Цього року весна була холодна. Тож імператор Балтазар Другий переїхав до Літнього палацу не на початку травня, як бувало зазвичай, а вкінці, коли нарешті зацвіли маґнолії, і їх можна було бачити з вікна спальні. Прокинувшись уранці, він любив подовгу дивитися на великі білі квіти, якими було рясно всіяне гілля. Сьогодні імператор теж споглядав квітучі маґнолії. Сидів скулиніг на ліжку і дивився у вікно. Проте серце його не почувало радости. І він не міг зрозуміти чому, що́ заваджає йому тішитися таким прекрасним літнім ранком. Подумки перебирав події останніх кількох тижнів і нічого не знаходив такого поганого, що могло би згнічувати його серце. «Може, те, що імперська армія програла війну за острови Святого Йова, Дикий і Злий? Але хіба це могло би мене аж так сприкрити? А, може, Ляура… Вона наче втратила якийсь полиск, потьмяніла для мене».
Він устав з ліжка. Ступив босоніж кілька кроків по килимі, витканому рожевими, білими і чорними (лаї́стими, як ще кажуть квітникарі) рожами, і зупинився. «Коли ж встигли постелити літній килим, що я аж тільки тепер його зауважив?». І тут же хотів викликати служницю Солюксію, щоб запитати, але згадав, що її вже три роки як нема вживих. «А, лиха година! Такої служниці мені більше ніколи не мати!».
Відтоді, як Солюксія, провинившись під час тої його купели з поетесою Ляурою, неждано-негадано повісилася, Балтазарові Другому прислуговувало з кілька десятків служниць, але жодна не витримала випробувального терміна. Опе́цькуватий і лисий як бубон доморядця Бро́мій просто збився з ніг, марно шукаючи по всіх найближчих провінціях жінок найрозмаїтішого норову, віку та вигляду, лагідних, задьористих, мовчазних, балакучих, зовсім молоденьких, зрілих, старих і досвідчених, гарних, нічим не примітних і шкарадних тощо, які могли би догодити забаганкам імператора. Наразі вже понад місяць ніякої служниці не було взагалі, і Бромій боявся втрапити на очі Балтазарові Другому, щоб той у шалі гніву не скарав його на горло. А тим часом його величності прислуговували два ґвардійці з палацової охорони, двометрові ґе́вали з тупими пиками, які ходили за імператором, як тіні. Зараз вони чекали за дверима спальні, один з них тримав на таці кара́фу із сорґовим бальзамом, а другий бляшане пуделочко з товщем рака-пекілоґамаруса, яким імператор змащував волосся.
Балтазар Другий підійшов до вікна, де на мармуровому підвіконні стояла клітка з червоно-чорним соловєм.
-Що, так уже й не будеш більше співати?- він торкнувся пальцем позолочених прутів клітки.
Соловей, який уже кілька років, як утратив голос, перемістився на поперечці і замахав крильми. Його лискучі круглі очка, здавалося, виражали лише одне почуття – невимовну печаль.
-Чую, не довго тобі лишилося,- чорне хвилясте Балтазарове волосся, скуйовджене за ніч зсунулося на чоло, і він пятірнею знову відгорнув його назад.
«Де ж ті кляті вилупки, чого не несуть бальзам?! Я ж давно вже прокинувся!»- імператора почала огортати злість.
Він рвучко підійшов до побічниці ліжка, де висіло з десяток глиняних дзвоників, і щосили закалатав у дзвоник червоного кольору. Двері тут же відчинилися, і до спальні вбігли двоє ґвардійців з тацями, які, зупинившись за пять кроків від Балтазара Другого, застигли в шанобливому поклоні. Вони стояли з дурнуватими мінами і дивилися йому під ноги.
-Що ж ви, йолопи, принесли?!- гаркнув імператор.- Спочатку я маю вмитися, пек вашій матері!
Ґвардійці, клацнувши підборами, вмах розвернулися й кинулися до дверей.
-Мидницю й рушника несіть, кляті бовдури!- зажеліпав він їм услід мало не з розпачем. Тоді, потираючи долонею груди, де серце, повалився на ліжко. Впав навзнак і лежав нерухомо, наче мертвий.
Увечері Балтазар Другий і поетеса Ляура сиділи на зручних плетених кріслах, укритих в імператора левячою, а в поетеси тигрячою шкурами, і пили з гарненьких, розмальованих червоними півоніями піял солодкий морс з папаї. На колінах у Балтазара Другого лежала товста розгорнута книжка. Це був довідник ченця Гордіяна «Тлумачення чисел, знаків, фіґур та инших рисованих символів». А Ляура в легенькій батистовій сукні без рукавів і з глибоким ви́котом, який наполовину відкривав її пишні перса, тримала в руках записник в шкіряній оправі та олівець. Вони сиділи один навпроти одного, розділені столом. Було тепло, тихо, не чулося навіть найслабшого леготу, який увечері звичайно повівав з гущавини дерев та кущів. Повітря сочилося густим, як патока, пахотом маґнолієвого цвіту. Сонце схилялося все нижче до обрію, лельом-полельом.
-Ці недоумки мене доконають,- важко, наче надходила його остання година, зідхнув імператор.
На його обличчі була така розпачлива міна, що це змусило би здриґнутися найчерствіше серце. Але тільки не Ляурине. За три роки співжиття з Балтазаром Другим у ролі, хоч і не дружини, але все-таки повноправної меретрі́зи, себто затвердженої законом зі всіма майновими правами подруги імператора, чим вона неабияк пишалася і що́ викликало чималу заздрість у численних придворних сановників, й особливо дам, поетеса надто добре знала ціну переборщено емоційних виявів екзальтованої й гістеричної Балтазарової вдачі. Втім, з імператором доводилося рахуватися, позаяк у не́стямі він міг ухвалювати безоглядні й жахливі своєю жорстокістю рішення.
-Ваша величносте, я вже передала сотникові Фолюсперію, щоб замінив цих телепнів на якихось метикуватіших вояків.
-Боюся, що в палацовій охороні всі на один копил,- сумно відказав імператор.
-Ну, мусить же Бромій колись таки знайти тямущу служницю, не може ж це тягтися вічно!-, на Ляуриних повних, густо нафарбованих яскравою рубіновою помадою губах майнула лукава посмішка.
-Не знаю, не знаю…- замислено мовив Балтазар Другий і став гортати довідник Гордіяна. Потім щось довго читав на якійсь зі сторінок і врешті схвильовано вигукнув:
-Ось, знайшов! «Два телепні вранішні – їхній питомий знак німота, означає відсутність вибору, врівноваженість двох зол. Загроза чигає зусібіч на того, хто отримав цей знак. Балянсування – єдиний спосіб дії.»
-Ваша величносте, я нічого з того не втямила,- лінькувато скривилася Ляура. Вона воліла милуватися сонцем, яке опустилося зовсім низько і вже майже торкалося далекої темної смуги секвой. Ці гігантські дерева росли в західній частині парку суцільним масивом.
-Слова, які я щойно прочитав, дуже значущі, в них криється якась велика правда,- імператорові очі горіли. Він дивився на Ляуру і не розумів, чому вона залишається така відсторонена й далека.- Ти так не вважаєш?- запитав зівялим голосом.
-Ваша величносте, я не можу відірватися від цього призахіднього сонця. Воно просто заворожило мене. Гляньте, поверніть туди голову,- вона взяла олівець і стала щось судомно писати в записнику.
Імператор в один змиг змінився на лиці, знерухомів і онімілий зорив на поетесу своїми гарними чоколядними очима, повними невимовного відчаю. Його руки тремтіли, а на лобі виступили краплинки поту. Книга на його колінах, які теж подриґувалися, згорнулася й шелепнулася на шліфовану підлогу з модринових дощок.
-Що з вами, ваша величносте?!- скрикнула Ляура і, кинувши записник та олівець на стіл, підскочила до Балтазара Другого.
-Я, здається, помираю,- знеможено прохрипів він і стис поетесу за запястя.
-Ні, ще ні, ви не можете померти!- заверещала Ляура.
На її крик на терасу вбігли двоє ґвардійців, але не ті, що були раніше, а инші, а з ними і начальник палацової охорони сотник Фолюсперій з шаблею наголо.
-Де? Що? Замах на імператора?- ревнув він, готовий порубати на шматки навіть самого диявола.
-Заспокійтеся! Й сховайте свою зателепкувату шаблю. Його величности просто стало погано,- Ляура глянула на сотника таким крижаним поглядом, що з нього тут же спав войовничий запал і він сховав шаблю до піхов.
Навіщо тоді ви так кричали, як на пуп?- сердито прогугнив він.
-А що я мала, по-вашому, робити? Дивитися, як його величність мучиться?- злісно кинула імператорова меретріза.- Накажіть ліпше вашим звитяжцям, щоб перенесли імператора до його ліжниці, а я піду викличу лікаря Базилікса.
Ґвардійці взяли Балтазара Другого попід руки й обережно, як крихку коштовну вазу, понесли до виходу з тераси. Перед порогом розчинених навстіж шкляних дверей зупинилися, бо імператор сказав, що може вже йти своїми ногами. Тож ґвардійці лише злегка притримували його з боків, і він поволі ступав по лискучих ґранітних плитах широченного коридору палацу, затримуючись під кожною аркою з чудернацькими горорізьбами змій, риб, ириць, жаб, черепах, раків, мякунів й инших земневодних істот, і знай повторював одну й ту ж фразу:
-Я щойно бачив це...
Утім, ні ґвардійці, які вели імператора, ні купа придворних, які збіглися зусебіч, не звертали на його белькотіння жодної уваги.
Після того, як Балтазар Другий три роки тому на березі Седи освідчився поетесі Ляурі в коханні, і вона небавом стала його меретрі́зою (за дружину не могла бути, бо походила з простого роду), він почував себе на сьомому небі. Життя перетворилося для нього на нескінченну вервечку радостей душі і тілесних насолод. Запізнавши вперше в сорок один рік плотських любощів, у які його посвятила, мужньо подолавши всі труднощі, досвідчена в любовних справах поетеса, Балтазар із загарою взявся надоложувати марно згаяний час – палац, всі його сяючі коштовною оздобою залі, вітальні, палати, хороми, тихі горниці, світлиці, покої, сальони, кімнати, мисливо затінені прозористими фіранками опочивальні, одри́ни, ліжниці, строгі кабінети, робітні, мансарди, піддашшя, довгі коридори, проходи, арки, сходи, крихітні передпокоїки, комірчини, кліті, спіжарні, засторонки, зручні, обличковані плиткою вбиральні, кльозети з фарфоровими унітазами, лазнички з позолоченими ваннами, мармурові басейни з підігрівом умах перетворилися на місця злягань імператора і його коханої, не було жодного хоч трохи затишного палацового закутка, закамарка, прихистку, де би не стояла яка-небудь канапа, софа́, отоманка, тахта́, козетка, розкладачка або й просто ложе чи матрац на долівці. Придворні змушені були дуже уважно ходити палацом, дослухатися до кожного звуку, шереху, зідхання, стогону, вдивлятися в кожен невиразний предмет, щоб мимохіть не перешкодити йому і їй у любовних ігрищах. Адже Балтазар Другий виявився ненаситним у заласній жаді, і поетеса не мала спокою ні вдень, ні вночі, втім, ніколи йому не відмовляла. Врешті розуміла, що любосне шаленство не триватиме вічно, і хіть утихомириться, набере поміркованіших форм. Тим більше, що вона також була щаслива, позаяк здійснила свою заповітну мрію – Балтазар Другий, якого таємно кохала понад десять років без усякої надії на взаємність і якому посвятила безліч віршів, зосібна, сонетаріон із шістдесяти сонетів, а також поему «Печальний аконіт», став її коханим чоловіком, якого вона могла без страху обіймати, пестити й цілувати. Задля цього щастя вона ладна була витерпіти будь-які випробо́вання.
Та все минає на цьому світі. Пройшли три роки, настали зміни і у взаєминах між Балтазаром та Ляурою. Тиждень тому любосна жада імператора, яка поступово, але неухильно (особливо це було видно в останній рік) знижувалася, неспогадано погасла взагалі. Він утратив будь-який інтерес до любощів. Нічого не відчував. Тіло Ляури, яке його так несамовито хвилювало раніше, тепер не викликало найменшого бажання, не збуджувало тої солодкої хіти внизу живота, яка вкидала його чоловіче єство в непогамовне шаленство. Йому не хотілося її ні торкатися, ні ласкати колись такі знадливі місцинки. Він не розумів, що сталося з ним. Не маючи бажань до плотських насолод, не мав і страждань. Але разом з тим його стала мучити якась дивна непояснима тривога, безформна, безкрая, глибоко скрита. І це дошкуляло йому, лякало, робило дратівливим, викликало напади то безпричинних веселощів, ейфорії, то раптом безпричинної зажури, безруху, апатії. Балтазар Другий знову, як і до получення з Ляурою, став збавляти час у читанні пророцтв Святого Маркуса, життєписів ченців з гори Іфи, містичних тлумачень Гордіяна, а також без кінця розкладаючи магічні карти і ворожачи на кипарисових паличках. Заняття, які він занехаяв продовж трьох років, знову опанували його серце. Втім, Ляура не дуже всім цим переймалася, вважаючи (так підказував їй досвід), що Балтазар просто перенаситився заласними втіхами і йому треба відпочити, розвіятися, набратися свіжих вражень, і все відновиться. Єдине, що її сяк-так турбувало, це було вперте небажання її коханого міняти свій спосіб життя – він ніде не хотів бувати, ні з ким не хотів бачитися і щораз глибше поринав у якийсь свій, закритий для всіх, і для неї також, світ власних марив. Але після нападу, який стався з Балтазаром Другим на Західній терасі, а надто, коли минув місяць з дня його любосного омертвіння і ніякого поліпшення не спостерігалося, її щораз частіше став огортати страх.
Був початок липня. Уже тиждень у Седіолані тривала нестерпуча спекота. Всі вікна в імператорській ліжниці, а також двері до величезного коридору були відчинені навстіж. Із нічного, осяяного холодним місячним світлом саду, де росли довгими рядами ґранати, персики, сливи, жерделі і подекуди азими́на та айва разом із запахами зеленого листя та буйно розрослого ріжнотравя до покою линуло тисячоголосе сюрчання цвіркунів. Балтазар Другий і Ляура лежали зовсім голі на широкім ліжку, обкладеному в узголівї десятками мішечків з айова́ном, васи́ликами, гісо́пом, калга́ном, коля́ндрою, розмари́ном й иншим пахучим зіллям. Лежали навзнак поряд одне з одним. Їхні тіла не торкалися. Біла смуга простирала розділяла їх межею, яку, здавалося, перейти було неможливо ні йому, ні їй.
-Я зовсім не почуваю себе чоловіком,- мовив здавленим голосом Балтазар Другий.- Ти казала, що це просто пере́сит. І це мине.
-Я так думала, ваша величносте,- тихо відказала Ляура.
-Але це триває вже місяць,- прошепотів імператор і повернув голову до поетеси.
Але вона дивилася в стелю і мовчала.
-Раніше твоє тіло хвилювало мене, вабило, моє чоловіче єство спалахувало від самої гадки про доторки і ласки, а тепер воно мовчить. Що сталося зі мною?
-Може, вас щось тривожить?- Ляурин погляд і далі був спрямований у стелю.
-Куди ти дивишся?- імператор нахмурився.
-Нікуди.
-Повернися до мене.
Ляура повернулася на бік і внурила очі в Балтазара. Довго мовчала. Врешті мовила:
-Що мені зробити?
-Я не знаю,- імператор був спокійний. У його очах не проглядало й натяку на якесь страждання.
-Ваша величносте, що відчуває ваше серце?
-Пустку. Більше нічого.
-Хіба вас не мучить, те що сталося з вами?
-Ні. Не мучить. Розумом я розумію, що так не має бути, але серце моє не почуває болю.
-А ви, ваша величносте, ще кохаєте мене?- в очах поетеси затремтіли сльози.
-Я не знаю. Але якщо кохання це жага до когось, то вона покинула мене.
-Але жага може повернутися!- кілька сльозинок скотилося з Ляуриних очей і впали на подушку.
-Якщо повернеться, то… Балтазар не договорив.
-…ви знову кохатимете мене?- запитала поетеса, голос якої бринів, як натягнута нитка, готова ось, ось тріснути.
-Так, гадаю, що так,- імператор перевернувся на бік спиною до Ляури. Тоді, зручно вмостившись, додав:
-Пора вже спати, Ляуро.
-Мені піти до своєї опочивальні, ваша величносте?
-Так, іди, я хочу бути сам.
-Ви стали зовсім чужі, ваша величносте. Вас наче нема тут на цьому ложі,- простогнала Ляура.
-Може, не знаю, але зате я знову став собою,- промиркав імператор, уже майже засинаючи.
Поетеса встала з ліжка і гола рушила до виходу. У коридорі два озброєні пищалями ґвардійці, які охороняли імператорську ліжницю, з камяними лицями дивилися на неї. В їхніх очах не ворухнулося жодних почуттів, так, наче перед ними була не вродлива жінка, а мертва річ. «Тупі тварини!»- презирливо пхикнула Ляура і, мяко ступаючи босими ногами по гладеньких прохолодних плитах, попленталася до своєї спальні, яка раніше була опочивальнею принцеси Ніоби, сердешної сестри Балтазара Другого, що чотири роки тому наклала на себе руки через нещасливе кохання.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
139. Твоє єдине слово
https://ua-human.blogspot.com/2021/12/139.html
Немає коментарів:
Дописати коментар