Нарешті газета «Літературна Україна» відгукнулася на нову поетичну книжку Мойсея Фішбейна «Пророк» (Київ, «Либідь», 2017), знакову книжку, яка, певен, найвиразніше репрезентує цього великого без перебільшень поета, вказує на його особливе місце і колосальну вагу щодо надзавдання української літератури -- як вивести нарешті її із загумінковости на широкі світові горизонти. Назва «Пророк», безумовно, дуже у цьому сенсі знаменна. (Дещо докладніше про це можна прочитати в моєму есеї про Мойсея Фішбейна «Коли думка німіє»).
http://ua-human.blogspot.com/2017/03/22_6.html
Але повернімося до «Літературної України».
Але повернімося до «Літературної України».
То про що ж пише Микола Іванов, заступник головного редактора газети у своїй доволі розлогій статті «Твердь нового міту» («Літературна Україна», №33, 24 серпня 2017 р.)? Здається, про все, але тільки не про поезію Фішбейна!!! І то попри те, що стаття вкрай насичена, навіть перенасичена мудрованими сентенціями, термінами, цитатами всяких світових знаменитостей, що начебто має наблизити нас до розуміння поетичних засад і кодів Фішбейна. Не рятують становища й рядки деяких віршів й цитування думок самого поета. Не рятують, бо все це губиться у твані багатослівя.
І хоча автор подекуди возносить відверту хвалу Фішбейнові, проте в його словесних нагромадженнях не вчувається живого серця – стаття суха, прісна, чей, усі твердження в ній намислені, не повязані з реальними поетичними фактами. І той, хто читатиме її, неодмінно подумає: «Та той Іванов ні не розуміє, ні тим паче не любить Фішбейнової поезії, вона не зворушує його, не хвилює. Тож навіщо тоді писати про ці вірші? Просто так, формально, для галочки?»
І справді. Читаючи статтю, я щоразу ловив себе на думці, що абсолютно не розумію, про що Іванов каже, що означають ті чи инші його твердження, і що ніяк не можу повязати їх з реальними віршами Фішбейна. Так, наче між статтею і тим, про що вона говорить, такі ж стосунки, як між мертвим і живим. Адже слова мають бути містком до дійсности, і що тісніше вони повязані з нею, що глибше, стотніше її відображають, то ближчими до правди, істиннішими, живішими вони стають. Саме цього – правдивости, щирого і ясного підходу, чіткого розуміння про що і навіщо говориш нема в статті. І це вкрай прикро. Адже після її прочитання, я певен, не виникає, попросту не може виникати ані найменшого пориву знайомитися з Фішбейновою поезією. І це жахливе явище, ця мертвуща практика (воістину якась наша кара Божа!!!) подибується скрізь в Україні. Люди дивляться байдужими рибячима очима і не помічають перед собою живого нуртування – нікого і нічого, не кажучи вже, щоб звернути увагу на своїх великих співгромадян!!!
«То що,- спитаєте, геть розсердившись, ви - виходить, це погано, що в газеті вийшла стаття про Фішбейна, так?» «Та ні,- відповім я,- добре, що вийшла. Хай хоч така, але це все ж ліпше, ніж задушливе мовчання довкола його імени».
Нижче подаю сімнадцятий вірш з циклу «Пророк». (Саме від назви цього циклу одержала найменення і книжка.) Хочу вірити, що кожен, хто прочитає цього вірша, схвилюється до найпотаємніших за́сторонків серця. Схвилюється і визнає мені рацію. Бо відчує, що це написано не про кого, а саме про нього.
На всьому, що постало і несло
у глибині недоторка́нний вітер,
туманна тінь позанебесних літер
позначила сповідане число –
непізнава́нне ймення, і чорнів
далекий берег, і палахкотливо
зринало поза темрявою тливо,
і спалахи торкалися човнів,
коли поза віддалинами дна,
коли поза перлиною блідою
він відчував: його понад водою
оповила безмірна Однина.
2017, 05 вересня
2017, 05 вересня
Немає коментарів:
Дописати коментар