Я з дитинства любив пільних
коників. Вони мене просто заворожували. Годинами міг спостерігати за цими
дивними зеленими істотами, які здавалися мені якимись особливими, зовсім не
такими, як решта комах. Уже те, що коники-стрибунці так тривожно і з небувалим
завзяттям сюрчать, сховавшись десь серед трав, особливо в тихі безвітряні літні
ночі, мене неабияк вабило до них. Мені вчувалося в їхніх позірно одноманітних,
але насправді, якщо прислухатися,
багатих на численні тони, півтони з ледь уловимими вібраціями звуках щось дуже значуще, важливе, щось таке,
що обовязково треба почути – якесь застереження, вість чи розповідь про те, що
з кимось сталося, про чиюсь біду, иноді навіть розпачливе волання допомогти комусь
чи чомусь.
Тож я застигав, оціпенілий,
забувши про себе, про свої дитячі схотінки і прикрощі, слухав, слухав, слухав…,
марно намагався збагнути, про що вістять пільні коники. Минав час, багато часу,
а я, наче зачарований, слухав дивовижні деренчливі звуки-призвуки, які то затухали,
то неспогадано виникали в иншому місці, слухав, слухав… а коли повертався до
тями, то з гіркотою усвідомлював, що так нічого і не вкметив. І тоді сум
огортав моє серце, мені здавалося, що я найнещасніший хлопчик на світі.
А ще мене вельми вражав сам
вигляд коників, їхні великі круглі здивовані очі, які (я був певен!!!) усе
знали й навіть проникали в найпотаємніше, їхні такі міцні довгі задні ноги й
крила, завдяки яким вони стрибали на гігантські відстані, також у мене
викликала справжній захват здатність цих прудких зелених створінь зливатися з
листям і стеблами, на які вони сідали. Адже
мені нерідко доводилося вельми напружувати очі, щоб побачити стрибунця, який
тільки-но сів на якусь зелену билину
неподалік, і то лише тоді, коли він зволив ворухнутися.
Словом, я вважав пільних
коників дуже мудрими і ставився до них з майже священною шанобою. І щоразу,
коли мені вдавалося якогось коника спіймати, я звертався до нього з трепетом,
просив вибачення за зухвалість і, коли він надто сильно пручався у моїй долоні,
бив ногами і шкрябав лапками, я випускав його на волю.
-Дуже перепрошую, конику, я просто хотів побачити ту твою маленьку
скрипочку,- заледве не з плачем промовляв я, з подивом стежачи, як випущений на
волю стрибунець високо пролітає над буйним ріжнотравям.
Про скрипочку, на якій грають
коники-стрибунці, коли їх ніхто не бачить, і яку потривожені щоразу ховають під
крильця, мені якось розповів тато. І я повірив йому. І дуже хотів ту скрипочку побачити.
Тому і висиджував у травах, аби підстерегти коника, коли той гратиме. А позаяк
це мені ніколи не вдавалося, і коники завше замовкали, як тільки-но я
наближався, то мені й доводилося їх ловити. Не хотів, але робив це. Утім,
спіймавши, я не зважувався заглядати під крильця, взагалі боявся завдати
коникам будь-якої шкоди, і все завершувалося нічим.
Згодом я зневірився, що зможу
побачити ту скрипочку, і перестав ловити коників, і лише й далі слухав їхні
заворожливі цві́рки. Слухав, але ніколи так і не зрозумів, про що вони вістять.
Я й зараз, коли минуло з тих часів не один десяток років і моя голова, вуса й
борода стали зовсім білими, часто слухаю сюрчання пільних коників, зупиняюся,
застигаю на місці (цілком як тоді в далекому дитинстві) і слухаю, довго,
безтямно, без усяких надій щось збагнути… Але я знаю, не маю найменших сумнівів, що ці маленькі
зелені комахи, заховані у густих травах, розповідають щось вельми важливе. І тоді
нема, нема та й злюся на свого тата, давно вже небіжчика, який, як тепер знаю,
обманув мене з тою скрипочкою.
Ох, якби я тоді не кривдив пільних
коників, не ловив би їх, намагаючись побачити те, чого не було, то хто зна,
може, вони би не образилися на мене і мені би відкрилася якогось дня таїна їхньої
мови!
Без слів цей коник пісеньки́
в траві виспівує веселі.
Хоча не має він оселі,
йому тривога невтямки́.
Ти мислиш, говорити вмієш –
та його мови не розумієш. *
* Вірш Лібора Коваля (1930-2002), чеського поета, священника, який
народився в Празі, був переслідуваний у комуністичній Чехії, еміґрував у 1968
році до Відня, помер у Німеччині у Фрайбурзі. Переклав з чеської Ігор Качуровський.
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
58. Фіґоль
Немає коментарів:
Дописати коментар