Мене здивувало, що вона звернулася до мене по-українськи. Иноземці у Києві зазвичай, якщо й можуть, то говорять російською, набагато рідше — польською. А тут моя українська — мова, якою я розмовляю з Богом, та ще й у вустах негритянки. Я просто не міг весь не стрепенутися, відчувши, як мене проймає глибокий подив, і я, як ішов вулицею із щойно купленим, ще теплим батоном у руці, так і застиг на місці.
-Пане, пане!— дещо шве́льбаво, з чудернацьким акцентом гукала темношкіра товстуля років під тридцять із сніжно-білого «фольксваґена»,— Допоможіть, мені зле!
Вона благально дивилася на мене. Її величезні перса лежали на кермі, права рука була зігнута у лікті й підпирала голову, а лівою вона притримувала двері авта, щоб вони не зачинилися, бо машина стояла на схилі. Жінка була дуже гладка, з пухкими округлими формами, які, втім, не втратили своєї жіночої знади, і вся стікала потом, так що тоненьке в білих зірочках плаття, яке сягало їй трохи вище колін, гарних, хоч і досить масивних, було зовсім мокре. Немилосердна спекота в Києві не спадала вже другий тиждень.
Я наблизився до незнайомки і відчув, що весь починаю тремтіти, мене попросту тіпало, якесь тривожне відчуття небезпеки, змішане з непереборною солодкою жадою, оволодівало мною. Міцнющий запах жіночого поту, який не годні були перебити дорогі парфуми, неждано-негадано прокинув у мені забуті бажання. Моє чоловіче єство, яке вже багато років не нагадувало про себе, раптом ожило.
-Що з вами? Вам погано?— запитав я, важко дихаючи й через силу вимовляючи слова.
-Так!— тихо, з болем у голосі мовила жінка.— Прошу вас, відвезіть мене до готелю!— вона простягла візитку з адресою. Її голова безсило впала на кермо.
Я дивився на жінку і мовчав. Не знав, що робити. Мене охопив страх, справжня паніка. «Ану ж вона помре, і мене звинуватять у вбивстві!»,— майнуло в моїй голові. Від цієї думки я весь похолов. Пянкі хвилі любосних розкошів, викликані запахом її тіла, пропали безслідно. Тепер я бачив перед собою якесь безрадне людське створіння, велику опо́листу тушу зі злиплим чорним волоссям на потилиці. «Може, вона вже вмерла?»,— подумав я з жахом. Але тільки ступив був крок, щоб іти геть, як жінка звела голову і простогнала:
-Пане, не йдіть, не йдіть, прошу вас!
Я здриґнувся і відчув, що моєю волею наче оволодів хтось инший, і тепер я виконуватиму все, що він накаже.
-Ви зможете пересісти на сидіння поруч?— я нахилився до жінки. Її очі були погаслі і ледь-ледь тьмаво поблискували.
-Якщо ви допоможете,— прошепотіла незнайомка з ледь помітною винуватою посмішкою на лиці.
Мені довелося добряче намоцува́тися, поки я зміг пересадити цю темношкіру гладуху з місця водія на пасажирське місце. Спочатку з моєю допомогою вона поставила на асфальт одну, потім другу ногу, тоді, тримаючи мене за шию, вилізла з машини. При цьому вона весь час щось белькотіла своєю портуґальською, як пізніше я взнав, мовою, неначе просячи вибачення. А коли я врешті сів за кермо і завів авто, то побачив, що з мене градом тече піт, і я тепер такий же мокрий, як і власниця «фольксваґена».
Їхати нам довелося довго, бо її готель був розташований аж по той бік Дніпра. Тим часом дорогою жінці трохи полегшало, і поки ми доїхали до готелю, вона дещо розповіла про себе.
-Моє імя Далві́нья. Далвінья Руй Ґоміш,— сказала вона, вийнявши косметичку і шукаючи помаду.— Я в Києві вже три місяці.
-А що означає твоє імя?— запитав я, різко загальмувавши на світлофорі, бо величезна фура з написом «Гаврилівські курчата» затулила мені червоне світло.
-Захід сонця,— Далвінья всміхнулася, блиснувши білими, як порцеляна зубами.— А ти, ти як називаєшся?— запитала вона.
-Тихін,— я натис на газ, і авто плавно зірвалося з місця.— Це слово означає «тихий».
-Тихін,— повторила жінка і знову всміхнулася.— Таке смішне імя.
Потім Далвінья запропонувала обмінятися номерами телефонів і розказала, що працює помічницею бразилійського військового аташе, а також, що народилася в Бразилії у великому місті Фортелеза, яке розкинулося на березі Атлантичного океану. Вона просила, щоб я нікому не розповідав про те, що з нею сталося, бо її можуть відправити назад на батьківщину, а це означає втрату роботи.
-Я, здається, просто перегрілася на сонці,— сказала вона.— Зі мною таке вже бувало і в Бразилії.
Коли я привіз Далвінью до готелю, їй знову несподівано погіршало. Я ледве витяг її з авта і з чималими зусиллями допровадив до вестибюлю, де двоє готельних служників (вони, певно, вважали, що жінка попросту пяна) допомогли бразилійці дістатися до свого номера. На прощання вона навіть не подякувала мені, а лише з болісним виразом на обличчі тихо кинула:
- Я подзвоню…
Вертався я додому в метрі. У ваґоні було повно людей — чоловіків, жінок з торбами, і всі з якимись безнадійно тупими, замкненими на собі виразами облич. Одна підстаркувата панюся (вона стояла якраз навпроти мене) тримала на руках песика, який знай лизькав її у зівялі губи. Трохи далі, ближче до дверей кілька молодиків з екзотичними зачісками час від часу голосно реготали. Праворуч і ліворуч від мене сиділи дві молоді жінки. Їхні очі були заплющені. Вони не спали, а радше дрімали наяву. Я з чималою цікавістю розглядав пасажирів у ваґоні, иноді мій погляд на комусь з них застигав надовше, і я намагався зрозуміти, що криється за зовнішністю того чи тої, і нема, нема та й повертався подумки до сьогоднішньої своєї пригоди з бразилійкою. «Яке дивне моє життя! Ніколи не знаєш, що буде і чого чекати».
Далвінья зателефонувала через тиждень. Я всі ці дні жив своїм звичним життям, прокидався вранці, снідав, тоді виходив з дому, довго блукав київськими вулицями, неодмінно завершуючи свої безцільні прогулянки десь на набережній Дніпра. Я зовсім забув про бразилійку і тривалий час не міг зрозуміти, хто дзвонить.
-Тихоне, це я, я, Далвінья, невже ти забув?— кричала жінка гарним дзвінким голосом, вимовляючи українські слова з якимись дивовижними призвуками і присвистами, що, проте, не викликало в мене жодного відторгнення, а радше приязнь.
Саме із специфічної вимови я і допетрав урешті, що телефонує негритянка з Бразилії, якій я тиждень тому допоміг дістатися до готелю.
-Так, так, я радий, Далвіньє, тебе чути,— гукнув я у мобільник.
-Тихоне, я чекаю тебе сьогодні в готелі о шістнадцятій годині. Обовязково прийди, добре?— сказала вона.
Я на мить розгубився. Я не був готовий до таких запросин. Моє тривале відлюдькувате життя зробило мене вкрай лякливим.
-Що таке? Чому ти мовчиш?— знову почув я голос Далвіньї. У ньому вчувалося занепокоєння.
-Я прийду, так, прийду, Далвіньє,— мовив я. Ці слова я вимовив з хрипотою, бо мені пересохло в горлі.
До готельного номера, де мешкала бразилійка, мене привела покоївка. Двері були розчинені навстіж, і я зайшов досередини. Далвінья зустріла мене у передпокої напівгола. На ній був прозористий блакитний станик з квіточками і такі ж гарні блакитні пантальонці. Шию вона повязала червоною хусткою з тонюсінького шовку. Волосся на її голові було зібране догори й укладене у вишукану зачіску.
-Вибач, Тихоне, що я в такому вигляді,— з майже неприхованою злістю у голосі мовила Далвінья.— Але ваші електрики відучора ніяк не можуть полагодити кондиціонер, і духота в номері стоїть нестерпна.
-Так, так, таке в нас буває,— знічено промимрив я, глибоко вражений якоюсь суто тваринною простотою і безсоромністю цієї негритянки.
Ми зайшли до великої просторої кімнати з розкішним умебльо́ванням. Скрізь стояли вази зі свіжими квітами. Повітря було напоєне пречудними пахощами. І важко було збагнути, чи аромат точиться від квітів, чи від парфумів, якими була напахчена бразилійка.
-Сідай,— Далвінья легенько узяла мене за лікоть і підвела до фотеля, де стояв столик, повен усякої садовини́, починаючи від винограду і кінчаючи ананасами. Сама вмостилася навпроти на мякенький коричневий, орнаментований стилізованими квітами диван, над яким висіла велика картина із зображенням леопарда.
-Дякую,— мовив я, сідаючи.
-Там, на столику конверт. Візьми, це для тебе,— сяйнула посмішкою Далвінья. Вона підібрала під себе ноги і знову посміхнулася.— Пригощайся, скуштуй виноград, бразилійські помаранчі, папайю. Це все також для тебе.
Я взяв конверт і, якось немовби у сні, зовсім не тямлячи, чому і за що мені дають гроші, наче так і треба, сховав його до кишені. Потім вибрав найчервоніше яблуко і став їсти. Воно було соковите, вдивовижу смачне й просто розтікалося в роті. Після цього скуштував авокадо, зїв скибочку ананаса, кілька виноградинок.
Тим часом Далвінья, сидячи на дивані, розповідала про своє життя. Довго, спроволока, часто зупиняючись на усяких деталях. Зосібна пояснила, що українську знає, бо поруч з її домом жило кілька родин українських еміґрантів, з дітьми яких вона дружила. Я слухав і лише зрідка щось перепитував. Утім, мені не дуже було цікаво, що саме вона розповідає. Я дивився на Далвінью, на її широченні, та попри те дуже доладні обриси тіла, на повні, фарбовані темною помадою губи, на миловиде лице з опуклими щоками й утво́рним негроїдним носом, на масивні коліна й литки, що вабили гармонійністю ліній, на плавкі, без найменшого ґанджу, товсті в горі й завужені нижче ліктів руки, які закінчувалися пещеними пальцями з лискучим темно-червоним манікюром на нігтях стотно такої ж барви, як і на губах, на кулясті, попросту таки гігантські перса, які просвічувалися крізь станик, наче закликаючи «попестіть мене», на велику опу́кувату складку її живота, яка нахабно випиралася з-під грудей і яка, незважаючи ні на що, також була гарна і не викликала відрази, але з ще більшою насолодою і зачудуванням я дивився на злично́ту темної шкіри бразилійки, на її незвичний своєю затаєною мякою красою колір. Він був аж ніяк не чорний і навіть не чоколядний, а якийсь ясно-брунатний, глибокий, у який, здавалося, можна було зануритися і пропасти безслідно. «Ця негритянка,— говорив я сам до себе,— подібна на темно-червоне, цілком, як лаї́сті троянди, призахіднє сонце, таке рідкісне, таке прекрасне сліпучою темінню, яке можна побачити лише наприкінці дуже спекотливого літа. Далвінья - призахіднє сонце! Як це імення дивовижно їй личить!»
Отже, я дивився на Далвінью із справжнім захватом. Я не міг думати. Я не міг нічого робити, крім тільки дивитися. Вона там на дивані, під картиною була прекрасна, всім, з голови до ніг, вилискувала гладеньким брунатним як темно-червоне призахіднє сонце тілом, анінайменшої вади не можна було знайти у її образі. І разом з тим я з величезним здивуванням усвідомлював, що моє чоловіче єство мовчить, воно було наче мертве, жоден порух, жоден порив, жодне любосне почуття не оживляло його.
