По смерті Матея Бурдюґа я
довго, майже два роки не міг прийти до тями. Мене опанувала невідступна тривога, полишив сон, я
майже перестав їсти, дні і ночі мої минали як нудна нескінченна смуга ефемерій.
Я устіль утратив відчуття часу, живої реальности, її дивовижних розмаїтих форм,
кольорів, запахів, звуків, доторків, смаку… Численні й неповязані між собою
клаптики образів, розмов, слів, думок й
розріжнені події й картини минулого знай товклися в моїй голові, дошкуляли,
мучили. Моя свідомість стала безрадною невільницею якихось могутніх зовнішніх
стихій. Усе, хай за що тільки брався: книжки про рослини, дику природу, збірки
найвитонченіших поетів, захопливі детективи, романи знаменитих прозаїків,
альбоми з репродукціями великих художників, музичні диски, мій улюблений Бах,
диски з фільмами Берґмана тощо тут же викликало нехіть. Усяке заняття,
найпростіша робота: пришити ґудзика, помити по обіді горнятко чи таріль,
винести мішок із сміттям, просто дивитися у вікно, спостерігаючи політ сойки чи
рух трамваю по лискучих рейках, нестерпно гнітило. Навіть мої звичні прогулянки вулицями Києва
не приносили більше розради. Схід і захід сонця, місяць у темному небі,
мигтіння далеких звізд, ранковий туман, завислий у кронах дерев, громаддя білих
хмар… навіть до цього я збайдужів. Заспокоєння не було ніде і ні в чому. Наче
встромлений у мозок розпечений цвях, мене гризло питання: чому Матей з власної
волі пішов з життя? чому? чому?
Так, я знав, це його рішення
було получене з чимось невимовним, затаєним, недоступним для слів і тому вельми
важливим, з тим, що, на жаль, так і
залишилося для мене закритим і
пішло разом з Матеєм у могилу. Втім, я відчував десь у глибині серця,
невиразно, суто інтуїтивно, що це сокровенне, так і не висловлене Матеєм,
стосується безпосередньо і мене, і я якогось дня також спізнаю його… І переді
мною постануть ті ж жахливі й невблаганні виклики, на які змушений буду
відповідати. Як? Так само, як він? Я рокований на це? Иншого виходу нема? А
може, є ще якийсь шлях? Адже і Матей казав про свій шанс! То ж існує цей шанс
чи ні?
Я йшов парком уздовж лінії
метра від станції «Лісова» в бік Дніпра, заглиблений у себе і нічого не
помічав: ні зелених сосен, які росли то поодинці, то невеличкими групами,
ні инших дерев: беріз, кленів, кущів
бузу, давно голих, безлистих, ні порожніх лавок, подекуди мокрих від розталого
снігу (грудень був не надто холодний), ні оливяних силюет чоловіків та жінок,
які, щулячись від вітру, нема, нема та й виринали й пропливали мимо як
привиддя. Я ні на що не звертав уваги, мене ніщо не цікавило, мені було
погано, моє серце щеміло, біль у ньому
то затухав, то розгорявся з новою силою. І це було сильніше за мене. Матеєва
неспогадана смерть не відпускала мене. Я прагнув вирватися і не міг.
І зараз просто йшов кудись
бе́збач. Не міг не йти. Бо коли
зупинявся, стояв на місці, то ставало ще гірше. Треба було йти, бігти,
рухатися, пориватися, байдуже куди. І я йшов. І зовсім не усвідомлював, що ноги
мої несуть мене знову туди, на бетоновану набережну Дніпра, де я так любив бувати насамоті і де
колись завше знаходив сякий-такий спокій -
величні, повні несхитної ваги і гідности, темні води священної ріки заворожували мене.
Тож я брів у нестямі до неї, як до останнього спасенного пристановиська. Певна
річ, я міг би сісти на метро, але ж ні,
волів іти пішки, моє єство вимагало бути незалежним ні від кого і ні від
чого, вільним, неприпнятим, чистим і незаплямленим, без жодних посередників, не
відволікатися нічим ані на скліп ока,
щоб мати змогу спілкуватися
віч-на-віч з тим сокровенним і неосяжним, яке наче є і якого наче нема, з тим,
що Матей називав реальністю.
Отож десь уполудне, я дістався
на той бік Дніпра і невдовзі вже був на набережній, на тому самому місці, де
колись познайомився з Матеєм. Там на камяних східцях над самою водою хтось сидів у військовому однострої. Це виявився
зовсім молодий хлопець. Його тепла плямиста куртка з синьо-жовтою нашивкою на
рукаві була розстебнута. Поряд лежав
наплічник, побіч нього на білій вишитій червоними й чорними нитками хустині
виднівся окраєць чорного хліба, шматочки сала, цибулина, ніж з довгим сяючим
лезом, а трохи далі на голому бетоні стояла плоска фляшка з залишками горілки.
Хлопець дивився на ріку, ритмічно похитував головою і щось невиразне белькотів
чи то наспівував. Бачилося, що він добряче набрався, бо зовсім не звертав на
мене уваги. Може, навіть і не зауважив мого приходу. Але це мені лише здалося,
бо, коли я привітався, він спроволока, якось неохоче повернув голову і байдуже
кинув:
-Здоров!
Тоді знову став дивитися на
воду і щось чи то говорив, чи то мугикав під ніс, повторюючи раз за разом одні й ті ж
фрази.
Я сів поруч. І не почуваючи
потреби говорити, мовчав. Високо вгорі кружляли гайворони. З-за хмар зрідка
мляво прозирало зимове сонце. Вода в Дніпрі була незвично темна, майже чорна, і
нестримно манила до себе, ріка немовби обіцяла забрати всі мої обави, тривоги й
болі – «тисячі років я протікаю тут повз це величезне місто на кручах, мільйони
людей прийшли й відійшли в за́світи, мільйони страждань, мук і бід минуло, а я
все течу і течу, спокійно, без збурень, без радости і скорботи, без піднесень і
спадів, і далі тектиму крізь віки, я є, я жива, а ти – лише непевний відблиск,
ранкова імла, тінь, яка уроїла собі, що вона нібито існує».
На якийсь час я забув, що не
сам. Мою увагу повністю поглинула ріка.
-Ні, не може бути, я існую,-
проказав я.
-Тебе нема,- долинула тиха
лагідна відповідь десь з середини Дніпра.
-Але ж я є,- заперечив я,
відчуваючи, як весь починаю тремтіти.
-Нема, нема, нема,- плило над
водою.
-Хто ж тоді я?- запитав я
майже в розпачі.
-Ніякого «я» не існує,-
відповідь плюскалася об берег, затухала.
Коли я отямився, мій
сусід-вояк і далі щось чи то говорив, чи то наспівував, унуривши очі у водяну
гладінь. Я ковзнув поглядом униз і на камені при самій воді вгледів
мацюпусінький келишок по вінця з горілкою.
-Для кого це?- запитав я.
-Для мого побратима Коляна…
"Стінґер" було його псевдо,- відказав хлопець, не повертаючи голови.
Мені здалося, що він плаче. Я приглянувся.
Справді, з його очей текли сльози.
-Він загинув?
-Так, рятуючи мене,
пораненого,- хлопець простяг мені фляшку.- На випий… за нього, мого побратима.
Я взяв фляшку, трохи хильнув.
Міцний трунок обпік горло. Потім розлилося приємне тепло в нутрі.
-Нас обстрілювали з
ґранатометів… Під Горлівкою… Ми вбили двох кацапів і одного місцевого сепара,
які зайшли нам в запілля. Потім кулями мені прошило обидві руки і легені, лежав
непритомний, в калюжі крови, а Колян весь час відстрілювався.
-А звідки були ці кацапи?
-Обидва з Калуґи… Коли наші
підійшли з бетеерами, то забрали трупи і потім з’ясували, хто звідки. Одного
прізвище Рижов, російський кадровий військовик, імени не памятаю, а другого
Васілій Сухих, двадцять чотири роки, як і мені,- він замовк і деякий час
удивлявся вдалину, де на протилежному березі чорніла смуга дерев, тоді
продовжив:
-Коляна також поранили в тому
бою. Ми з ним обидвоє в шпиталі лежали, в одній палаті. Колян помер, а я вижив.
Йому в голову осколок влучив. Мучився дуже, бідака. Перед операцією попросив:
«Бодю, якщо помру, піди на набережну Дніпра, посиди там, помяни мене… Він з
Києва родом. Жив на Саксаганського. Там його мама й сестра мешкають. Я був у
них сьогодні. Плачуть, проклинають росіян з їхнім Путіном… А я пішов сюди на
набережну… помянути побратима.
-А ти сам звідки?
-З Жовкви, завтра їду додому,-
хлопець допив горілку і поклав порожню фляшку позад себе.
-Це де?
-На Галичині, містечко таке,
Жовква називається, районний центер.
-Львівська область?- я звівся
на ноги.
-Так,- він дивився на мене
пяними очима. Проте це не були погаслі очі, навпаки, вони палали… І сльози, які
текли по його щоках, не годні були загасити цей вогонь.- Уже йдете?
-Йду,- мовив я тихо.- Я теж
прийшов сюди…- мені раптом перехопило дух,-
помянути друга.
-Він помер?- хлопець вийняв з
кишені помяту хустинку і витер змокріле від сліз лице.
-Вкоротив собі віку,- проказав
я, хоч мені й не хотілося цього говорити.
-Чому?- вигукнув хлопець
здивовано. Він спробував було встати, але його так хитало, що лише зміг
спертися на коліно й руку.
-Я не знаю,- холодно відказав
я і хотів іти геть. Мені зовсім не до серця була ця розмова.
-Почекайте, не йдіть,- замахав
руками хлопець. Він знову марно спробував звестися на ноги.- Я хочу з вами
поговорити!
-Про що? Нам нема про що
говорити!- надломаним голосом мовив я і сягнистими кроками рушив геть.
-Але чому? Чому?- розпачливо,
майже як ридання лунало за моєю спиною.
-Якби ж то я знав, чому?-
пробурмотів я сам до себе і, не обертаючись, пришвидшив ходу.
Тим часом небо всуціль
заслонили хмари, і сонце більше не пробивалося. Я глянув на Дніпро і мені
здалося, що вода у ріці стала ще чорніша. Вона і далі манила в свої холодні
обійми.
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
56. Відьма
Немає коментарів:
Дописати коментар