Цієї осени я довго, два чи три тижні заледве не до кінця жовтня хворів. Уночі часто прокидався від болю у шлунку й нудоти. А вдень, коли мене иноді попускало, через силу вставав з ліжка, вдягався, закутував шию благеньким, поїдженим міллю, вовняним шалем і плентався під холодним вітром та дощем до аптеки по піґулки. І майже нічого не їв. Не міг їсти. Тільки й робив, що лежав і безрадно дивився у вікно, де на верхівях старезного ясена сиділи гайворони, мовчазні, заглиблені в себе.
До мене ніхто не приходив, та й ніхто не знав, що́ зі мною, адже я вже багато років жив у повній самотині, не бажаючи ні з ким підтримувати тісніших стосунків. Навіть із найближчими сусідами сходової клітки, яких знав у обличчя, рідко коли пускався у довшу розмову, обмежуючись лише чемним «добрий день», не кажучи вже щоб йти до когось в гості чи запрошувати до себе. А щодо друзів та знайомих, яких у Києві мав колись тьму тьменну, то з ними я давно втратив зв'язок, та й будь-яке бажання спілкуватися.
Я не знаю, чому так сталося. Але відтоді, як покинув свій бізнес, який, памятаю, украй виснажував мене, розлучився з Даркою, віддав їй усе надбане раніше: велике помешкання на Подолі, круглу суму в банку і три авта, і поїхав до Перу, де два роки прожив у Західних Кордильєрах у мацюпкій хатинці з полілепісових колод, віддаючись у тиші та безгомінні серед дикої природи спогляданню того, що відбувається зі мною і довкола мене, намагаючись з’ясувати, звідки виринають і куди щезають всі ці численні думки, образи, картини, обтяжені гіркотами чи втіхами, а потім, так ні до чого і не доглупавшись, безславно повернувся до Києва, до цієї крихітної квартирки в багатоповерховому будинку (вона була єдине, що залишилося за мною), отож після всього цього чомусь мало хто виявляв охоту цікавитися моєю долею, та й я також не загорявся ані найменшим ентузіязмом, коли хтось нема, нема та й дзвонив до мене. І так рік за роком усі мої колишні друзі та знайомі, маючи кожен свої клопоти, поступово забули про мене. І я жив у гігантському місті сам самісінький на мінімальну пенсію, якої, втім, мені повністю вистачало, збавляючи свій час здебільшого у безцільних вештаннях київськими вулицями, площами, парками, а також гуляючи по набережній Дніпра, на Трухановому острові чи Гідропарку, де, коли дуже втомлювався, подовгу сидів десь на березі, унуривши очі у спокійний, затаєний плин води.
Цей жовтень, коли недуга прикувала мене до ліжка, був вельми важким для мене. Якась гнітюча безнадія опанувала ціле моє єство. Я годинами лежав без руху, заціпенілий, мені нічого не хотілося, і я дивився, дивився застиглим безживним поглядом якщо не у вікно, на гайворонів, то на предмети у моїй кімнаті: полицю з книжками, давно прочитаними, старий гнутий віденський стілець, стіл, застелений картатим в брудних плямах обрусом, невеличкий креденс, де вилискували блакитні піяли, розмальовані білими айстрами, такий же порцеляновий чайничок й инший посуд, шафу з умонтованим на горі годинником, давно поламаним, лямпочку, яка визирала з-під розбитого пляфона і відчував, що все це наче відсторонилося від мене. Всі речі у моїй кімнаті здавалися мені якимись чужими, вони наче закрилися, уникали мене. І це мордувало мене ще більше, ніж біль у шлунку. Адже я, окрім того, що був мучений недугою, відчував себе ще й цілковито покинутим, зрадженим, замкненим у камеру-одинку, вязницю з невидними мурами. Це гірке відчуття, що довкілля, світ, вся дійсність відкинулися від мене, поринули в себе і не бажають зі мною мати діла, не покидало мене ніде: ні в кімнаті, де я лежав, ні на вулиці, коли ходив до аптеки.
Особливо разючу переміну я бачив у деревах -- вязах, липах і яворах, які росли вздовж трамвайних колій. Я так любив на них дивитися раніше! І навесні, коли розпускалися перші молоді листочки, і вліті, коли можна було повільно брести в прохолоді хідником, захищеним тінистими густими кронами, і тепер, восени, коли вязи, липи і явори щораз більше сяяли червоним та жовтим. Вони були прекрасні. Я знав це. Бо не раз моє серце трепетало, коли, бувало, я виходив з дому. Дерева завше вітали мене, посміхалися, приязно похитували гіллям. Але тепер було зовсім инакше. Вони мовчали. Не звертали на мене уваги. Закриті, відсторонені, чужі.
І це було для мене нестерпно. Я не розумів, чому, чому все довкола: і вдома, і на вулиці, і навіть ці такі милі моєму серцю вязи, липи та явори -- все відвернулося від мене? Що я такого зробив? Чим так провинився? І мертвущий безрух, апатія, розпач щодалі, то глибше і глибше огортали мене. Мені не хотілося жити. І думка вкоротити собі віку стала щораз частіше навідуватися до моєї голови.
Зараз, коли я нарешті оклигав, коли мене нічого вже не болить і жага жити повернулася до мене, і все знову йде своїм звичаєм – періоди, коли дійсність закривається від мене, не тривають надто довго і незмінно чергуються з хвилинами радости, я знову і знову ставлю собі питання, на яке не знаходжу відповіди: від чого це залежить? що породжує це? чому дійсность зчаста надовго замикається в собі, а радість поєднання з дійсністю приходить і відходить без усякої причини, й існує лише як спалах? і де все це криється, всі ці причини й спонуки: в мені чи поза мною?
Немає коментарів:
Дописати коментар