Мене справді з самого дитинства заворожували ріки. Щось було таємниче і надзвичайно вабливе для мене в їхніх могутніх, лагідних, тихих або бурхливих водах. І я, памятаю, опинившись десь над рікою, надовго застигав на березі, вдивляючись в темну рухливу масу, яка незворушно текла й текла повз мене. Иноді взагалі забував про все на світі і не чув нічого, що відбувалося навколо — так магічно діяла на мене ріка, жива, незалежна ні від кого стихія, до якої неможливо инакше ставитися, аніж з великою шанобою.
Скільки я набачився малих і великих рік за свої сімдесят і один рік! І всі вони мали своє лице, особливе, непорівнянне ні з чим. Серед них були потужні ріки, повні величи, від споглядання яких аж забивало дух, і зовсім маленькі непримітні річечки, які мали в собі таку витончену філіґранну красу, яка всеціло завойовувала увагу, обеззброювала. Втім, усім рікам без винятку було притаманне щось спільне, щось до кінця не з’ясоване, загадкове. Я й досі до пуття не збагнув, що це таке. Може, якась незвична відстороненість, самодостатність, якесь промовисте безгоміння, що так виразно відчувається, коли стоїш на березі у самотині... Ріка ніби говорить: “Я сама по собі, вільна, мені нічого не треба, маю все, досконала у всьому, була і буду тут завсіди!” І ці слова такі правдиві, і такі пекучі, бо мимоволі змушують думати про власну нужденність, залежність, недосконалість, минущість.
Коли, тікаючи від війни, в березні 2022 року я приїхав до Ченстохови, то відразу звернувся до літератора й видавця Богдана Кнопа (він любязно надав мені й моїй дружині Катрусі прихисток у своєму домі), щоб той показав мені тутешню ріку Варту. Певен, що Богдан був дещо здивований таким проханням. Й не дивно, бо звідки йому було знати про моє сентиментальне повязання з ріками, що тягнеться ще з далеких дитячих літ? Хай там як, але він пообіцяв при нагоді вволити мою забаганку.
О, це була таки пречудна́ виправа на природу!
Богдан повіз нас своїм автом. Крім мене й Катрусі, була ще письменниця Ольга Вевюра. Спочатку ми побували в тому місці, де Варта протікає через Ченстохову. Там, наскільки памятаю, був автомобільний міст. Я висів з машини і рушив до ріки. Вона виявилася зовсім не така, як заздалегідь малювала моя уява.
Мушу зазначити, що це дуже цікаве явище — наші уявні картини про щось і живе щось. Себто, процес у нашій свідомості, коли дійсність безжалісно розбиває уяву. І якщо уважно стежити за сприйняттям і рухом думок, то можна з’ясувати, як виникають численні ілюзії, за які ми тримаємося мертвим хапом і які спричиняють нам так багато болю.
Отож я зійшов по порослому травою схилові і став над самою водою. Ріка була неширока, доволі каламутна і текла надзвичайно повільно. Подекуди на берегах стирчало сухе, певно, принесене повінню галуззя. Я зиркнув догори проти течії, потім вниз по течії. У воді тьмяно виблискувало сонце. Я перебував у сумятті. В мені боролися супротилежні почуття. Те, що було в голові, щезало, а те, що є, заповнювало свідомість. Я почував у собі болючий спротив. І все ще не бачив ріки. А коли спротив припинився, мене охопила нестримна радість — ріка вся сяяла, раділа, вітала мене. І цього змигу я побачив Варту — вона була прекрасна.
Не знаю, чи здатен належним чином описати неповторну суть Варти, але я таки відчув її. Тиха, така сумирна і зичлива, без найменших претенсій, і така справжня, щира, з глибоко затаєним почуттям гідности. І нітрохи не навязлива, як, скажімо, инші ріки, які тиснуть то своєю сліпучою оздобністю, то розмахом і величчю, то нестримним прудом течії. Піднявшись догори, я ще раз глянув на Варту. І раптом відчув, що хотів би жити десь неподалік. Тоді повернув голову ліворуч. За асфальтованою дорогою виднілися невеликі будинки. Один з них двоповерховий, наполовину схований за зеленим живоплотом привернув мою увагу. “Ось тут я би й мешкав”,— майнула думка. Цікаво, чи люди, які там живуть, тішаться красою цієї ріки, відчувають її? Якщо так, то вони безумовно щасливі.
Потім ми всі поїхали десь за Ченстохову в доволі дикі місця з густими чагарниками, деревами, буйним ріжнотравям у видолинках, де біля Варти стриміла височенна прямовисна скеля. Богдан розповідав, що в молодості дуже часто тут бував як сам, так і з друзями. Я уважно слухав його розповідь, роззирався довкола, то на скелю, то на ріку і мені здавалося, що й сам незримо переношуся в ті далекі часи. І невдовзі виразно відчув, що і ріка, і ця скеля (вона й зараз стоїть в моїй памяті) стали мені надзвичайно рідними. (Воістину, дивовижними властивостями наділена людина, якщо вона може так перейнятися почуттями чужого досвіду!) А коли ми всі верталися до автомобіля, я мовив:
— Богдане, не сумнівайся, та скеля памятає тебе.
— Того хлопця, якого вона памятає, давно нема. На жаль!— тихо відказав він.
І я відчув, як щось кольнуло в моєму серці.
Потім я довго роздумував, чому ця Богданова відповідь так вразила мене. І тільки набагато пізніше до мене дійшло — адже він сказав не тільки про себе, а й про мене, про людину взагалі.
У Мстові, маленькому затишному містечку, куди ми цього ж дня приїхали, Варта мене неабияк здивувала. Попервах я її ніяк не міг упізнати. Але ні, за ряхтінням водної глади, за характером плину, таким статечним, розважливим, за стишеністю почуттів, які безпомильно вловлювало моє серце, це була та сама ріка що і в Ченстохові, що і там у прибережних лугах коло застиглої у вічній задумі скелі. Я навіть був запитався в Богдана, чи це дійсно Варта? Він запевнив мене, що так. Зізнаюся, я спочатку не повірив, подумав, а чи не жартує він. Але пані Ольга підтвердила, що це таки Варта й розвіяла всі мої сумніви.
Що ж було не так з Вартою? Я розмірковував над цим, а тим часом ми всі повільно підіймалися на круту гору по акуратно викладеній каменем доріжці до оглядового майданчика, звідки відкривалася прекрасна панорами навколишніх краєвидів, і блищала далеко внизу вузенька нерівна стрічечка ріки. Вона здавалася зовсім мініятюрною. Майже іграшковою. Та я все одно вловлював її внутрішню сутність, ту, яку відчув, коли вперше побачив біля мосту в Ченстохові, ту, яку не сплутаю ні з чим.
Пані Ольга там на горі розповіла чарівну леґенду, повязану з цим місцем. Я слухав і малював в уяві найфантастичніші картини. І не мало для мене жодного значення, правда це чи просто гарна казка. Адже перед очима простилалася найреальніша реальність, і уява могла лише додати до неї незначні штрихи, які нічого за великим рахунком не міняли.
А коли ми спустилися вниз і стояли на деревяному, з неабиякою майстерністю виготовленому помості над самою водою, де без усякого страху плавали дикі качки, мене неспогадано осяяло — те незвичне, що війнуло на мене від Варти тут у Мстові, є просто банальна доглянутість — і берегів ріки, і гори над нею. Варта тут і Варта там відріжнялися лише тим, що тут вона була дбайливо причепурена, а там була неторкана, залишена сама на себе, на свою власну волю. Усвідомивши це, я розсміявся:
— А знаєш, Богдане, ріки, як і люди, також змінюються залежно від обставин. Тут у Мстові Варта инакша, ніж у Ченстохові, хоч за суттю вона таки не змінилася.
Здається, він не зовсім зрозумів мене, бо запитав:
— А де гарніша?
— Варта гарна всюди, бо це її сутність, але я волію, щоб вона була без зайвих прикрас, себто, у своїй первозданній стихії, — відказав я.
Коли десь через кілька тижнів ми з дружиною покидали Ченстохову, відлітаючи до Італії, то я страшенно жалкував, що так і не вдалося в останні дні перед від’їздом на летовище посидіти на березі Варти з фляшкою вина, споглядаючи призахіднє сонце. Цей смуток нездійсненої схотінки я затаїв у власному серці. А Богданові незадовго перед відїздом зізнався, що Ченстохова — це одне з небагатьох міст, де я би хотів жити. Втім, що саме незворушна у своїй таїні ріка із абсолютно дивоглядним для мене йменням Варта, є найвагомішою спонукою бажання жити тут... про це я не сказав нікому.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Немає коментарів:
Дописати коментар