Ще й досі у моїй памяті нема, нема та й виринають червонясті що́вби могутньої гори Чіріорґо, що мовою індіянців кечва означає студена гора. Щоразу на світанку я бачив її здвоєну вершину, яка перша засвічувалася сонячними виблисками. Вона була найближча і найвища в місцевості, де я жив у повному всамітненні, якщо, ясна річ, не брати до уваги далеку Коропуну, гігантську гору-вулкан з північного заходу, яка сягала заледве що не шість з половиною кілометрів і була чи не найвищою горою у всіх Західних Кордильєрах. Саме Коропуна ввечері, коли заходило сонце, затуляла собою сяючі що́вби Чіріорґо і їх, як і всі инші гірські бе́скети довкруж, поволі поглинала нічна темінь. Мені завжди було сумно дивитися, як щезають у пітьмі ці два золотисті, такі завжди радісні, повні наснаги і гідности камяні шпичаки. Адже вони були зі мною продовж усього дня. Хай що я робив, хай чим займався, хай про що думав, вони завсіди були тут, поряд, досить було звести очі на схід і я міг бачити їх. І навіть увечері, коли все внизу огортала ніч, вершина Чіріорґо продовжувала виблискувати, і я тріюмфував від радости, бо бачив, що темрява лише тут, на схилах о́блазів, у западинах, у міжгір’ях, а там, угорі і далі світиться, світиться, світиться, наче нагадуючи мені, що і я маю ще шанси.
На цій світлині виразно видно, як вершина Чіріорґо ловить останні промені сонця, яке заходить. Ще трохи і вона стане такою ж темною й понурою, як і всі скелі нижче. Потім ще подекуди на ній яскрітиме своїи власним світлом сніг, поодинокі білі плямки якого позастигали на камянистих ви́скалках, а тоді і вони щезнуть, і все огорне чорна нічна хлань. І це будуть найтяжчі години для мене, адже я сидітиму у своїй невеличкій хатині із полілепісових колод без світла, в майже цілковитій темряві, (бо що це за світло від ватри із гіллячок акантолипії?!) і змушений буду блукати в лябіринтах памяти, в минулому, в тому, чого вже нема, в мертвому, в ефемеріях добра і зла, в зачучвері́лих картинах подій і людей, позбавлених свіжости, затхлих, ізольований від живого життя, від багатства його кольорів і форм, звуків і запахів, якими переповнений цей предивовижний світ. Так, я не любив цих вечорів, темних, глухих, безмовних. Тому і намагався якомога скоріше заснути і щораніш прокинутися на світанку, щоб знову побачити чудо нового дня, яке завжди починалося із сяючих щовбів Чіріорґо.
Зараз, коли я давно вже покинув ці величні гори, в яких провів цілих два роки сам саміський серед дикої природи, і живу тепер у цій мацюпкій київській квартирці, так само самотньо, але вже не шукаючи нічого і не сподіваючись ні на що, я иноді починаю сумніватися, а чи правильно я зробив, що вернувся додому, до Києва. Що я втратив там і що здобув тут? Я думаю, намагаюся порівнювати, підбираю «за» і «проти», стверджую, заперечую, щось розумію, щось ні, але так і не знаходжу відповіди. А, може, її нема? А якщо є, то, може, вона попросту недосяжна для мене? Я не знаю. Втім, продовжую жити, прокидаюся вранці, снідаю, і йду безцільно тинятися вулицями, потім повертаюся додому, вечеряю, збавляю години коло темного вікна, тоді лягаю й засинаю на своєму твердому ліжку, щоб знову прокинутися перед світанком. І так усе далі і далі. Дні за днями. А потім…? А тоді…? Хто може сказати? Я не можу. І ви не можете, бо ви також нічого не знаєте!
Немає коментарів:
Дописати коментар