Серпень… Подеснянські луги́ й лу́ки скрізь аж золотяться від жовтого підмаренника, а тут наче снігом припорошені високі трави – від краю до краю буйно цвіте зі́рочник.
Мене вабить сюди, ніби якась сила змушує полишати хату, тінистий сад, озеро з вербовими заростями й иноді їхати до цієї доволі далекої місцини ровером під пекучим сонцем, щоб просто постояти, подивитися, поголубити руками малесенькі білі квіточки. І щоразу, коли приїжджаю, мені здається, що вся незмірима біла просторінь вітає мене, радіє, сміється, немовби стрічає когось дуже рідного, бажаного. І я тішуся, шепочу слова подяки, киваю головою кожній квіточці. Мені неабияк добре тут, я почуваюся як свій, сідаю і мовчу, вдихаю свіжі цілющі пахощі, якими споєне повітря навколо. І мені починає здаватися, що і я сам зірочник, один з мільйонів на цьому лузі, і мені не треба нікуди йти, вертатися до села, поратися в хаті, готувати собі їжу, думати про щось, турбуватися… Принаймні я би дуже хотів, щоб так було – ото б якось прийшов сюди і більше не повернувся, став би тим, ким я і є насправді – непомітним мацюпким ко́чальцем з білосніжними тендітними пелюсточками. Подивишся – очі розбігаються, мільйони і мільйони білих цяток! Ану, спробуй відшукай мене серед них!!! Ага, годі й захо́ду, не знайдеш!!!
А сьогодні, коли я прийшов на цей всіяний квітучим зірочником луг, мене раптом осяяло – я збагнув, чому так добре почуваюся тут, чому так легко поєднуюся зі всім навкруги, чому моя душа така суголосна, так живо відгукується на все, що тут є. Адже я теж (вигукую глибоко вражений), я теж подібний на ці квіточки – моє волосся, вуса й борода вже зовсім-зовсім білі, і відріжнити мене від білих зірочників неможливо, тому-то й приймають вони мене за свого.
Зізнаюся, що це відкриття вельми і вельми наснажило мене, попросту підняло на дусі. Бо ж і справді, виходить, що моя мрія, моя затаєна фантазія стати зірочником не така вже й нездійснима, чи не так, пані́ й панове?!!!
Немає коментарів:
Дописати коментар