Після того, як мене вигнали з київського університету через той конфлікт з професором Скандієм, я довго не знаходив собі місця, ходив, як неприкаяний, брався то за одну, то за другу роботу, та жодне заняття мене не наснажувало, і я ні на чому й ніде не міг довше затриматися, ніж два-три місяці. Батько, який, скільки я памятаю, завше жив своїм окремим, відстороненим від усіх нас, себто від мене, мами, сестри Варусі і бабуні Рисі життям, у мої справи майже ніколи не втручався, і я не почув від нього жодного слова докору за ці мої метання й безплідні пошуки. Тільки раз (це було десь рік по тому, як мене відрахували з університету) він зайшов увечері до моєї кімнати, якусь хвильку-дві ходив узад-уперед, а тоді вибачливим тоном, знічено мовив, дивлячись не на мене, а кудись у вікно:
-То не біда з тим університетом, але ж ти мусиш десь притулитися, якось заробляти на хліб насущний... Таж бо ми з мамою не вічні.
Я саме лежав на ліжку і курив цигарку, тримаючи в руці листа від Люби, яка повідомляла, що «між нами все скінчено, не приїжджай, не дзвони», тож почувався доволі кепсько і дивився на батька з певною досадою. Він здавався мені таким жалюгідним у своєму помятому піджаку, шабльонній краватці у кольорову смужку і до блиску ви́пуцуваних старомодних мештах, що доповнювалося ще й вічно винуватим виразом його обличчя, безрадним, зануреним у себе. Не дивно, що батько водночас викликав у мене і жаль, і роздрато́вання.
-«Птахи мають гнізда, звірі мають нори, а Синові Людському нема де прихилити голову!»-- крижаним голосом і з ледь прихованим глумом процідив я Ісусові слова з євангелія.
Батько глипнув на мене дещо здивовано, щось хотів сказати, але не знаходив слів. Здавалося, вони застрягали йому в горлі. І я не міг зрозуміти, чи то йому баглося заперечити мені, чи навпаки висловити згоду. Губи його злегка посіпувалися, тремтіли, але з вуст не зринало ані звуку. Врешті він щось пробурмотів нерозбірливе, здається, двічі вимовив моє ймення «Тисю, Тисю…», безнадійно махнув рукою і вийшов геть.
Тоді я був навіть радий що так хвацько «відшив» старого, і той не посміє більше пхатися до мене зі своїми «повчаннями». «Уособлення людської сірости! Ну що він здобув у житті – начальник якогось там відділу науково-дослідного інституту будівельних матеріялів, сімя, пятикімнатна квартира в престижному районі Києва, авто з ґаражем… Ну хіба ради цього варто жити, долати труднощі, страждати?»—думав я.
Утім, тепер, коли батька давно немає в живих, коли минуло стільки років, коли все, що було, розвіялося, як далека імла, коли я пройшов через горнило численних піднесень і падінь, здобутків і невдач, радощів і страждань, і мене з дня на день не покидає гірке відчуття марноти, що всі ці мої прагнення й поривання ні до чого не привели, і я, як був, так і залишаюся на тому самому місці, звідки починав, отож тепер я шкодую, що так жорстоко повівся тоді з батьком, не вислухав його, не спробував глибше застановитися над його словами. Адже він (сьогодні я в цьому не сумніваюся) розумів мене ліпше, ніж я гадав.
Що ж, минулого не вернути. Врешті-решт я ніколи не мав з батьком достатньо теплих довірчих стосунків, здається, таки з його вини, а після того разу між нами взагалі запала довга багаторічна павза холодної стриманости, яка тривала аж до самої його смерти в тому придорожньому кафе в містечку під Києвом, куди він разом з мамою переїхав жити, вийшовши на пенсію. На жаль, ні я, ні він не бажали йти один одному назустріч. Я з упертости і певної погорди до батька, а він... Я не знаю, чому він тримався так відчужено. Иноді мені здавалося, що батько хотів би поговорити зі мною з душі, але його щось стримувало. Може, він відчував, що я не годен зрозуміти, вмістити якусь його важливу правду? А, може, просто зневірився у всьому, у своєму житті, у всіх цілях, прагненнях і бачив узагалі марнотність будь-яких зусиль, як оце зараз я? Не знаю, тепер ніхто цього не скаже, бо батька нема. І я шукаю сяке-таке виправдання лише в одному – хай яких згодом зазнавав гіркот, хай які переживав прикрі обставини, та ніколи більше не дозволив собі розмовляти з батьком таким тоном, як тоді.
Доброго дня. Я хотів би придбати Вашу книгу "Радощі та муки Бориса Штоцького". Чи можете мені з цим допомогти?
ВідповістиВидалитиЦю книжку надрукувало львівське видавництво "Тріада плюс" у 2013 році невеликим накладом. Навряд чи її можна ще десь знайти в книгарнях. Утім, скажіть, як з вами звязатися, і може, я щось придумаю.
ВидалитиМоя ел. пошта: snzone@ukr.net
Видалитиякщо буде необхідно, надішлю номер телефону.
дякую