5. ЛАВРСЬКА (Мої спогади)

          Лаврська… Чей, найулюбленіша моя вулиця в Києві. Там є прегарний парк з тінистими алеями… Пройдеш трохи вглиб, і з височенної кручі синіє в прозористому тумані Дніпро – священна ріка України, велика, незворушна в таїні тисячоліть, повна тільки їй знаної сокровенної правди, про яку не виблагаєш розповісти, ні, не проси, шкода й захо́ду. 

          Тут я часто гуляв, коли був вільний від бізнесових клопотів. Ішов неквапливо пішки від метра «Арсенальна» по Івана Мазепи, а коли переходив площу Слави і починалася Лаврська, то й зовсім стишував ходу, брів, ледь пересуваючи ноги, невідь-чого зупинявся, роздивлявся довкола… то на поодинокі постаті людей, що рухалися хідником, то на будинки, вікна, дахи, а найбільше привертали мою увагу дерева, кущі, квіти. На них я міг дивитися годинами. Та й зараз я маю тільки й утіхи, що споглядаю рослини, їхню живу вічнозмінну сутність – колір і фактуру стовбурів, гілок, билій, полиск і трепет листочків, сяєво квіткових пелюсток. 

          Поет Олег Лишега також любив ці місця. І я найчастіше зустрічався з ним саме тут. Він, здається, був єдиний, з ким я завсіди був радий бачитися. Ніколи нічим не зайнятий, нікуди не кваплячись, живучи в якомусь тотальному безділлі, Олег справляв на мене враження людини, яка не відає, навіщо живе, і яка просто рухається сліпма́ між стихіями, зазнаючи то наснаги, радости, то прикрости, печали. Він усвідомлював цю колію свого життя, говорив про це з гіркотою, але не мав ані найменшого бажання щось змінювати. «Розумієш, та друга альтернатива ще гірша. Вони всі живуть ілюзіями. Самі собі вигадують. Я ж принаймні не маю розчарувань»,-- казав мені. 

          Про що ми розмовляли, вештаючись Лаврською і в її околицях? Завжди про одне і те ж, про головну людську проблему – страждання. Лишега не знав, як цю проблему розвязати, не бачив жодного виходу, а я не знав тоді, та й зараз не знаю. Втім, ми не переставали про це говорити, бо те, що болить, не можливо іґнорувати, вдавати, що його нема. 

          Якоїсь осени, коли ми з Олегом верталися з Лаври, де, сховавшись у якийсь закапелок за церковним муром, видудлили на моріжку з привялими лопухами двістіпятдесятиграмову фляшечку «Закарпатського» коньяку і, трохи захмелілі, підходили до парку з меморіялом Голодомору, він раптом зупинився і мовив: 

          -А знаєш, чому я так люблю осінь? Ти ніколи не здогадаєшся. 

          -Чому?- видивився я на нього. 

          -Та тому, що серед усього цього зжовклого листя, вянення, спорохнявіння, яке водночас пройняте невимовним чаром прощання з життям, я не почуваю себе таким безмірно зайвим, чужим, непотрібним, я наче свій тут, рідний, суголосний зі всім, з природою, самим буттям. Ніщо восени так різко, так безсердечно не нагадує мені тягар моїх літ. 

          -А як же тоді весна?— запитав я. 

          -Не люблю весни. Погана пора. Я просто хворію тоді, мучуся, це справжні тортури, стараюся сидіти в своїх чотирьох стінах на Княжому затоні і не показуватися на люди, щоб ніхто не тицяв на мене пальцями, на бачив моєї гидкої постави, поморщеної пики і підсліпуватих очей. 

          -Ну не прибріхуй, не вірю, що ти аж-аж так ненавидиш себе?- засміявся я. 

          Та Лишега, здається, не чув моїх слів. Його увагу привернуло щось по той бік вулиці. Він сіпнув мене за руку, і в його очах зблисли веселі искорки: 

          -Бачиш он того дідка, що йде, понуривши голову? 

          -Хто це?- я глипнув у той бік. 

          -Це Григорій Кочур. 

          -Перекладач? 

          -Так, саме він, -- підтвердив Олег. 

          -Я читав «Гамлета» в його перекладі,- мовив я, стежачи очима за невеличкою сутулуватою фіґурою старого.-- По-моєму, відмінний переклад. 

          -Він і з давньогрецької перекладає,- схвально кивнув Олег і помахав Кочурові рукою. Але той ніяк не зреаґував і продовжував тьопати далі хідником, утелющивши очі собі попід ноги. 

          -Мімнерм – це його найулюбленіший давньогрецький поет,- Лишега дістав з кишені якісь замизґані папірці.- Ось, послухай, як Кочур переклав вірша Мімнерма про старість: 

                           "Гасне життя, гасне радість, коли золота Афродіта 

                           Кине нас. Краще сконать, як перестане манить 

                           Тайне кохання, і ліжка принади, й дарунки солодкі. 

                           Цвітом розкішним цвіте тільки життя молоде. 

                           І в чоловіка, й у жінки. Коли ж надходить скорботна 

                           Старість і люди стають рівно потворними всі – 

                           Людське серце жорстокі турботи тоді опанують, 

                           Навіть і сяєво дня втіхи уже не дає. 

                           Станеш бридкий юнакам і від жінки зневажений будеш. 

                           От яку старість важку Бог посилає усім!"

                                                                                     Мімнерм
                                                                                     (Перекл. з давньогрецької Григорій Кочур)

          -Здається, Кочур також знав про головну проблему життя,-- зідхнув я, дивлячись услід перекладачеві, постать якого вже майже розтала вкінці вулиці. 

          -Але він нікому про це не розповідає, запевняю тебе,- відказав Олег.

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html