У селі казали, що йому пороблено… Він часто йшов з
хати з невидющими мов той сновида очима,
нікого не помічав, ні з ким і словом не перемовився, і щезав кудись… Його
бачили на луках, болотах, зарослих куго́ю та верболозом, иноді в глухому лісі за
вибоїстою остерською дорогою на піщаних пагорбах серед старих сосен з грубезними замшілими стовбурами… Хтось
навіть казав, що якось надибав його далеко-далеко від села аж на березі Десни… Подовгу стояв там непорушно
і дивився кудись на водяну гладінь, на широкі заплави, заледве не суплаш
устелені торішнім очеретом, зчорнілим, пониклим…
А цієї весни пішла чутка, що він забрався у непролазні
мочари за Паньковою Копою і там серед височенних вільх уже третій день сидить і
гадки не має вертатися. Сусіди було зібралися, пішли, аби забрати його й
привести додому, бо «він хоч і прибитий у цвіту, та все ж чоловік, як не є»,-
казали. Та ба, не знайшли, та й як шукати в такому бісівському місці, де скрізь
вода, сухі гілляки, корчі, впалі дерева… Там тільки й водяться, що и́риці, жаби
з отруйним слизом, змії, ґа́лиці, ці триметрові чорні гадюки, всякі ящірки, їжаки,
голкошерсти, бобри, патка́ні з огидними безшерстими хвостами і гігантські
кровопивчі ґацики (так тут називають цих великих кажанів), а ще, може,
забредають з лугу сарни поласувати червоним мохом на струхлявілих пнях.
Там він і досі… А, може, вже пропав, утопився в
якійсь ковбані… Хто годен сказати напевне? Тож люди й махнули рукою, бо що
врешті решт з дурним… Його Господь веде, відібравши розум.
Ніхто в селі і прізвища його не знає… Всі називали
його Варивон або «той оглашенний Варивон», не инакше. А в сільраді його і в
списках не виявили. Може, тому, що шукали за іменем, а не за прізвищем? Та й
хата, в якій Варивон жив, не була його, а якогось Я́ковки. Що за Яковка?
Котрий? Їх, тих Яковок було багато колись в селі. А тепер жодного нема. Всі на
цвинтарі. Останнього Яковку Федя, як засвідчив застолітній і зовсім уже глухий дід
Петруля сільському голові Василю Вікторовичу Невбиймусі, поховали ще сорок років
тому, мовляв, «умер той Федь за обіднім столом у великий піст, подавившись
салом».
Тож тепер, як переконані селяни, чекай біди. Кого
не стрінеш, всі від малого до великого бояться, багато хто й згадувати не хоче,
хреститься - «збав, Боже, від напасти». Великий пуд напав на кожного. Знають,
лиха година прийшла, буде «той оглашенний Варивон» лякати людей привиддям. І
близько тепер не пройдеш коло мочар. Бо так і вигулькне його жаска вишкірена пика з-за молоденьких рожевуватих вільхових висяк.
Дехто вже і бачив його. Правда це, чи брешуть люди? Хто може знати? Та все-таки
ліпше подалі від гріха. Адже ж не дарма є приповідка: «Дурневі сміх, розумному
сльози!»
54. Пропащі люди
https://ua-human.blogspot.com/2019/04/43.html
Немає коментарів:
Дописати коментар