Памятаю, це було напро́весні, десь укінці березня, а, може, на початку квітня. У кожному разі зрідка посипа́ло снігом, який незмінно в полудне переходив у холодний затяжний дощ. Тож щоранку, коли я вирушав на свої незмінні прогулянки, київські вулиці спочатку біліли від снігу, який згодом хутко розтавав, і по асфальті цюрком бігли незчисленні струмочки й потоки, виблискували калюжі й цілі калабані з водою, по яких дрібно й майже безшумно лопотіли дощові краплі.
Дощ сіявся і сіявся, вогкота пробирала до кісток, і нескінченній мокротечі не видно було кінця. Ясна річ, я не міг довго блукати під дощем і рано чи пізно мусив шукати прихистку. Тож надибавши неподалік від Львівської площі кавяреньку з штудерно вирізаним з бляхи горнятком і написом КАВА на побляклій вивісці, я радо зайшов усередину, сів за столик навпроти здоровенного вікна і за келишком коньяку став спостерігати за людьми, які проминали вулицею.
Раніше я сюди ніколи й не навертався, бо зазвичай уникаю непевних і варівки́х, як на мене, місць, але на вулицях так хляґози́ло, була така моква́ й студінь, що иншої ради не було. І я мусив зайти.
Це був доволі убогий заклад з вельми примітивним інтер’єром. На ядучо-рожевих стінах висіли потьмянілі й місцями пожолоблені репродукції картин Дюрера, Ґойї, Ель-Ґреко і ще якихось художників… Серед них, здається, Врубель... запамятався також Труш і Новаківський… Заса́дистий, міцно збитий з дубових дощок прилавок, за яким проворна білявка з великим, щедро наквацяним криваво-червоною помадою ротом приймала замовлення і готувала каву, здавався чорним від налиплого бруду, особливо до́лі, де відвідувачі, сідаючи на високі металеві дзиґлики, раз у раз черкали ногами. Плястмасові округлі столики й стільці, однакові навба́ч, і всі зеленого або синього кольору доповнювали незугарність приміщення. Але найбільше мене вразило чи радше розсмішило, що за прилавком угорі над дзеркальними полицями, суплаш закладеними фляшками з коньяком, румом, винами, всякими бочівочками з лимонадою та иншими напоями, а також келихами, глиняними кухлями, фіґуристими шклянками, піялами, фаянсовими мальованими горнятками на каву — красувався знаменитий автопортрет Дюрера з довжезним хвильчастим волоссям («Автопортрет у жупані, підбитому хутром»), оба́поли якого було поміщено дві картини Ґойї — ліворуч «Маха одягнена», а праворуч «Маха оголена». «Що́ би це мало означати і що́ хотів виразити цим господар кавярні, ставлячи Дюрера поміж одягненої і оголеної махи? І чи не криється за цим усім якась затаєна еротична фантазія цього господаря?»— подумалося мені.
У приміщенні, байдуже що напівпорожньому (за столиками сиділи лише дві підстаркуваті пари, якась дівчина з книжкою і не дуже галаслива групка студентів, вочевидь, з академії мистецтв) було доволі душно, шиба на вікні запріла, і мені доводилося кілька разів вставати, аби протерти шкло. Я випив свій коньяк і замовив ще келишок. Перед кавярнею, якраз навпроти вікна зупинився чоловік в зеленій куртці. Стояв і лічив гроші, спочатку вийняв з кишені кілька помятих гривень, потім витрусив на долоню цілу купу копійок. Я не зводив з нього очей. «Не вистачає бідаці на випивку!»— блиснув здогад. Ні, мені анітрохи не було його шкода. Життя жорстоке, нікому не може бути попуску. Якщо пронесло сьогодні, то біда невідхильно настигне завтра. Нема людині прихистку на цьому світі.
-Можна?!— почулося за спиною.
Я обернувся. Переді мною стояв Матей Бурдюґ. У гарному фасонистому капелюсі і розкішному плащі тмоси́вого чи, як ще кажуть а́спідного кольору, Матей весь мокрий, у дощових патьоках, здавався абсолютно невідповідним, чужим для цього неприторе́нного закладу, шпе́тність якого прозирала з кожної шпарини.
-Кого, кого, а тебе я тут не сподівався побачити,— я підсунув йому стільця.
-Стежки Господні неспогадані,— засміявся Матей і, стріпнувши мокрим капелюхом, сів.— Грошей бракує… Як я його розумію,— він кивнув на чоловіка за вікном.
-Ніяк не полічить той свій дрібязок,— пробурмотів я.
-Давно тут?— Матей глянув на мене. В його виразних блакитних очах промайнула і тут же щезла якась искорка смутку.
Я повернув голову і кілька змигів удивлявся в Матеєве обличчя. Втім, бачив лише приязний усміх. Навіть натяку на щось сумне вже не прозирало на його лиці. «Звідки ж ці дивні порухи, які ні сіло ні впало раптом повівають від нього, і чи не намислив я їх?»— запитував я себе, шпарко перебираючи в памяті, чей, кожну здибанку з Матеєм Бурдюґом за останні пів року. Мене вельми дивувало, що відколи запізнався з ним, то ніяк не міг до пуття зрозуміти, як він ставиться до моєї особи. Адже Матей завсіди був щирий, доброзичливий, щоразу радо зустрічав мене, коли бачив, але разом з тим я відчував, що десь у глибині його серця є місце, закрите для мене цілковито. «Що́ він знає, що́ приховує, що́ не бажає розкрити? Яку сокровенну правду? Побоюється, що не зрозумію? Невпевнений у моїй спроможності сприйняти?»
Такі думки нерідко зринали в моїй голові й мучили мене. Бо ж з одного боку я відчував Матеєву прихильність, непідробну щирість, навіть любов, а з другого боку мене брали сумніви, гнітила образа за нехтування й недовіру, бо в його поведінці часами прозирали зовсім инші нотки, старанно приховані, сповнені чогось холодного, колючого, безнадійного.
-Та ні, десь з чверть години, як зайшов,— відповів я.
Матей замовив собі кави, потім гукнув, щоб принесли ще й коньяку.
-Ти, Тихоне, ніколи не здогадаєшся, чому я тут,— він ду́шком вихилив коньяк і взяв горнятко з кавою.— Я в цій кавярні часто буваю.— Його вуста розплилися в посмішці.
-Невже?!— я недовірливо видивився на Матея.— Не можу й уявити, чим це злиденне місце може тебе зацікавити.
Матей сьорбнув кави і поклав горнятко на стіл. Деякий час мовчав. Потім повернувся до прилавка. Там білявка з великим ротом щось сердито говорила до чоловіка в зеленій куртці. Той тицяв шапкою, в якій брязчали копійки, і намагався висипати їх на прилавок.
-Та не буду я ту дрібноту рахувати! Навіть не думай!— вигукувала жінка і відпихала шапку.
-Не маєш права, це також гроші,— хрипів чоловік простудженим голосом і знову тицяв шапку жінці.
-Забирайся геть, а то я тобі ті гроші на голову висиплю!— репетувала білявка. Вона вся розчервонілася, очі її гнівно виблискували.
-Я полічив… Тут якраз на шкалик,— вперто правив своєї чоловік. Він видобув з кишені кілька гривень і кинув у шапку.— Ось, на, має вистачити!— знову прохрипів він і судомно закашлявся.— Бери ж, суко, гроші!— душачись від спазмів, вичавлював з себе і раз за разом тремтячими руками витирав заслинені вуста брудною ганчіркою.
-Та заберіть цю пяноту, цю назо́лу влізливу! Бо я зараз очі йому видряпаю!— вереснула жінка.
Матей підхопився з місця і підійшов до прилавка.
-Налий йому горілки, я заплачу,— кинув він різко і поклав кілька банкнот на тацю з брудними келихами.
Білявка невдоволено зиркнула на Матея, щось буркнула лайливе і наповнила келишок горілкою.
-На, покидьку, залийся! І щоб духу тут твого більше не було!— вона злобно скривила губи до чоловіка і відвернулася.
Той умить осушив келишок, подякував помахом руки своєму несподіваному благодійникові і весь набундючений з кумедною міною переможця вийшов геть.
Матей повернувся на своє місце.
-Пропащі люди,— зідхнув він з такою невимовною гіркотою, що в моєму нутрі щось здриґнулося.
-Але чи варті вони такого співчуття?— невпевнено процідив я. Мій голос тремтів, і я не міг з цим нічого вдіяти.— Та й хіба це не їхній власний вибір, всіх цих знедолених, нещасних…?
-А ми з тобою, Тихоне, що́, кращі? Ми що́, далеко від них відбігли?— Матей опік мене поглядом.
-Ну, знаєш, ми принаймні усвідомлюємо, де ми і що з нами… Ми хоч би намагаємося розібратися…
Матей не відповідав. Він затулив обличчя долонями і застиг, спершись ліктями на стіл. Я навіть був подумав, що він зараз заплаче. Але я помилявся. Матей прибрав долоні, й очі його були сухі. Я уздрів їхній полиск, незворушний, стужавілий... Щось невблаганне і невідворотне вчувалося в його очах, таке, з чим мимоволі мусиш змиритися і що не можеш заперечити. Я весь захолов і, здається, пополотнів на виду. Мої вуста наче заніміли. Я дивився на Матея і, крім нього, не бачив нічого більше.
-А ми розібралися в ній, у цій дійсності?— врешті порушив тишу і заговорив тихим рівним голосом Матей,— Ми знаємо, розуміємо її? Не відаю, як ти, але я не розібрався, вона залишається для мене такою ж загадкою, як і в молодості.
Він замовк, підсунув до себе горнятко з кавою і довго чогось дивився у вікно. На вулиці дощ припинився, пішохідців побільшало.
- Може, ти вважаєш,— вів Матей далі,— що ми відріжняємося від тих нещасних, бо зупинилися, перестали тікати від реальности, ховатися в ілюзії, поринати у всю цю невгомонну діяльність, у ці незчисленні справи, клопоти, в цю виснажливу гонитву за успіхами, досягненнями, цілями? Одні тікають у діяльність, а другі, такі, як той пропащий чоловік, той пянди́ґа, шукають прихистку в горілці. Вони всі однакові, бо всім їм бракує мужности дивитися на речі, не ховаючись, не відвертаючи лиця, не тікаючи від них.— Матей знову замовк, випив кави, тоді повернув погляд до мене і сказав:
-Але, Тихоне, що нам до них усіх? Що нам з того, якщо ми чимось від них і відріжняємося? Що нам з того?! Та й чи впевнений ти, що ця ріжниця така вже суттєва?
-Не знаю,— прошепотіли мої вуста. І дивно, мені здалося, що це говорив не я, а хтось инший у мені чи щось инше. А моя свідомість тої хвилини була мовби мертва, її попросту мовби не існувало. Мене ніби не існувало.
-От і я не знаю,— продовжував Матей.— Ба більше. Боюся, що ми також тікаємо, але у свої мудровані, досконало витончені ілюзії, всякі уривки, вигадки, хитросплетіння нашого розсудку, нашого мислення, всього того масиву памяти про минуле, невільниками якого залишаємося, і так руйнуючи одні пастки нашого розуму, обманюємо себе й легко потрапляємо в инші, ще складніші і підступніші.
-Може, і так,— знову вилетіло з моїх вуст, які були наче не мої.
-І це воістину жахливо, Тихоне. Світ реальний, живий, справжній змішується зі світом ілюзорним, мертвим, світом пустих символів. Перший оживляє, наснажує, а другий убиває. Ні, Тихоне, я не хочу говорити ні за тебе, ні за инших. Що можу знати про тебе, про инших, як можу оцінювати життя инших? Але щодо себе, бачу, що не можу вирватися з пут того другого світу, він засмоктує мене, затягує у свою мертвотну твань. Утім, я не піддаюся, не пускаюся берега, бо все ще вірю, що не втратив свого шансу, та проте, та проте…
Я мовчав і дивився на Матея. Мені здавалося, що бачу його вперше, що переді мною зовсім инший чоловік, якого я ніколи не бачив раніше. Він усім навбач був той самий — та сама коротка біла борода й вуса, ті самі ясні проникливі очі, той самий мякий чистий тон голосу, і ті самі рухи, дещо непевні, стривожені і водночас зовсім инший, новий, свіжий, незнаний. І коли я це раптом осяг, то мене потягло на сміх, і я ледь стримувався, щоб не розреготатися. Було смішно без будь-якої причини. Я бачив, що щось змінилося. Я не тямив що. Але усвідомлював, що все стало иншим. І найдивовижніше, що все те, що змінилося, залишалося наче незмінним. Так наче впали якісь мури, які затуляли сонце.
-Що треба, аби бачити його, бачити і бути в ньому, в тому реальному, живому, справжньому світі?— запитав я, мабуть, з дурнуватою посмішкою на вустах.
-На нього треба дивитися. Щоб бачити, треба дивитися,— на Матеєвому лиці також промайнула ледь помітна посмішка чи, може, мені це тільки здалося.
-А що ж заваджає нам бачити?
-Я думаю, що лише одне — наша неуважність.
-І є на це лік?
-Не знаю. Для мене нема. Принаймні я не знайшов,— відказав Матей. У його голосі знову пробриніли печальні нотки.— Але я шукаю…
Ми замовили ще кави і ще коньяку. Довго мовчали. Слухали гомін людських голосів у кавярні. Дивилися у вікно на тьмяні фіґури пішохідців, яких за запрілою шибою вже майже зовсім не було видно.
-Я тобі так і не розповів, чому вчащаю сюди,— врешті перервав мовчанку Матей.
-І чому?— я випив залишки коньяку і відсунув порожній келишок.
-А ти глянь туди,— він указав рукою на прилавок, за яким на стіні висіли автопортрет Дюрера і дві махи Ґойї.— Не сумніваюся, що ти звернув увагу на цю дивачкувату композицію з трьох картин.
- Ти вгадав, я зразу запримітив це химерне поєднання. Але що в цьому аж такого особливого, крім не́смаку?
-Особливого?— Матей лукаво примружив око.— Химерне поєднання, ось що особливе. Воно притягує. Лоскоче. Змушує зупинитися. І я певен, ти намагався зрозуміти, що спонукало когось так розставити ці репродукції.
Він якийсь час дивився на мене, наче хотів щось вивідати затаєне, а тоді запитав:
-Скажи, що вабить нас, манить, що загострює на чомусь нашу увагу? Хіба не краса?
-Так, краса! Що ж ще инше?!— відказав я.— Але хіба цю трійку побляклих репродукцій можна назвати чимось гарним, гожим, утворним, хіба в них таїться хоч якась злично́та? В них і тіни не лишилося від ориґінальних полотен Дюрера та Ґойї. Вони, як на мене, попросту шкарадні, навіть відворотні своїм нужденним виглядом і блюзнірською композицією, своїм попросту несмаком,— мовив я .
-Краса — це, здається, єдине, що допомагає нам вириватися із світу символів до світу реального,— тихо проказав Матей.— Бачити гарне в огидному… Для цього потрібна певна чутливість.
-Це все дуже субєктивно,— я глянув на годинник, який висів над вікном. Добігала пята.
-Так, канонів краси не існує,— згодився Матей. Він говорив так тихо, що його заледве було чути.— Але є одна ознака краси…,— він на мить затнуся,— ознака, яку я би не легковажив.
-Яка?— я здивовано глипнув на Матея.
-Краса хвилює, бентежить, завдає болю, а не тільки чарує зір. Реальний світ повен краси, всякої, і тої, яка зачаровує, і тої, яка мучить. Для мене дорога́ і та, і друга,— Матей звівся на ноги.
-Отже, з цієї причини ти й буваєш у цьому закладі?— я теж устав з-за столу.— Бачиш прекрасне в шкарадному?
-Так,— Матей повільно рушив до виходу.— Розумієш, той, хто припинив гонитву, мусить жити в реальному світі. Але світ ілюзій так легко не відпускає. Знаю по собі. Важко жити, покинувши одне і не знайшовши другого.
-А воно є, те друге?— запитав я, коли ми вже були на вулиці.
-Не знаю. Ніхто, гадаю, не знає,— Матей дивився на мене спокійним теплим поглядом.— Скажу лишень одне: поки злично́ти цієї дивовижної дійсности, радісної і сумної, доброї і поганої не закриються від мене, я піти з життя не захочу.
Матей простяг мені руку, ми мовчки попрощалися і розійшлися, кожен в инший бік.
Чепуруха, дженджуриста молодиця, парадниця, модниця. В Іспанії вісімнадцятого століття махами (majas) називали жінок з міських низів, вельми гордих й зухвалих, які зневажали усталені суспільні звичаї, поводилися виклично й одягалися яскраво з демонстративною витонченістю. Махи (majas, жін.) та махо (majоs, чол.) становили в іспанських містах прошарок людей із специфічною психоповедінковою субкультурою і мали схильність до екстремних учинків, часто з кривавими наслідками.
Немає коментарів:
Дописати коментар