Памятаю, це було
напро́весні, десь укінці березня, а, може, напочатку квітня. У кожному разі
зрідка посипа́ло снігом, який незмінно вполудне переходив у холодний затяжний
дощ. Тож щоранку, коли я вирушав на свої незмінні прогулянки, київські вулиці спочатку біліли від снігу,
який згодом хутко розтавав, і по асфальті цюрком бігли незчисленні струмочки й потоки,
виблискували калюжі й цілі калабані з водою, по яких дрібно й майже безшумно лопотіли
дощові краплі.
Дощ сіявся і сіявся, вогкота
пробирала до кісток, і нескінченній мокротечі не видно було кінця. Ясна річ, я
не міг довго блукати під дощем і рано чи пізно мусив шукати прихистку. Тож
надибавши неподалік від Львівської площі кавяреньку з штудерно вирізаним з
бляхи горнятком і написом КАВА на побляклій вивісці, я радо зайшов усередину, сів за столик
навпроти здоровенного вікна і за келишком коньяку став спостерігати за людьми,
які проминали вулицею.
Раніше я сюди ніколи й не навертався,
бо зазвичай уникаю непевних і варівки́х, як на мене, місць, але на вулицях так
хляґози́ло, була така моква́ й студінь, що
иншої ради не було. І я мусив зайти.
Це був доволі убогий заклад з вельми примітивним
інтер’єром. На ядучо рожевих стінах висіли потьмянілі й місцями пожолоблені
репродукції картин Дюрера, Ґойї,
Ель-Ґреко і ще якихось художників… Серед них, здається, Врубель... запамятався
також Труш і Новаківський… Заса́дистий, міцно збитий з дубових дощок прилавок, за
яким проворна білявка з великим, щедро наквацяним криваво-червоною помадою ротом приймала
замовлення і готувала каву, здавався чорним від налиплого бруду, особливо до́лі,
де відвідувачі, сідаючи на високі металеві дзиґлики, раз у раз черкали ногами. Плястмасові округлі столики й
стільці, однакові навба́ч, і всі зеленого або синього кольору доповнювали
незугарність приміщення. Але найбільше мене вразило чи радше розсмішило, що за
прилавком угорі над дзеркальними полицями, суплаш закладеними фляшками з коньяком,
румом, винами, всякими бочівочками з лимонадою та иншими напоями, а також келихами,
глиняними кухлями, фіґуристими шклянками, піялами, фаянсовими мальованими
горнятками на каву - красувався знаменитий автопортрет Дюрера з довжезним хвильчастим волоссям
(«Автопортрет у жупані, підбитому хутром»), оба́поли якого було поміщено дві
картини Ґойї – ліворуч «Маха* одягнена», а праворуч «Маха оголена». «Що́ би це
мало означати і що́ хотів виразити цим господар кавярні, ставлячи Дюрера поміж одягненої і оголеної махи? І чи не криється за цим усім
якась затаєна еротична фантазія цього господаря?»- подумалося мені.
У приміщенні, байдуже що напівпорожньому (за столиками сиділи лише дві підстаркуваті пари, якась дівчина з книжкою і не дуже галаслива групка студентів, вочевидь, з академії мистецтв) було душно, шиба
на вікні запріла, і мені доводилося кілька разів вставати, аби протерти шкло. Я
випив свій коньяк і замовив ще келишок. Перед кавярнею, якраз навпроти вікна зупинився чоловік в зеленій куртці. Стояв і лічив
гроші, спочатку вийняв з кишені кілька помятих гривень, потім витрусив на
долоню цілу купу копійок. Я не зводив з нього очей. «Не вистачає бідаці на випивку!»- блиснув здогад. Ні, мені
анітрохи не було його шкода. Життя жорстоке, нікому не може бути попуску. Якщо
пронесло сьогодні, то біда невідхильно настигне завтра. Нема людині прихистку
на цьому світі.
-Можна?!- почулося за
спиною.
Я обернувся. Переді мною
стояв Матей Бурдюґ. У гарному фасонистому капелюсі і розкішному плащі тмоси́вого
чи, як ще кажуть, а́спідного кольору Матей весь мокрий, у дощових патьоках,
здавався абсолютно невідповідним, чужим
для цього неприторе́нного закладу, шпе́тність якого прозирала з кожної шпарини.
-Кого, кого, а тебе я тут не
сподівався побачити,- я підсунув йому стільця.
-Стежки Господні
неспогадані,- засміявся Матей і, стріпнувши мокрим капелюхом, сів.- Грошей
бракує… Як я його розумію,- він кивнув на чоловіка за вікном.
-Ніяк не полічить той свій дрібязок,-
пробурмотів я.
-Давно тут?- Матей глянув на
мене. В його виразних блакитних очах промайнула і тут же щезла якась искорка смутку.
Я повернув голову і кілька змигів удивлявся в
Матеєве обличчя. Втім, бачив лише приязний усміх. Навіть натяку на щось сумне вже
не прозирало на його лиці. «Звідки ж ці дивні порухи, які ні сіло ні впало раптом
повівають від нього, і чи не намислив я їх?»- запитував я себе, шпарко перебираючи
в памяті, чей, кожну здибанку з Матеєм Бурдюґом за останні пів року. Мене вельми
дивувало, що відколи запізнався з ним, то ніяк не міг до пуття зрозуміти, як
він ставиться до моєї особи. Адже Матей завсіди був щирий, доброзичливий,
щоразу радо зустрічав мене, коли бачив, але разом з тим я відчував, що десь у
глибині його серця є місце, закрите для мене цілковито. «Що́ він знає,
що́ приховує, що́ не бажає розкрити? Яку сокровенну правду? Побоюється, що не
зрозумію? Невпевнений у моїй спроможності сприйняти?»
Такі думки нерідко зринали в моїй голові й мучили мене. Бо ж з одного боку я відчував Матеєву прихильність,
непідробну щирість, навіть любов, а з другого боку мене брали сумніви, гнітила образа
за нехтування й недовіру, бо в його поведінці часами прозирали зовсім инші
нотки, старанно приховані, сповнені чогось холодного, колючого, безнадійного.
-Та ні, десь з чверть
години, як зайшов,- відповів я.
Матей замовив собі кави,
потім гукнув, щоб принесли ще й коньяку.
-Ти, Тихоне, ніколи не
здогадаєшся, чому я тут,- він ду́шком вихилив коньяк і взяв горнятко з кавою.-
Я в цій кавярні часто буваю.- Його вуста розплилися в посмішці.
-Невже?!- я недовірливо
видивився на Матея.- Не можу й уявити, чим це злиденне місце може тебе
зацікавити.
Матей сьорбнув кави і поклав
горнятко на стіл. Деякий час мовчав. Потім повернувся до прилавка. Там білявка
з великим ротом щось сердито говорила до чоловіка в зеленій куртці. Той тицяв шапкою,
в якій брязчали копійки, і намагався висипати їх на прилавок.
-Та не буду я ту дрібноту
рахувати! Навіть не думай!- вигукувала жінка і відпихала шапку.
-Не маєш права, це також
гроші,- хрипів чоловік простудженим голосом і знову тицяв шапку жінці.
-Забирайся геть, а то я тобі
ті гроші на голову висиплю!- репетувала білявка. Вона вся розчервонілася, очі
її гнівно виблискували.
-Я полічив… Тут якраз на шкалик,-
вперто правив своєї чоловік. Він видобув з кишені кілька гривень і кинув у
шапку.- Ось, на, має вистачити!- знову прохрипів він і судомно закашлявся.-
Бери ж, суко, гроші!- душачись від спазмів, вичавлював з себе і раз за разом
тремтячими руками витирав заслинені вуста брудною ганчіркою.
-Та заберіть цю пяноту, цю назо́лу
влізливу! Бо я зараз очі йому видряпаю!- вереснула жінка.
Матей підхопився з місця і
підійшов до прилавка.
-Налий йому горілки, я
заплачу,- кинув він різко і поклав кілька банкнот на тацю з брудними келихами.
Білявка невдоволено зиркнула
на Матея, щось буркнула лайливе і наповнила келишок горілкою.
-На, покидьку, залийся! І щоб
духу тут твого більше не було!- вона злобно
скривила губи до чоловіка і відвернулася.
Той умить осушив келишок, подякував
помахом руки своєму несподіваному благодійникові і весь набундючений з кумедною
міною переможця вийшов геть.
Матей повернувся на своє
місце.
-Пропащі люди,- зідхнув він
з такою невимовною гіркотою, що в моєму нутрі щось здриґнулося.
-Але чи варті вони такого
співчуття?- невпевнено процідив я. Мій голос тремтів, і я не міг з цим нічого вдіяти.-
Та й хіба це не їхній власний вибір, всіх цих знедолених, нещасних…?
-А ми з тобою, Тихоне, що́,
кращі? Ми що́, далеко від них відбігли?- Матей опік мене поглядом.
-Ну, знаєш, ми принаймні
усвідомлюємо, де ми і що з нами… Ми хоч би намагаємося розібратися…
Матей не відповідав. Він затулив
обличчя долонями і застиг, спершись ліктями на стіл. Я навіть був подумав, що
він зараз заплаче. Але я помилявся. Матей прибрав долоні, й очі його були сухі.
Я уздрів їхній полиск, незворушний, стужавілий... Щось невблаганне і невідворотнє вчувалося в його очах, таке, з чим мимоволі мусиш
змиритися і що не можеш заперечити. Я
весь захолов і, здається, пополотнів на виду. Мої вуста наче заніміли. Я
дивився на Матея і, крім нього, не бачив нічого більше.
-А ми розібралися в ній, цій
дійсності?- врешті порушив тишу і заговорив тихим рівним голосом Матей.- Ми
знаємо, розуміємо її? Не відаю, як ти, але я не розібрався, вона залишається
для мене такою ж загадкою, як і в молодості.
Він замовк, підсунув до себе
горнятко з кавою і довго чогось дивився у вікно. На вулиці дощ припинився,
пішохідців побільшало.
- Може, ти вважаєш,- вів Матей
далі,- що ми відріжняємося від тих нещасних, бо зупинилися, перестали тікати від
реальности, ховатися в ілюзії, поринати у всю цю невгомонну діяльність, ці
численні справи, клопоти, в цю виснажливу гонитву за успіхами, досягненнями,
цілями? Одні тікають у діяльність, а другі, такі, як той пропащий чоловік, той пянди́ґа,
шукають прихистку в горілці. Вони всі однакові, бо всім їм бракує мужности
дивитися на речі, не ховаючись, не відвертаючи лиця, не тікаючи від них. –
Матей знову замовк, випив кави, тоді повернув погляд до мене і сказав:
-Але, Тихоне, що нам до них
усіх? Що нам з того, якщо ми чимось від них і відріжняємося? Що нам з того?! Та
й чи впевнений ти, що ця ріжниця така вже суттєва?
-Не знаю,- прошепотіли мої вуста. І дивно, мені здалося, що це
говорив не я, а хтось инший у мені чи щось инше. А моя свідомість тої хвилини
була мовби мертва, її попросту мовби не існувало. Мене ніби не існувало.
-От і я не знаю,- продовжував
Матей.- Ба більше. Боюся, що ми також тікаємо, але у свої мудровані, досконало витончені ілюзії,
всякі уривки, вигадки, хитросплетіння нашого розсудку, нашого мислення, всього
того масиву памяти про минуле, невільниками якого залишаємося, і так руйнуючи
одні пастки нашого розуму, обманюємо себе й легко потрапляємо в инші, ще
складніші і підступніші.
-Може і так,- знову вилетіло
з моїх вуст, які були наче не мої.
-І це воістину жахливо,
Тихоне. Світ реальний, живий, справжній змішується зі світом ілюзорним,
мертвим, світом пустих символів. Перший оживляє, наснажує, а другий убиває. Ні,
Тихоне, я не хочу говорити ні за тебе, ні за инших. Що можу знати про тебе, про
инших, як можу оцінювати життя инших? Але щодо себе, бачу, що не можу вирватися
з пут того другого світу, він засмоктує мене, затягує у свою мертвотну твань. Утім,
я не піддаюся, не пускаюся берега, бо все ще вірю, що не втратив свого шансу, та проте, та проте…
Я мовчав і дивився на Матея.
Мені здавалося, що бачу його вперше, що переді мною зовсім инший чоловік, якого
я ніколи не бачив раніше. Він усім навбач був той самимй - та сама коротка біла
борода й вуса, ті самі ясні проникливі очі, той самий мякий чистий тон голосу,
і ті самі рухи, дещо непевні, стривожені і водночас зовсім инший, новий, свіжий,
незнаний. І коли я це раптом осяг, то мене потягло на сміх, і я ледь стримувався,
щоб не розреготатися. Було смішно без будь-якої причини. Я бачив, що щось
змінилося. Я не тямив що. Але усвідомлював, що все стало иншим. І найдивовижніше, що все те, що змінилося,
залишалося наче незмінним. Так наче впали якісь мури, які затуляли сонце.
-Що треба, аби бачити його,
бачити і
бути в ньому, в тому реальному, живому, справжньому світі?- запитав я, мабуть,
з дурнуватою посмішкою на вустах.
-На нього треба дивитися.
Щоб бачити, треба дивитися,- на Матеєвому лиці також промайнула ледь помітна посмішка
чи, може, мені це тільки здалося.
-А що ж заваджає нам бачити?
-Я думаю, що лише одне –
наша неуважність.
-І є на це лік?
-Не знаю. Для мене нема.
Принаймні я не знайшов,- відказав Матей. У його голосі знову пробриніли
печальні нотки.- Але я шукаю…
Ми замовили ще кави і ще
коньяку. Довго мовчали. Слухали гомін людських голосів у кавярні. Дивилися у
вікно на тьмяні фіґури пішохідців, яких за запрілою шибою вже майже зовсім не
було видно.
-Я тобі так і не розповів,
чому вчащаю сюди,- врешті перервав мовчанку Матей.
-І чому?- я випив залишки
коньяку і відсунув порожній келишок.
-А ти глянь туди,- він
указав рукою на прилавок, за яким на стіні висіли автопортрет Дюрера і дві махи
Ґойї.- Не сумніваюся, що ти звернув увагу на цю дивачкувату композицію з трьох
картин.
- Ти вгадав, я зразу
запримітив це химерне поєднання. Але що в цьому аж такого особливого, крім не́смаку?
-Особливого?- Матей лукаво примружив
око.- Химерне поєднання, ось що особливе. Воно притягує. Лоскоче. Змушує зупинитися.
І я певен, ти намагався зрозуміти, що
спонукало когось так розставити ці репродукції.
Він якийсь час дивився на
мене, наче хотів щось вивідати затаєне, а тоді запитав:
-Скажи, що вабить нас,
манить, що загострює на чомусь нашу увагу? Хіба не краса?
-Так, краса! Що ж ще инше?!-
відказав я.- Але хіба цю трійку побляклих репродукцій можна назвати чимось
гарним, гожим, утворним, хіба в них таїться хоч якась злично́та? В них і тіни
не лишилося від ориґінальних полотен Дюрера та Ґойї. Вони, як на мене, попросту
шкарадні, навіть відворотні своїм нужденним виглядом і блюзнірською композицією,
своїм попросту несмаком,- мовив я .
-Краса – це, здається,
єдине, що допомагає нам вириватися із світу символів до світу реального,- тихо
проказав Матей.- Бачити гарне в огидному… Для цього потрібна певна чутливість.
-Це все дуже субєктивно,- я глянув
на годинник, який висів над вікном. Добігала пята.
-Так, канонів краси не
існує,- згодився Матей. Він говорив так тихо, що його заледве було чути.- Але є
одна ознака краси…,- він на мить затнуся,- ознака, яку я би не легковажив.
-Яка?- я здивовано глипнув
на Матея.
-Краса хвилює, бентежить,
завдає болю, а не тільки чарує зір. Реальний світ повен краси, всякої, і тої,
яка зачаровує, і тої, яка мучить. Для мене дорога́ і та, і друга,- Матей звівся
на ноги.
-Отже, з цієї причини ти й
буваєш у цьому закладі?- я теж устав з-за столу.- Бачиш прекрасне в шкарадному?
-Так,- Матей повільно рушив
до виходу.- Розумієш, той, хто припинив
гонитву, мусить жити в реальному світі. Але світ ілюзій так легко не відпускає.
Знаю по собі. Важко жити, покинувши одне і не знайшовши другого.
-А воно є, те друге?- запитав
я, коли ми вже були на вулиці.
-Не знаю. Ніхто, гадаю, не
знає,- Матей дивився на мене спокійним теплим поглядом.- Скажу лишень одне:
поки злично́ти цієї дивовижної дійсности, радісної і сумної, доброї і поганої не закриються від мене, я піти з життя не
захочу.
Матей простяг мені руку, ми мовчки попрощалися і розійшлися, кожен в инший бік.
Матей простяг мені руку, ми мовчки попрощалися і розійшлися, кожен в инший бік.
------------------------------------
* Чепуруха, дженджериста молодиця,
парадниця, модниця. В Іспанії вісімнадцятого століття махами (majas) називали жінок з
міських низів, вельми гордих й зухвалих, які зневажали усталені суспільні
звичаї, поводилися виклично й одягалися яскраво з демонстративною витонченістю.
Махи (majas, жін.) та махо (majоs, чол.) становили в іспанських містах прошарок людей із
специфічною психоповедінковою субкультурою і мали схильність до екстремної
поведінки, часто з кривавими наслідками (авт.).
СЛОВНИК
ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
55. По його смерті
Немає коментарів:
Дописати коментар