довго, бо я ступав далі і зовсім не памятав, що було зі мною перед тим. Підходив до заростей малини, торкався пальцями червоних стиглих ягід, иноді клав одну-дві до рота і все повторювалося: я бачив ягоди малини реальні і тут же в голові з’являлися уявні. Я стежив за першим і другим, але ріжниця між ними весь час вислизала від мене. І я йшов далі, тиняючись з одного кутка саду до иншого, застигав на мить перед якимсь кущиком, стовбуром дерева, горбком мурашника, комахою на листку… І все повторювалося. І це не набридало мені. Та й як могло набриднути, коли у всьому цьому не було ні ціли, ні пояснення, ні виправдання.
Десь під вечір я почув шум авта, яке зупинилося перед хатою. Підійшов до деревяної фіртки. Жіноча пещена рука з криваво-червоними наманікюреними нігтями шукала защіпку. І тут фіртка відчинилася, і переді мною постала Дарка. Була одягнена в короткий білий жакетик і обтислі штруксові штани, теж білі, але з якимись мудрованими візерунками. Посміхалася. Її зеленаві очі дивилися на мене з прихованим глумом.
-Льонику, сиди в машині, я недовго,- вона повернула голову до голомозого чоловіка, який сидів за кермом і попахкував гебановою люлькою з коротким цибухом. З опущеного віконця коли-не-коли випливали хмарки диму.
-Муж?- запитав я і відчув, що не можу стримати хвилювання.
-Можна й так сказати,- Дарка свінула на мене колючим поглядом.- І оце ти тут живеш?- скривилася з удаваним співчуттям.
-Як бачиш.
-Сам?
-Сам.
Я дивився на свою колишню дружину і не впізнавав її. Вона змінилася у всьому, не була така худа, як раніше, лице округлилося, особливо впадали в очі стегна, які просто випирали під тісними штанами, і вся наче променіла, була сповнена тої характерної звабливости, що так притаманна жінкам під пятдесят років. Але найбільше вразила манера її поведінки – впевнена, навіть зухвала, з нотками високомірности, як це буває у людей, які зрозуміли якісь життєві істини. У кожному разі в ній не лишилося й натяку від тої колишньої Дарки, нерішучої, мовчазної, такої затаєної і замкнутої в собі.
-Не сподівався мене?- Дарка з манірною лукавістю хмикнула і, не питаючись згоди, рушила до альтанки, де був стіл.- Я дзвонила, але твій мобільник вже три дні як не відповідає.
-Розрядився, певно. До мене ніхто не телефонує,- буркнув я.
Вона сіла на табуретку і вийняла з торбинки купу якихось паперів.
- Потрібен твій підпис.
Я сів навпроти і запитливо дивився на Дарку.
-Я все зараз поясню,- вона відібрала кілька папірців і поклала перед собою.- Йдеться про банк «Інкорпоріо», де ти колись брав кредити для однієї зі своїх фірм. Я зараз усе тобі поясню.
І Дарка почала говорити, докладно, зі знанням справи, зупиняючись на всяких важливих деталях, називаючи доволі великі суми можливих фінансових втрат і прибутків. Відчувалося, що для неї все це має неабияку вагу, і вона готова докласти максимум зусиль, аби домогтися свого. Але я зовсім її не чув. Не міг зосередитися на тому, що́ вона говорила. Намагався, але суть умах вислизала від мене. І я врешті облишив усякі спроби вникати в сказане. Просто дивився на Дарку, споглядав її міміку, зміни почуттів, стежив за інтонаціями її голосу, рухами... А вона все говорила, говорила, говорила…
-То ти зрозумів, чому треба підписати ці документи?- Дарка внурила в мене очі. Чекала відповіди.
Я мовчав і дивився на неї. Її лице було напрочуд гарне, рівний ніс, виразні губи, густо наквацяні яскраво-червоною помадою, очі з глибоким зеленавим блиском… Здавалося, я ніколи не бачив цього лиця… Прикипів поглядом і дивився, а Дарка вся нуртувала енгерґією, її пальці нервово тарабанили по столі. Це була доволі довга мить, коли я дивився. І я певен, що бачив її живу, тільки її, а не застигле віддзеркалення. Позаяк те, що відображалося у моїй свідомості, також було живим, стеменно таким, як і те, на що я дивився. Воно не зникало, а рухалося і мінялося разом з ним. Віддзеркалення ж щезли, їх попросту не було. І це тривало довше, ніж ті короткі спалахи, що бували раніше.
-Чому мовчиш?- Дарка сіпнула головою.- Адже тобі теж перепаде добрий гріш.
Я все ще наче зачарований дивився на свою колишню дружину.
-Тихоне, ти що, не чуєш?- зі злістю крикнула вона і потермосила мене за плече.
-Дарцю, заспокійся,- я відвів її руку.- Мені не потрібні ніякі гроші, але я підпишу все, що тобі треба.
-Не хочеш грошей, то й хай, я плакати не буду,- з камяним лицем проказала вона і підсунула мені документи на підпис.
Я взяв ручку і підписав кожен документ, на який указала Дарка.
-Ти невиправний, Тихоне. Здається, так і помреш. Але це твій вибір,- скрушно (принаймні так мені здалося) похитала Дарка головою і, зібравши в торбинку всі папери, рушила до авта. Коло фіртки раптом повернулася до мене і помахала рукою.
-Па-па,- її губи розплилися в самовдоволеній посмішці.
Я стояв мовчки. І просто дивився. Жодне слово не зронилося з моїх вуст. Бо що мені до тої, яка була моєю дружиною, і взагалі до всього того, що було колись зі мною, до всіх тих тіней, мертвих відголосків, всього того минулого, яке вже не існує, коли є це дивовижне «тепер», вічно живе, свіже, таємниця якого все ще закрита для мене?!
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
71. Сад
https://ua-human.blogspot.com/2021/10/71_3.html
Немає коментарів:
Дописати коментар