-Памятаєш, я тобі якось писав про Матея Бурдюґа?— мовив я, встаючи з-за столу, де ми щойно снідали.
Мій друг Серен, у якого я тут, у далекому подеснянському селі гостював уже пятий день, глипнув на мене без особливого зацікавлення:
-Того старого, що перекладав із санскриту… і писав вірші?
-Так,— я зробив павзу.— Його вже нема.
-А що?— Серен дивився у вікно. У самому кінці засніженого саду привітно зеленіли ялиці і кущі тису.
-Помер. Відібрав собі життя, випивши отрути.
-Коли?— Серен також звівся на ноги.
-Наприкінці осени. Двадцять пятого листопада.
-Не хотів більше жити?
-Не знаю,— я знічено глядів на свого друга, намагаючись зрозуміти, що він почуває. Але його обличчя залишалося незворушним.
-А що ж инше може змусити людину поквитатися з життям?— він узяв зі столу порожній келишок і підійшов до вікна.— Недавно у ньому було вино, золотисте, духмяне… Тепер він пустий. Людське життя щезає стеменно так, як вино.
-Але я не розумію одного — навіщо?
-Навіщо самому вкорочувати собі віку?— перепитав Серен, ставлячи келишок на підвіконня. Його прозористі кришталеві вінця тут же запалахкотіли під променями зимового сонця.
-Так, навіщо, і без усякої видимої причини?— я уважно дивився на свого друга.
-Я думаю, що ніякої причини і не було,— мовив він.— Люди не завжди вкорочують собі віку з якоїсь причини. Принаймні деякі.
-Хіба таке може бути?— заперечив я. Все в мені протестувало, але я відчував, що мій друг таки має якусь слушність. Але в чому вона? І цього я не годен був збагнути.
-Може, Тихоне, може,— відказав Серен дещо невпевнено.— Але ми цього не знаємо. Не можемо знати, поки...
-Поки що́?— я запитливо зиркнув на нього.
Він не відвернув погляду і внурився очима просто на мене.
-Поки самі не скуштуємо чаші сієї.
По полудні я вже сидів у автобусі і їхав назад до Києва. Мороз був зовсім слабенький — йшли останні дні лютого. За вікном пропливали засніжені поля і луки, порослі подекуди молодими соснами. Ці краєвиди, якісь німі, безрадні навівали на мене невимовну тугу. Я старався не дивитися на них, але очі вперто знову і знову повертали мою голову до вікна.
«Що ти хочеш там побачити? Що там так манить тебе?»— запитував я себе. Але у відповідь було лише мовчання, незрушне, холодне. І я не тямився, як знову прикипав очима до вкритої снігом безкрайої просторіни з темними кущиками, деревцями, либонь, дичками грушки чи яблуньки, і зеленими сосонками, які росли то окремо, то купками, і так дивовижно контрастували з навколишньою білиною.
У Києві, висівши з автобуса, я чогось довго стояв на хіднику і нікуди не йшов. Повз мене проходили люди із заклопотаними обличчями, проїжджали авта. А я все стояв…
Якась неясна думка гризла мене. І я ніяк не міг зрозуміти, що́ це за думка. Аж врешті до мене дійшло — я більше ніколи не поїду до свого друга Серена. Ніколи. І не тому, що більше не почуваю до нього приязни. Навпаки, моя приязнь до нього лише зросла. Здається, я ще ніколи так не розумів і не любив його, як тепер. Але саме тому і не поїду, бо це розуміння і любов перетворилися в суцільний біль, нестерпний, який не гоїться нічим.
Певно, справді є якась сокровенна межа, переступивши яку життя втрачає сенс. І для цього не існує жодних причин.
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Немає коментарів:
Дописати коментар