69. ТАК, НАЧЕ ТІЛО ВІДДІЛИЛОСЯ ВІД МЕНЕ (Нотатки мого друга Т.Р.)

Мені не хотілося жити. Я нерухомо лежав горілиць перед входом до своєї мазанки на купі сухих та́рових прутів і байдужими очима дивився на два золотисті зубці вершини Чіріорґо, яку осявало сліпуче полудневе сонце. Шлунок злегка судомило. Треба було закипятити воду, щоб зварити хоч сяку-таку пісну бовтанку з кінви (я відучора і ріски в роті не мав), але не міг змусити себе ні встати, ні взагалі хоч щось робити — така опанувала мене нехіть до всього. Продовж останніх днів мені було вкрай погано, я почувався спустошеним і все глибше западав у мертвущу апатію. Безнадія, скорбота і розпач душили моє серце. Те, ради чого я усамітнився в цих диких перуанських горах, так і залишилося недосяжним. Майже два роки виснажливих зусиль вирватися з марив думок виявилися даремними. Благословенне «тепер», до якого поривалася і за яким так тужила моя душа, ні на дрібку не стало ближчим. Здавалося, я залишився на тому ж самому місці, що і був, і так само далеко від омріяної ціли, що й до приїзду сюди, наче й не було цих важких, повних злигоднів та небезпек двох років життя в Андах.

Пять-шість місяців тому в сезон дощів, я через ці марива думок заледве не загинув, зірвавшись з обледенілого о́блазу. Це сталося високо в горах на підступах до вічних льодовиків, де майже нічого не росте, і лише купчаться холодні понурі бескети. Навіть не знаю, чого я тоді аж так далеко забрів від своєї хатини. Памятаю лише, що на далекому обрії мене нестримно манило до себе величне, вкрите снігами й льодом громаддя гір довкола вулкану Коропуна, незвично чітке й виразне. То ж я з самого раннього ранку йшов і йшов туди, наче якась нездоланна сила штовхала мене, видирався на скелі, стрімкі, порослі полілепісом щовби, минав вузькі боро́ла з червоного і чорного базальту, перебирався через огорнені туманом каньйони й западини, ступав стежками полохливих ґванако на ґрунях камянистих кряжів, аж поки ті стежки не обривалися на якійсь солончаковій галяві або вузенькій при́скалці перед проваллям. Так, я знав, що ніколи не доберуся до Коропуни, бо вона була надто далеко, пять, шість, а, може, й більше днів переходу пішки, та вперто продовжував йти до цієї гори-уака, себто, священної для індіянців і таємничої для мене гори.

Нещастя трапилося, коли я поклав перебратися через доволі широку куга́ву, урвисті й сховані від сонця краї якої були вкриті памороззю, а подекуди й льодом. Я стояв і ніяк не зважувався на спуск. Шукав очима ви́ріжків, де би стати ногами і шкалубин, за які міг би вчепитися руками. Щось весь час відволікало мене. В голові копишилися думки про марнотність існування, про мою непоясниму рокованість на невдачі, иноді раптово зринали якісь хаотичні образи минулого. Я то втрачав, то поновлював звязок з дійсністю, то бачив, то не бачив майже прямовисного камяного схилу перед собою, який був тут, зараз, і вимагав негайної відповіди, дії. Але я не міг зосередитися і лише безпорадно глядів униз. І не рухався.

Перед тим, як камінець під моєю ногою поїхав і я з криком полетів униз, мені, згадалася Дарка, моя колишня дружина, особливо її бридка з прихованою зловтіхою посмішка, коли ми в Києві у нотаря підписували документи про передачу мого майна й банківських активів у її власність.

-Красно дякую, пане Вощенко, за оперативність. Ви найліпший нота́р у столиці. Зізнаюся, не думала, що вдасться так хутко все залагодити,— казала Дарка, беручи свій примірник угоди. Вона, безсоромно шмилячи губки до старого канцелярського прохіри, який сидів з камяним лицем і ні на що не звертав уваги, водночас свінула і до мене очима. Мене всього аж пересмикнуло від її посмішки. І я ледве стримався, щоб не дати їй ляпаса. Забрав свій примірник і вийшов геть, не попрощавшись.

-Не беріть до голови, пане Вощенко, мій муж давно хибнувся розумом. Та й ніколи не відзначався добрими манерами,— вдавано безтурботним тоном заторохтіла Дарка.

Це я почув, будучи вже в дверях.

-Те-те-те,— басом проказав нотар у відповідь, що явно нічого не означало і було сказане лише, аби щось відповісти.

Втім, його голос ледь долинув до мене, бо я був уже в коридорі.

Урятував мене від вірної смерти Чу́кру, старий індіянець, який жив недалеко від села Тулеа, куди я иноді ходив купувати кінвові коржі, бульбини о́ки і солодкий напій чичамора́ду. Чукру всі вважали чарівником і вельми непевним чоловіком, позаяк він не тільки лікував недужих, а й міг ні сіло ні впало загавкати по-собачому, пуститися в танок перед домом небіжчика, не відповісти на привітання, несподівано щезнути посеред людного місця, а ще подовгу, деколи й по два-три дні пропадав у горах, збираючи, як усім пояснював, усяке помічне зілля. Йому, правда, не дуже йняли віри, вважаючи, що він просто тягається там з духами скель, ущелин та падин. Тож селяни побоювалися Чукру й уникали випадкової зустрічи з ним, бо мали це за погану прикмету. А ще деякі люди твердили, що Чукру раз на рік, в останній місяць сезону дощів, себто, у березні літає на білому як сніг кондорі на Коропуну і там зустрічається з Інті, богом сонця, який відкриває йому таємниці цілющих рослин. Старий і справді щоразу в березні на тиждень-два кудись зникав. Про це мені говорили всі в Тулеа від малого до великого. Та й сам я, коли, бувало, ходив до села дещо купити й минав його облуплену хижу у кавахуковому гайку, пересвідчився, що як торік, так і цьогоріч у березні Чукру щонайменше днів десять не було удома.

І от якогось дня я запитав його, чи справді він щороку буває на Коропуні?

-Так, буваю. Але не на самій Коропуні, а лише на її відрогах… Збираю там цвіт фу́ю. Настоянка з цього моху робить людину щасливою,— буркнув він.

-А чому саме в березні?

-Фую цвіте в березні… і то лише три-чотири дні,— мовив Чукру і зміряв мене поглядом. Йому явно не подобалося моє питання.

Для мене й досі залишається загадкою, як цей худющий індіянець з підсліпуватими і потьмянілими від старости очима зміг укмітити мене на дні кугави та ще й здолав витягти мене наверх. Звалившись із за́рви, я добряче потовкся об камянисті виріжки і врешті бебехнувся на во́рох принесених талою водою сухих каперсових кущів, усуціль білих від паморози, як і все навколо. Певно, завдяки цим кущам я і не забився на смерть. Утім, довго лежав непритомний і рано чи пізно замерз би, не приходячи до тями, якби не нагодився Чукру.

-Тобі легко обійшлося. Навіть руки́ не зламав. А всі ці забиття і садна пусте. За тиждень будеш як новенький!— гугняво говорив він, сидячи біля багаття і примочуючи мої рани травяним виваром, який мав такий відворотній запах, що я заледве стримувався, щоб не зблювати.

-Як же ти мене витяг?— питав я щоразу, коли нудота відступала.

Чукру лише кривився у відповідь. При тому його очі раптом хижо зблискували і тут же гасли, стаючи темними безживними цятками. І це лякало мене, я ніяк не міг уторопати, що він за один. «Може, справді чарівник?»— шпигала мене думка.

Зараз, лежачи на купі паліччя, я безрадно споглядав, як розпач паралізує усе моє єство, руйнує мене зсередини. Я настільки збайдужів до всього, що готовий був покірно віддатися смерті, якби вона з’явилася. Уривки минулого, всякі витворені уявою о́брази, нескінченні, часто неповязані між собою думки, пропливали в моїй голові як хмарини в небі. Я почував глибоку відстороненість і повну байдужість до них, і вони щезали, тоді з’являлися нові, і знову вмирали, зупинялися, тремтіли, розчинялися, не встигши виникнути, спалахували й гасли… Але я лише дивився на них, не йшов за ними, але й не намагався прогнати, не виявляв жодних емоцій, не бачив у них ні добре, ні погане, позаяк за майже два роки виснажливих змагань з власною тінню відкрив ще одну правду — подолати марива думок жодними зусиллями, жодними медитаціями чи молитвами, жодними вигадливими застосунками і вправами, жодним контролем за свідомістю неможливо, бо будь-яке зусилля є думка і може породити лише нову думку, нову ілюзію, а, отже, благословенне «тепер» недосяжне за самою своєю природою. А раз так, то виходить, що все знецінюється, втрачає вагу, сенс, в тому числі і власне буття. «Усе пусте, ніщо не має значення, ні де бути, ні куди йти, ні віра, ні зневіра, ні радість, ні печаль, ні життя, ні смерть!»,— шепотіли мої вуста. Тим часом мій розум уперто ставив питання, на які не було відповіди: «Якщо те, за чим тужить моя душа, недосяжне, якщо воно само вирішує, приходити чи ні, і якщо за майже два роки марних зусиль тут у цих горах я так нічого і не здобув, то навіщо я сюди взагалі приїхав? І що я тут зараз роблю? Бо ж хіба має значення, де безцільно збавляти час, у горах Перу чи в Києві? Тоді, що мені робити, коли все пусте і ніщо не має значення?»

Саме ці питання і паралізували мою волю до життя, вбивали в мені останні крихти життєвих сил. Минала година за годиною, а я все продовжував лежати без руху, знесилений, розчавлений, нецілісний, складений з численних взаємозаперечних частинок, западаючи в щораз глибше оціпеніння й поволі уподібнюючись на нечутенну колоду, з живого перетворюючись на мертвого.

Так, я не хотів жити, не міг, бо не було нічого, на що можна було опертися, нічого, що вселяло би наснагу, додавало би сил. І я чекав смерти. І так минав один, другий день… Геть охлялий, я врешті сяк-так вставав, щось їв, а потім знову надовго западав у мертвущий спокій.

А потім щось сталося. Щось поза моєю волею і поза моїм розумінням. Так, наче моє тіло відділилося від мене, від мого «я», від моєї памяти, моїх думок, моєї уяви, моїх почуттів, моїх оцінок, мого розуміння добра і зла, мого розпачу, моєї зневіри, моєї невимовної скорботи, від того всього, що складало мою суть, мою неповторну особистість. Тож тіло відділилося від мене і зажило власним життям — струснулося, піднялося з ложа, де мало померти разом зі мною, відчуло голод і спрагу, попоїло маїсових коржів, попило води, поступово сяк-так набрало сил… і через кілька тижнів я, не тямлячи що і навіщо роблю, залишив свою хатину, автобусом прибув до Мольєндо, а звідти невдовзі літаком вилетів з Перу. І все це відбувалося наче в тумані. Я не знав, навіщо покидаю гори, де прожив два роки, не знав, але покинув їх.

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

70. Що мені до того всього?!

https://ua-human.blogspot.com/2021/09/70.html