Січень, 1984 р., Львів
57.
У житті моєму є дні та ночі.
Звідки і куди йдуть вони,
збагнути я безсилий.
У нерішучості з дня на день
безцільно блукаю
серед дерев та будинків.
58.
Там над дахами,
над верхівям високих дерев —
ось там спить моє серце.
О, моє серце!
Може зійде місяць байдужий
і на тебе посвітить,
сонного тебе приголубить.
59.
Я сліпець?!
Так, на життєвих дорогах
загубилися мої очі.
Ніч чи день –
значення немає,
коли слухати хочеш музику буття.
60.
Що б ти хотів? —
мене запитали.
Стати туманом я хотів би,
що дощі нескінченні сіє,
а потім щезає безслідно.
Лютий, 1984 р., Львів
61.
Споглядаю танучий на вулиці сніг
і думаю про свою повну неспроможність
у цьому житті.
Певно,
самих лише прикрощів
завдаю я рідним.
Сповнений суперечливих бажань,
цілі дні проводжу на самоті.
62.
У неосяжній височині нічного неба
блищить круглий місяць.
Тихо стою біля хати.
Вдихаю запах талого снігу.
Березень, 1984 р., Львів
63.
Сніг майже станув.
Весна.
Та від неї нічого не чекаю.
Легкі полиски шибок,
люди, що спішать,
ясні стіни домів,
голі дерева —
ніщо не має ні цілей, ні шляхів.
Квітень, 1984 р., Львів
64.
Споглядаю призахіднє сонце…
Будинки, дерева,
подекуди вже зеленіюча трава —
такі прекрасні!
І запитую себе:
звідки ж у цьому світі
приходять печалі?
65.
Довго намагався я зрозуміти,
до якої єдиної мети
моя поривається душа.
Багато чого перепробував,
усілякими ступаючи шляхами,
і тільки смуток знаходив.
І ось збагнув я нарешті:
до жодної мети моя душа не прагне,
вільна вона від будь-яких пут.
66.
У цьому світі
жодної немає речи,
до якої би привязатися
було можливо.
Мінливе усе та нетривке.
Однак ми шукаємо вперто,
намагаючись привязатися
до чого-небудь.
67.
Воістину,
божевільним здається той,
хто думати намагається про Бога.
Адже думати хіба можна про того,
хто вищий за всяку думку?
68.
Багряно-сліпучий диск сонця,
йдучи на світанні вулицею,
я раптом побачив —
там ген-ген над дахами будинків.
69.
Уже вкотре,
проходячи стежкою в парку,
твій спів премилий я чую,
невідома пташко —
ось тут серед бруньок ніжних
у віттях тополі.
70.
Цього холодного ранку
побачити я не зможу,
як сходить сонце —
усе огорнув густий туман.
На ледь видимих деревах
птахи співають щораз голосніше.
71.
Зовсім забувши про призахіднє сонце,
оціпеніло дивився я,
як свого синочка-каліку
водить по подвірї нещасний батько.
72.
На полі,
де посадки молодих дерев —
там навис серпанком ніжним
весняний туман.
73.
До дружини
Маленьку жовту квітку
зірвав я біля струмка,
щоб принести тобі,
коли раптом з неба
став накрапати холодний дощ.
74.
Крізь густе чорне віття
всохлого велетня-клена
на цвинтарі старому
видніється, сповитий туманом,
білий круг сонця.
Все нижче і нижче
у тиші надвечірніх сутінків
осідає він.
75.
Виглядаючи на дереві дятла,
я раптом побачив
високо в небі
довгу стрічку журавлів.
76.
Що це так сяє за парканом?
Серед залізних хрестів
на чиїйсь занедбаній могилі
зацвіла черешня.
77.
Глянув на стару акацію
біля маґазину.
Половина гілок
уже зовсім усохла,
та серцю моєму
мила вона, як і раніше.
78.
Так вабило в поле
вчора мене не даремно.
Як жайворонок співає,
почув я.
79.
На світанку,
серед білого цвітіння вишень,
яким холодним здається
цей весняний сніг.
80.
Там, біля широкого мосту
з нескінченним потоком авт —
рожевим цвітом розквітлий кущ.
До нього
хіба міг не підійти я
хоча б на мить!
Травень, 1984 р., Львів
81.
Від подувів вітру
осипаються пелюстки вишень.
У відра з водою впало їх кілька —
так і понесу до хати.
82.
До Сергія [9]
Понад годину ти говорив
про справжнє, повнокровне життя,
а, як сонце заходить над містом,
ти не бачив —
там, де сиділи ми на горі,
під стіною старого монастиря.
83.
Ось і розцвіла
пишним рожевим цвітом
японська вишня.
У цілому парку
прекраснішого не знайти дерева.
84.
Як вони подібні на сніг —
ці білі пелюсточки вишень,
що під поривами вітру
вулицю вкривають щораз густіше.
85.
Уранці пішов з дочкою погуляти до парку і коло
японської вишні побачив місцевого пияка. Я
здивувався,
бо цієї пори тут завжди безлюдно.
Але пізніше зрозумів:
цей бідолаха забрів сюди в
надії зустріти когось із
приятелів. Серед веселого
щебету птахів, буяння зелени він
був такий самотній!
Ні, не на вишню квітучу
прийшов подивитися він до парку —
сумними очима
цей пяничка лиш окинув
порожні лавки.
86.
Уже майже зійшов ранковий туман…
Тільки у верховіттях тополь і сосен,
де серед листя
невидимий співає дрізд,
ще побачити можна
щезаючі хмарки.
87.
Запах скошеної трави і розквітлий бузок
за парканом на старому кладовищі
у цей спекотливий полудень —
певно, це вони радости додали
до мого серця.
88.
У небі,
де білі висять хмарини,
я ластівку побачив.
Перед очима майнула вона
і за розлогим щезла каштаном.
89.
У бутті самотности немає.
Чому ж тоді людина
від самотности страждає?
Я запитую себе, споглядаючи,
як нестримно навкруги зелень буяє
після дощів.
90.
Червоний цвіт глоду
на цій тихій вулиці
такий чарівний!
Милуючись ним,
я позбутися не можу
тривоги.
91.
Побілів, збляк рожевий цвіт
японської вишні,
половина пелюсток осипалася.
Ніхто, крім мене,
більше не приходить
дивитися на неї.
92.
Навіщо їхати кудись далеко,
коли навіть ця непримітна квітка
тут, понад стежкою біля хати
пречудне випромінює світло.
93.
Вони, певно, вже буяють,
палахкотять яскравим цвітом —
ці дерева глоду,
що зовсім недавно
лише починали цвісти.
94.
Випивши два кухлі пива,
я глянув на високі тополі
і сказав:
тільки ви єдині
справжні друзі мої.
Червень, 1984 р., Львів
95.
Червоний китайський мак,
що розцвів нарешті —
без сумніву, на городі тепер
він головна окраса.
96.
Що це рожевіє там на хіднику?
Це дрібненький цвіт глоду,
що осипався минулої ночи
від сильного вітру.
97.
Про вас, запашні квітки ясмину,
хіба можу не сказати?
У вечоровій тиші білієте ви
такі затаєні, безмовні.
98.
Літає в повітрі тополиний пух,
нагадуючи сніжинки.
Тут, на лавці біля котельні
довго-довго можна дивитися на нього.
99.
У ці дні
я з вами волію бути,
акації розквітлі,
що цвіт свій білий
на хідник скидаєте безупину.
100.
Серед хмар
великого птаха я побачив —
кудись летів він у гордій самоті.
І під акаціями зупинившись,
я на перехожих не зважав,
довго в небо дивився.
101.
Безперестанні дощі,
що йдуть ось уже два місяці,
мене не засмучують.
Тихо сиджу на ґанку і спостерігаю,
як хлюпотить вода,
спадаючи з даху.
102.
Приятель завітав до мене…
Про акацію,
що рожевий має цвіт,
він розповів.
103.
Ці троє чоловіків, з якими я пив вино, були мені зовсім
чужі. Нам не було про що розмовляти. І все ж, слухаючи
їхнє пустопорожнє базікання, я відчував дивну єдність з
ними і навколишньою природою.
Пючи з фляшки вино
тут, на лавці,
під огорожею ботанічного саду,
про що розкажемо одне одному?
Тільки тиша вечірня
і спів дрозда
десь у гущавині туєвих дерев
знають про це.
Липень, 1984 р., Львів
104.
Написав у помешканні приятеля, молодшого за мене на
десять років. Я сидів на кріслі і мовчав, а він все
говорив, говорив, говорив.
Про тугу свою
мені розповідати кому?
Крізь розчинене вікно
невиразні долинають звуки
і в безладі цієї кімнати
щезають.
105.
Гарненька жовта пташко,
що щебечеш на вишні,
свій спів чудовий не припиняй.
106.
Де б мені таку знайти людину
з серцем відкритим, простим,
щоб цю хмарку в небі
ми разом могли споглядати?
107.
І вино мене не пянить…
Дивне якесь вино, —
я подумав.
А, може , я сам незвичайний,
тут, у затінку вишень.
108.
Хмарино біла,
що пливеш там угорі!
Може, танучи в безмірі неба,
ти забереш зі собою
і невідступну тугу мою?
109.
До Пружини [10]
Друже,
зараз з тобою ми підемо
вздовж залізничною колією
і думати про щось хіба схочемо,
споглядаючи буйну зелень чагарників?
110.
Ох, цей дощ!
Опечалив він сьогодні ранок.
Куди не гляну,
з дерев, з кожного листочка,
здається мені, крапають сльози.
111.
Застигли у ясному небі
білі хмарини.
Надвечір після дощу тихо-тихо.
Прислухаюся до кожного шереху,
намагаючись позбутися смутку.
112.
Поміж гіллям старої яблуні —
що там за проблиски
жовтавого світла?
Це молодий місяць зійшов.
113.
Коли сонце торкалося небосхилу
і щораз гарнішим ставав місяць,
я нерухомо стояв серед поля —
просто переді мною
у небі вечірньому
линув на захід ключ журавлів.
114.
У невеличкій калюжі серед трави
віддзеркалився місяць.
Дивлюся то вниз, то вгору
і ніяк не збагну,
який із місяців кращий.
115.
Сяє, припікає сонце,
на городі горять фіолетові маки.
Бачити їх і сумувати —
хіба можна?
116.
Ні, ніколи не зрозуміти мені вас,
хмарини білі,
що ось в блакитному небі
повільно пливете на схід!
~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~~
9. Сергій – Сергій Жижко, працював у львівському музеї релігії та атеїзму. Живе в Києві.
10. Пружина -- Ігор Корбутяк.
Немає коментарів:
Дописати коментар