69. ТАК, НАЧЕ ТІЛО ВІДДІЛИЛОСЯ ВІД МЕНЕ (Нотатки мого друга Т.Р.)

Мені не хотілося жити. Я нерухомо лежав горілиць перед входом до своєї   мазанки на купі сухих та́рових прутів і байдужими очима дивився на два золотисті зубці вершини Чіріорґо, яку осявало сліпуче полудневе сонце. Шлунок злегка судомило. Треба було закипятити воду, щоб зварити хоч сяку-таку пісну бовтанку з кінви (я відучора і ріски в роті не мав), але не міг змусити себе ні встати, ні взагалі хоч щось робити – така  опанувала мене нехіть до всього. Продовж останніх днів мені було вкрай погано, я почувався спустошеним і все глибше западав у мертвущу апатію. Безнадія, скорбота і розпач душили моє серце. Те, ради чого я усамітнився в цих диких перуанських горах, так і залишилося недосяжним. Майже два роки виснажливих зусиль вирватися з марив думок виявилися даремними. Благословенне «тепер», до якого поривалася і за яким так тужила моя душа, ні на дрібку  не стало ближчим. Здавалося, я залишився на тому ж самому місці, що і був, і так само далеко від омріяної ціли,  що й до приїзду сюди, наче й не було цих важких, повних злигоднів та небезпек двох років життя в Андах.  

Пять-шість місяців тому в сезон дощів, я через ці марива думок заледве не загинув, зірвавшись з обледенілого о́блазу. Це сталося високо в горах на підступах до вічних льодовиків, де майже  нічого не росте, і лише купчаться  холодні понурі бескети. Навіть не знаю, чого я тоді аж так далеко забрів від своєї хатини. Памятаю лише, що на далекому обрії мене нестримно манило до себе величне, вкрите снігами й льодом громаддя гір довкола вулкану Коропуна, незвично чітке й виразне.  То ж я з самого раннього ранку йшов і йшов туди, наче якась нездоланна сила штовхала мене, видирався на скелі, стрімкі, порослі полілепісом  щовби,  минав вузькі боро́ла з червоного і чорного базальту, перебирався через огорнені туманом каньйони й западини, ступав стежками полохливих ґванако на ґрунях камянистих кряжів, аж поки ті стежки не обривалися на якійсь солончаковій галяві або вузенькій при́скалці перед проваллям. Так, я знав, що ніколи не доберуся до Коропуни, бо вона була надто далеко, пять, шість, а, може, й більше днів переходу пішки, та вперто продовжував йти до цієї гори-уака, себто, священної для індіянців і таємничої для мене гори.

 Нещастя трапилося, коли я поклав перебратися через доволі широку куга́ву, урвисті й сховані від сонця краї якої були вкриті памороззю, а подекуди й льодом. Я стояв і ніяк не зважувався на спуск. Шукав очима ви́ріжків, де би стати ногами і шкалубин, за  які міг би вчепитися руками. Щось весь час відволікало мене. В голові копишилися думки про марнотність існування, про мою непоясниму рокованість  на невдачі, иноді раптово зринали якісь хаотичні образи минулого. Я то втрачав, то поновлював звязок з дійсністю, то бачив, то не бачив майже прямовисного камяного схилу перед собою, який був тут, зараз, і вимагав негайної відповіди, дії. Але я не міг  зосередитися і лише безпорадно глядів униз. І не рухався.

Перед тим, як камінець під моєю ногою поїхав і я з криком полетів униз, мені, згадалася Дарка, моя колишня дружина, особливо її бридка з прихованою зловтіхою посмішка, коли ми в Києві у нотаря підписували документи про передачу мого майна й банківських активів у її власність.

-Красно дякую, пане Вощенко, за оперативність. Ви найліпший нота́р у столиці. Зізнаюся, не думала, що вдасться так хутко все залагодити,- казала Дарка, беручи свій примірник угоди. Вона, безсоромно шмилячи губки до старого канцелярського прохіри, який сидів з камяним лицем і ні на що не звертав уваги, водночас свінула і до мене очима. Мене всього аж пересмикнуло від її посмішки. І я ледве стримався, щоб не дати їй  ляпаса. Забрав свій примірник і вийшов геть, не попрощавшись.

-Не беріть до голови, пане Вощенко, мій муж давно хибнувся розумом. Та й ніколи не відзначався добрими манерами,- вдавано безтурботним тоном заторохтіла Дарка.

Це я почув, будучи вже в дверях.

-Те-те-те,- басом проказав нотар у відповідь, що явно нічого не означало і було сказане лише, аби щось відповісти.

Втім, його голос ледь долинув до мене, бо я був уже в коридорі.

Урятував мене від вірної смерти Чу́кру, старий індіянець, який жив недалеко від села Тулеа, куди я иноді ходив купувати кінвові коржі, бульбини о́ки і солодкий напій чичамора́ду. Чукру всі вважали чарівником і вельми непевним чоловіком, позаяк він не тільки лікував недужих, а й міг ні сіло ні впало загавкати по-собачому, пуститися в танок перед домом небіжчика, не відповісти на привітання, несподівано щезнути посеред людного місця, а ще подовгу, деколи й по два-три дні пропадав у горах,  збираючи, як усім пояснював, усяке помічне зілля. Йому, правда, не дуже йняли віри, вважаючи, що він просто тягається там з духами скель, ущелин та падин. Тож селяни  побоювалися Чукру й уникали випадкової зустрічи з ним, бо мали це за погану прикмету. А ще деякі люди твердили, що Чукру раз на рік,   в останній місяць сезону дощів, себто, у березні літає на білому як сніг кондорі на Коропуну і там зустрічається з Інті, богом сонця, який відкриває йому таємниці цілющих рослин. Старий і справді щоразу в березні на тиждень-два кудись зникав. Про це мені говорили всі в Тулеа від малого до великого. Та й сам я, коли, бувало,  ходив до села дещо купити й минав його облуплену хижу у кавахуковаму гайку, пересвідчився, що як торік, так і цьогоріч у березні Чукру щонайменше днів десять не було  удома.

І от якогось дня я запитав його, чи справді він щороку  буває на Коропуні?

-Так, буваю. Але не на самій Коропуні, а лише на її відрогах… Збираю там цвіт фу́ю. Настоянка з цього моху робить людину щасливою,- буркнув він.  

-А чому саме в березні?

-Фую цвіте в березні… і то лише три-чотири дні,- мовив Чукру і зміряв мене поглядом. Йому явно не подобалося моє питання.  

Для мене й досі залишається загадкою, як цей худющий індіянець з підсліпуватими і потьмянілими від старости очима зміг укмітити мене на дні кугави та ще й здолав витягти мене наверх. Звалившись із краю за́рви, я  добряче потовкся об камянисті виріжки і врешті бебехнувся на во́рох принесених талою водою сухих каперсових кущів, усуціль білих від паморози, як і все навколо. Певно, завдяки цим кущам я і не забився на смерть. Утім, довго лежав непритомний і рано чи пізно замерз би, не приходячи до тями, якби не нагодився Чукру.

-Тобі легко обійшлося. Навіть руки́ не зламав. А всі ці забиття і садна пусте. За тиждень будеш як новенький!- гугняво говорив він, сидячи біля багаття і примочуючи мої рани травяним виваром, який мав такий відворотній запах, що я заледве стримувався, щоб не зблювати.

-Як же ти мене витяг?- питав я щоразу, коли нудота відступала.

Чукру лише кривився  у відповідь. При тому його очі раптом хижо зблискували і тут же гасли, стаючи темними безживними цятками. І це лякало мене, я ніяк не міг уторопати, що він за один. «Може, справді чарівник?»- шпигала мене думка.

Зараз, лежачи на купі паліччя, я безрадно споглядав, як розпач паралізує усе моє єство, руйнує мене зсередини. Я настільки збайдужів до всього, що готовий був покірно віддатися смерті, якби вона з’явилася. Уривки минулого, всякі витворені уявою о́брази, нескінченні, часто неповязані між собою думки, пропливали в моїй голові як хмарини в небі. Я почував глибоку відстороненість і повну байдужість до них,  і вони щезали, тоді з’являлися нові, і знову вмирали, зупинялися, тремтіли, розчинялися, не встигши виникнути, спалахували й гасли… Але я лише дивився на них, не йшов за ними, але й не намагався прогнати, не виявляв жодних емоцій, не бачив у них ні добре, ні погане, позаяк за майже два роки виснажливих змагань з власною тінню відкрив ще одну істину – подолати марива думок жодними зусиллями, жодними медитаціями чи молитвами, жодними вигадливими застосунками і вправами, жодним контролем за свідомістю  неможливо, бо будь-яке зусилля є думка і може породити лише нову думку, нову ілюзію, а, отже, благословенне «тепер» недосяжне  за самою своєю природою. А раз так, то виходить, що все знецінюється, втрачає вагу, сенс, в тому числі і власне буття. «Усе пусте, ніщо не має значення, ні де бути, ні куди йти, ні віра, ні зневіра, ні радість, ні печаль, ні життя, ні смерть!»,- шепотіли мої вуста. Тим часом мій розум уперто ставив питання, на які не було відповіди: «Якщо те, за чим тужить моя душа, недосяжне, якщо воно само вирішує, приходити чи ні, і якщо за майже два роки марних зусиль тут у цих горах я так нічого і не здобув, то навіщо я сюди взагалі приїхав? І що я тут зараз роблю? Бо ж хіба має значення, де безцільно збавляти час, у  горах Перу чи в Києві? Тоді, що мені робити, коли все пусте і ніщо не має значення?»

Саме ці питання і паралізували мою волю до життя, вбивали в мені останні крихти життєвих сил. Минала година за годиною, а я все продовжував лежати без руху, знесилений, розчавлений, нецілісний, складений з численних взаємозаперечних частинок, западаючи в щораз глибше оціпеніння й поволі уподібнюючись на нечутенну колоду, з живого перетворюючись на мертвого.

Так, я не хотів жити, не міг, бо не було нічого, на що можна було опертися, нічого, що вселяло би наснагу, додавало би сил. І я чекав смерти. І так минав один, другий день… Геть охлялий, я врешті сяк-так вставав, щось їв, а потім знову надовго западав у мертвущий спокій.  

А потім щось сталося. Щось поза моєю волею і поза моїм розумінням. Так, наче моє тіло відділилося від мене, від мого «я», від моєї памяти, моїх думок, моєї уяви, моїх почуттів, моїх оцінок, мого розуміння добра і зла, мого розпачу, моєї зневіри, моєї невимовної скорботи, від того всього, що складало мою суть,  мою неповторну особистість. Тож тіло відділилося від мене і зажило власним життям - струснулося, піднялося з ложа, де мало померти разом зі мною, відчуло голод і спрагу, попоїло маїсових коржів, попило води, поступово сяк-так набрало сил… і через кілька тижнів я, не тямлячи що і навіщо роблю, залишив свою хатину, автобусом прибув до Мольєндо, а  звідти невдовзі літаком вилетів з Перу. І все це відбувалося наче в тумані. Я не знав, навіщо покидаю гори, де прожив два роки, не знав, але покинув їх.

-----------

Ка́перс - Capparis scabrida, кущі, ростуть в сьєрі Перу.

О́ка - Oxalis tuberosa, квасениця бульбоносна (uqa – мовою кечва ), рослина подібна на картоплю,  вирощується в центральній і південній частинах Анд, будьбини можна їсти сирими .

Уа́ка – huaca, від  huacan (мов кечва) - вити, стогнати. Все, що священне або має божественне походження.

Фу́ю - Phúyu («хмара» з мови кечва), блакитний мох, який росте високо в горах на скелях, де вже нема ніякої рослинности і починаються обледенілі гірські кряжі вулкану Коропуна з вічними льодовиками.   

Чичамора́да - солодкий неферментований напій, виготовляється з червоної кукурудзи, садовини та прянощів.

Чу́кру – сh'ukru (з мови кечва), твердий. 

 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

70. Що мені до того всього?!

https://ua-human.blogspot.com/2021/09/70.html