Я був тоді ще зовсім маленький, мав, здається,
чотири чи пять років. Це невеличке містечко, де ми жили, щоразу постає у моїй памяті не инакше, як в образі палючого
сонця і гігантських вапняних кар’єрів з численними ваґонетками, повними
негашеного вапна. Вапно там було скрізь: і на узбіччях доріг, і вздовж
залізничних колій, і під миршавими одноповерховими будинками, і на пожолоблених
камяних хідниках… Біла вапняна поволока вкривала дахи, димарі, підвіконня,
листя яблунь і груш у садках, траву, а найбільше чомусь величезні лопухи, які росли
всюди, навіть на довжелезних клюмбах головної вулиці під будівлею міськради,
витісняючи троянди. Ці побілілі лопухи для мене стали згодом символом мого
раннього дитинства.
Охабле́ну Каську (так її називали в містечку), яку
вважали відьмою і здибанки з якою, навіть випадкової всі остерігалися, я не
просто боявся, а буквально ціпенів з жаху, коли бачив. Вона жила недалеко від нашого помешкання,
доволі пристойної заводської квартири з телефоном (мій тато був головним
інженером вапняного заводу) і зчаста, коли вечоріло, кудись ішла з кошиком,
зазвичай у бік узвишшя і камянистих пагорбів, де були кар’єри. Чого й навіщо йшла,
я не знав. Але добре памятаю, що завше з’являлася в сутінках, коли ховалося
сонце, мовчазна, безшумна як тінь, з печаттю зловісної посмішки на обличчі, від
якої мороз пробігав поза шкірою. Иноді вона зупинялася посеред вулиці, виймала
з кишені мідну пятикопійчану монету і, піднявши її догори, дивилася в небо,
довго, з запитливим виразом обличчя, наче чогось очікуючи. І від цього мені
ставало ще моторошніше.
Я не хотів її бачити, старався ввечері взагалі не
виходити з дому, але так ставалося, що в
забавах із сусідськими хлопчиками забував про все, і тоді неспогадано відьма
вигулькувала переді мною… Одного разу з’явилася так близько, що могла би
схопити мене руками. Я довго по тому не міг оговтатися з переляку, бо вперше уздрів
не здаля її осоружне поморщене лице, гострі криві зуби, зіниці очей, що
пропікали холодом, та ще й ці таємничі мідні скоби, глибоко впяті в її чоло,
рани, що кривавили. «Знавці» говорили (я завжди уважно прислухався до розмов
старших), що такі скоби є й на инших частинах її тіла, зосібна, і там у
міжніжжі…
Те, що охаблена Каська чатує на мене і хоче
вкрасти, я не мав ніяких сумнів, особливо після того, як одного дня, побачивши
мене по той бік вулиці, вона стала протяжно кликати огидним, вдавано-солодким
голосом, перекривлюючи мою маму:
-Володзу-у-у-у-у-ню-у-у-у!
Володзу-у-у-у-у-ню-у-у-у! Ходи до ме-е-е-е-не!
Певен, що вона таки вкрала би мене тоді, якби з
дому раптом не вибігла моя мама і не забрала мене цілковито паралізованого
страхом і безборонного. Памятаю, як мама, сама не своя від обурення, зи́кнула:
-А щоб ти на осиці повісилася, триклята відьмо!
Про охаблену Каську, про її відьомські діла в
містечку розповідали всякі найнеймовірніші жахіття, твердили, що вона вдень
жінка, а вночі перекидається в козу, що вона поїдає маленьких дітей, що
перелітає через огорожі, що викопує небіжчиків з могил, отруює воду, відбирає
дощ, насилає недуги людям тощо. Я вірив
у все це безоглядно. І мені не треба було ніяких особливих підтверджень, бо я
бачив її реальною, живою, відчував її всім своїм нутром – вона була справжня відьма. Я й зараз так уважаю. І ніхто
не переконає мене в протилежному.
-Щоночи обертаюся козою,
щоб цапові-володарю служити,
бо для мужчин я вже стара й зужита,
ні пестощів, ні слова доброго не вмо́лю.
-На ниві люд за працею тяжкою,
але у мене инші заповіти:
он дитинча живе, юхою вкрите,
що стане нам вечерею страшною.
-Наосліп, бо не потребую зору,
мов той кажан, у тьмі підношусь вгору,
щоб мури перекрочити цвинтарні.
-А труп холодний, наче та крижина!
А ще приношу людям я нечисті вина,
що нищать втіху і надії марні. *
* Сонет мексиканського поета другої половини
девятнадцятого століття Мануеля Хосе Отона (1858-1906). Переклав з іспанської
Ігор Качуровський.
***
Охабле́ний – ненависний, клятий, осоружний, остогидлий,
немилий, огидний, гидкий.
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
57. Про ту його маленьку скрипочку
Немає коментарів:
Дописати коментар