Холодно. Всюди сніг. Добігає кінця грудень. Дерева
й густі зарості вишняку на цьому покинутому обійсті голі, без жодного листочка й
такі прозористо-легкі, ажурні… Вони подібні на чорне жалобне мереживо, яке, не
маючи ні початку ні кінця, темніє скрізь – і тут, і там, і навіть отам.
Чому ж цей зухвалий вишневий кущик не піддався
загальному печальному одноголоссю, чому не
скинув листя? Наче наперекір усьому, він уперто пишніє багряними латочками.
Вліті, коли все тут буяло зеленню, на нього ніхто й уваги не звертав –
однаковий-однаковісінький серед инших. А
тепер узимі, без сумніву, він головна окраса всієї цієї місцини!
Тож як я міг байдуже пройти мимо, не помітити? Хіба
міг не підійти до нього і не попестити пальцями його тоненькі галузки, не
торкнутися тих його химерно закручених вися́к, які навіть при легенькому подуві
вітру мі́нятьсяся дивовижними червонявими тонами?! Ні, звичайно,
це було неможливо, бо як тільки мої очі уздріли, то я на якийсь час немовби
перестав існувати - було лише це пречудне палахкотіння над снігом, червоне на
білому, таке контрастне, живе, сліпуче, і ноги самі понесли мене у той бік…
Таке відчуття, як з цим кущиком, цим спалахом
справжньої, не заслоненої мертвою шкаралущою думок живої дійсности, здається
мені, є вкрай важливе. Бо що́ ще може принести ту конче потрібну наснагу, яка
допомагає долати численні гіркоти, розчарування і втрати життя? Що́ - принаймні
для мене? Втім, вірю, що й кожна людина
тільки й має сили жити, поки хоч коли-не-коли здатна втішатися цими пречудними
спалахами, які з`являються, коли хочуть і щезають, коли хочуть, і яких не
прикличеш молитвами, не віднайдеш жертвами, бо стежок до них не існує.
Немає коментарів:
Дописати коментар