Ніхто навіть не здогадувався, як розпачливо і з яким неосягненним болем пережив художник Мельхіор трагічну смерть принцеси Ніоби. Ні поетесі Ляурі, ні композиторові Авесалому (ці двоє вважалися його найближчими друзями), ні залюбленій у поетичне слово дружині міністра Абеляра сухоребрій Клярисі, ні віртуозові гри на басетгорні курдупелеві Консолю, ні схибленому на віршуванні старому графові Саїрові, ні багатьом иншим служителям мистецтва, які часто збавляли з ма́ляром цілі години у суперечках про загадку творчого духу, не кажучи вже про решту придворних, які взагалі не ставилися до Мельхіора наповажне, нікому з них ані на думку не спадало, яке жагуче кохання до принцеси палало у шалапутній душі цього чоловіка, на позір невиправного базіки, зайди́голови і безпросвітнього пияка. Від того трагічного дня чотири роки тому, коли Ніоба в Блакитному палаці наклала на себе руки, заживши яду хвощевої змії, Мельхіор, який і до того мав славу невиправного чмута і галабурдника, ставав що далі, то напасливішим і нестерпнішим - докучав усім, хто тільки не траплявся на очі, нескінченними блазеньськими вибриками, зчаста огидними й обурливими, щодня напивався, иноді до нестями, ображав і чіплявся до кожного, кого бачив, усюди затівав гирк, колот, дикі скандали, навіть мордобої, через що сам ходив бувало і з синцями. А коли два роки тому помер його єдиний, як усіх переконував, друг Авесалом (цікаво, що сам композитор неодноразово відкаскувався від дружби з ним), то маляр зовсім пустився берега – у пяному безумі кидався з кулаками на вартових, які охороняли палац; зрапта вискакував з-за колони й хапав за поділ сукні яку-небудь фрейліну, камерґе́р-даму чи й навіть просту служницю і на все горло вив по-вовчи, через що жінки зі страху непритомніли; в творчому шалі, викликаному о́дуром від куріння меви, малював ґвашем на стінах, пілястрах, пілонах, а також у нішах палацових коридорів усяких страховиськ з лицями імперських сановників, наприклад, зображаючи мало що не застолітнього канцлера Друїда у вигляді немічної жаби-ропухи, а начальника Таємної служби Теодора як ненаситного удава, який пожирає беззахисних немовлят, а найгірше, що всіх чоловіків, честь яких зневажив тим чи иншим способом, тут же викликав на дуель, і вже двічі стрілявся і навіть убив одного поручника з палацової охорони. Не дивно, що на Мельхіора сипалися численні супліки, в яких обурені придворні скаржилися Балтазарові Другому на художникову неподобну поведінку. Втім, імператор не реаґував. І це дивувало багатьох.
Незважаючи, що вже настав листопад і доріжки у внутрішньому дворі Блакитного палацу густо встеляло зівяле каштанове листя, надворі було доволі тепло. Ляура, яка півтора року тому стала меретрізою Балтазара Другого, стояла навпроти входу до Кришталевої каплиці і розмовляла з Мельхіором. Він сидів на сходах розхристаний, у білій сорочці з брудними плямами і нахабними пяними очима дивився на поетесу. Вона, одягнена в розкішну зі сріблястим полиском кашемірову сукню дуже темного бордового кольору, і кутаючись в чорний мусліновий шаль, говорила:
-Ти мусиш припинити свої огидні ви́чварки, які вже всім остобісіли. Я не можу тебе вічно вигороджувати перед Балтазаром.
-А сто бісів його матері!- відказував художник, заломлюючи вуста в дурнуватій посмішці.
-Клянуся, тебе стратять на квадруполі, як не вгомонишся.
-Ковінька його батькові!- не переставав Мельхіор.
-Я не жартую, йолопе,- Ляура починала сердитися.
-Ги-ги-ги,- маляр і далі сміявся.
-Бог мені свідок! Ти догуляєшся, що я пошлю тебе до дідька!- вона зняла шаль. «От мені ще з цим недоумком.»- подумала.
-Знаю, ти тепер велика цяця, відколи стала меретрізою,- раптом злісно буркнув художник. Він перестав сміятися.
-А тобі що до того?- насмішкувато сіпнула бровами Ляура.
-А те, що ти мазнула шилом па́токи!- Мельхіор сплюнув.- Цей бовдур ще дасться тобі взнаки́!
-Не смій так казати про Балтазара!- спалахнула поетеса,- я кохаю його.
-Шкут ні на що не годящий із імператорським бе́рлом – ось хто він!- бридливо чвиркнув крізь зуби маляр і хотів було звестися на ноги, але заточився і впав на спину.
-Щоб ти зслиз з твоїм чорним язиком,- у Ляури аж сльози бризнули від обурення.
-Не затикай мені рота, бо я теж скуштував лакоми́нок твого міжніжжя, та й не тільки я,- захихотів Мельхіор. Він і далі лежав на спині.
-Що ти знаєш про кохання, пустопорожня душе?!- поетеса окинула Мельхіора згі́рдливим поглядом.
-Знаю, може, й більше за тебе,- відказав художник зі щирим болем у голосі, тоді через силу сперся на руки і знову сів.
-Не бреши, хто, хто, а я знаю, що ти ніколи нікого не кохав.
-Кохав.
-Ну й хто вона?- в очах Ляури блиснули глумливі искорки.
-Ніоба. Її нема,- видушив з себе Мельхіор, опустив голову на коліна і затулився руками.
І раптом сталося щось таке, чого поетеса ніколи не сподівалася – почулося глухе здушене ридання. Ляура стояла і розгублено дивилася на беззахисну скулену фіґуру чоловіка на сходах, якого знала багато років, сяк-так цінувала як митця, і навіть по-своєму любила, вважала за друга, але, проте, ніколи не ставилася серйозно, не відчувала в ньому нічого вагомого, значущого. Це було вперше, коли він по-спражньому вразив її і навіть зворушив. Їй раптом відкрилося, що вона зовсім не знала його. «Виходить, що будь-яка людина – загадка, і нікому не відомо, що робиться в її серці!»
Цей дуель був третій. Мельхіор і в очі не бачив Тіє́ста, підхорунжого зі штабу Першої армії, розквартированої у Седіолані, який, як згодом виявилося, був молодий хлопець років двадцяти пяти. Художника навіть не цікавило за що, власне, той викликає його на герць чести, тож він майже не слухав секунданта, який з нудною ретельністю пояснював, що йдеться про образу якоїсь там дами на імя Селі́ка. Йому було абсолютно байдуже, хто та дама, до якого шляхетного роду належить і є вона наречена чи сестра підхорунжого. Ма́ляр неуважно і з майже неприхованою нетерплячкою слухав просторікування секунданта, аж поки той не перейшов до пропозицій примирення.
-Ніяких примирень,- різко перебив його Мельхіор.- Які умови двобою?
-Револьвери «Дорст». Відстань дванадцять метрів.
-Кулі бойові?
-Ні, леґа́тні. Стоп о́лива з ґа́лієм. Адже ви знаєте, що правила забороняють використовувати бойові кулі у поєдинках за участю цивільних.
-Я волів би стрілятися бойовими,- маляр налив собі з фляшки залишки руму.- З вашого дозволу,- він узяв келишок і душком випив.
-Це неможливо, дуель має бездоганно відповідати правилам,- секундант зморщився, бо запах руму (це був сумнозвісний «Амок») мав такий нестерпний сопу́х, що йому аж дух забивало.
Вони сиділи за невеликим столиком у покої Мельхіора на другому поверсі Блакитного палацу. В приміщенні був страшний розгардіяш. На незастеленому ліжку, скринях, козетках, стільцях лежали кинуті жужмом цілі купи всякого вбрання. На підлозі то тут, то там стояли складені сторчма картини, стіни теж були обвішані картинами, передовсім це були маленькі й великі портрети покійної принцеси Ніоби, особливо привертало увагу величезне чотириметрове полотно, де принцеса була зображена в образі мавки на тлі ріки. Вона стояла зовсім гола, з пишними кулястими персами, без помади на губах, з розпущеним золотокудрим волоссям, тримаючи ліву ногу злегка зігнутою, і не мала на собі жодної прикраси, лише на голові віночок з фіялок.
-Ну то хай, раз такі правила,- мовив Мельхіор.
-Ця картина,- секундант указав на Ніобу в образі мавки,- зізнаюся, неабияк вражає уяву.- Продаєте?
-А дзуськи вам! Ніколи і нікому!- гаркнув маляр, якого невідь-чому опанувала раптова лють.- Ви сюди прийшли торгуватися чи загалагоджувати справу дуелю?!
-Добре, добре,- примирливо кивнув секундант.- Урешті ми все вже обговорили. Крім часу. Післязавтра о сьомій влаштовує? На пустирищі вкінці вулиці Мертвих пявок?
-Я не спізнюся,- Мельхіор устав з-за столика.- Маю за честь.
Секундант також звівся на ноги, церемоніяльно вклонився і мовчки вийшов з покою.
Наступного дня Мельхіор до самого вечора пиячив, вештаючись по дешевих седіоланських винарнях, шинках, рестораціях і шантанах, а коли споночіло, прийшов пяний як чіп додому з трьома повіями, звелів їм роздягтися догола і малював їх у найбезсоромніших позах, що викликало у жінок неабиякий захват. «Такого з нами ще ніхто виробляв!»- радісно верещали вони, щосили ляскаючи одна одну по голих сідницях, стегнах і цицьках. Сеанс малювання тривав десь до третьої ночи, аж поки художник не відчув, що зараз упаде з утоми. Тоді, давши кожній жриці кохання по пять срібних імперіялів, він звелів їм забиратися геть і як був в одязі, так і заснув, звалившись на ліжко. А вранці його розбурхав слуга, повідомивши, що «карета вже чекає на Імперській площі перед палацом».
На пустирище Мельхіор прибув вчасно - тільки но добігала сьома. Вийшов з карети й дивився на небо. Воно було чисте, як сльоза. «Яка прекрасна бездонна блакить. Якби існувала тільки вона, то життя не здавалося б таким мерзенним»,- прошепотів. Тоді стис голову руками. Всередині шпигало наче розпеченими шворнями. «Даремно я так квапився, треба було заїхати до якоїсь рестораційки й перехилити чарчину. Та ба, вже пізно бідкатися». Повернув голову туди, де виднілася огорнена легким туманом карета підхорунжого. Там же біля коней темніла постать і самого Тієста. Секунданти, які стояли на самій середині пустирища, про щось сперечалися. Художник чув лише їхні голоси, але розібрати слів не міг. Врешті вони розійшлися в ріжні боки і в місці, де перед тим були, забілів убитий в землю чималий березовий кілок.
-Починаємо, панове!- загукали секунданти.
Мельхіор за мить уже був біля кілка й уперше побачив свого суперника зблизька. Тієст був блідий, мав міцно стулені губи, в обличчі його попри показну суворість прозирало щось дитяче. Він, злобно свінувши очима на художника, відвів погляд.
-Шмаркач!- зневажливо буркнув маляр і подумав: «Невже такий і має вбити мене?!»
Отримавши револьвери, дуелянти стали один до одного спинами. За командою кожен мав пройти шість кроків уперед, розвернутися й стріляти в противника.
Секунданти дали команду. Мельхіор пройшов шість кроків, різко розвернувся і вистрілив. Підхорунжий майже одночасно пальнув у відповідь. Художник похитнувся і став повільно хилитися на бік, аж поки врешті не бухнувся на суху пожовклу траву, заливаючись кровю. Хорунжий стояв застиглий з револьвером у руці і здаля дивився на нерухоме тіло - мертве тіло, яке секунду тому ще було живим.
Мельхіора поховали зі всіма почестями, як імператорського придворного художника в окремій, складеній із червоних базальтових плит гробниці на головному седіоланському кладовищі, що на вулиці Сорока свічок. Під час похорону ніхто за ним ні не плакав, ні не тужив, а були й такі, що казали: «Допік він багато кому до печінок, тож тепер хоч можна буде зідхнути з полегшою»! А дехто їм і підтакував: «Так, ваша правда, хоч і гріх таке казати про небіжчика!» Тож, здається, на весь Седіолан була лише одна єдина людина, яка справді тужила за Мельхіором. І це була імператорська меретріза Ляура.
Вранці наступного дня після похорону Ляура сиділа у своїх покоях біля вікна і дивилася на голий безлистий сад. Чорне гілля дерев було мовчазне і безмовне. В кожній навіть найтоншій галузці поетеса прочитувала якийсь невимовний докір. Це був докір не тільки їй, а й усім людям, усьому світові, всьому буттю. Вона відчувала це серцем, всіма найпотаємнішими його закутками. І велика печаль огорнула її, бо виходу з цього не бачила – жорстокість, на яку прирікалася людська душа, не мала меж.
Позаяк Ляура не прийшла на сніданок, покликавшись на погане самопочуття, Балтазар Другий завітав до неї сам.
-Що з тобою, мила,- він підійшов до вікна і став у неї за спиною.
-Нічого, ваша величносте, щось сум мене опосів,- тихо відказала, не повертаючи голови.
-Невже через цього шалапута Мельхіора?
-Так, через нього.
-Він не вартий, щоб за ним так побиватися. Здається, серед придворних нема нікого, хто б про нього хоч якесь добре слово мовив. І якби не твоє заступництво, я б давно його позбувся.
-Знаю, ви були на диво милосердні,- голос Ляури тремтів,- але я так і не змогла вберегти його від загибели.
-Що ж у ньому було аж такого цінного, що ти так переживаєш?- імператор поклав їй руку на плече.
-Те, що й у кожного, ваша величносте.
-Що саме, поясни.
-Він мав душу,- Ляура повернулася до Балтазара Другого. З її очей котилися сльози. Вона плакала. Без стогону, без найменшого звуку.
-Ти плачеш за його душею?- здивувався Балтазар Другий.
-Так, за його душею, яку ніхто не бачив, яку ніхто не відчував і яку ніхто ніколи не жалів. У тому числі і я.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
141. Мандоліна
https://ua-human.blogspot.com/2022/01/141.html
Немає коментарів:
Дописати коментар