Я ніколи на нього не звертав уваги. Він ріс у саду перед самим вікном моєї хати із західного боку. І щоразу, коли я прокидався, здебільша дуже рано, коли тільки-но благословлялося на світ, то перше, що бачив, то це його – невисоке розлоге дерево з гарним лянцетуватим листям, смарагдово-зеленим улітку і жовтаво-червонястим восени. Листя иноді ворушив вітер, і воно метлялося туди-сюди, наче його хтось стріпував. А коли надворі було тихо, то ряди листочків мирно звисали, непорушні, наче намальовані. Дивитися на сумах завсіди було приємно, це якось заспокоювало, сповільнювало рух думок, образів, вони пливли ніби хмарки у небесній височіні - далеко, відсторонено, не маючи ні до кого і ні до чого діла, без печалей і радощів, і щезали, не залишаючи по собі жодного знаку́.
Але тепер я розумію, що з року в рік я дивився на сумах і не бачив його, щось заслоняло мені бачити.
І ось цієї осени все раптом змінилося.
Я вийшов з хати з порожніми відрами і, коли вертався з водою, то раптом став і зупинився, щось змусило мене. Поклав відра на землю і звів голову. Переді мною палахкотіла ніби величезна ватра, її полумя спалахувало, розсипалося, шугало вгору, падало, знову розгорталося тисячами барв і відтінків жовтого, червоного, помаранчевого, зеленкуватого… І все це искрилося, прискало, тремтіло, крутилося, наче прагло мене поглинути.
Я відсахнувся назад і знову застиг на місці. Сумах весь двигтів ніби живий, витанцьовув, жартував, сміявся, вітав мене, викрикував якісь слова, говорив, закликав до чогось, застерігав і знову сміявся, кружляв у танці… І я стояв і не міг відірвати очей. Мені було дивно, я був вражений до найглибших за́сторонків душі, бо дивився на це дерево, відчуваючи, що дивлюся на нього вперше.
І це повторилося наступного дня, і ще наступного, і ще … і позавчора, і вчора, і сьогодні… Я виходив з хати і мерщій біг до сумаха, і дерево вітало мене, тішилося, співало, і було щоразу инше – всім: і кольорами, і порухами почуттів, але завжди таке гарне, доладне, таке утворне, гоже, миловиде, таке сподобне, красне й таке оздобне, немовби у ньому зібрано всі злично́ти світу, всі найкоштовніші самоцвіти й клейно́ди.
Чому ж я не бачив всього цього раніше? Де були мої очі? І чи є якийсь лік на мою сліпоту?
Немає коментарів:
Дописати коментар