І ось знову вечір,
знову сідає сонце
за притихлим селом…
Листя дикого винограду
вилискує на огорожі -
таке пишне, зелене…
В гущині верб,
стікаючи до озера,
жебонить ледь чутно
з патрубка вода...
І щось знай нашіптує
в моїм серці,
що так буде вічно,
і завтра й позавтра,
бо те, що живе --
воно завжди є,
ні минулого не має,
ні майбутнього!
Немає коментарів:
Дописати коментар