Роман Анни Ґрувер «Нерухомість» (Лабораторія, Київ, 2025), хоч і невеликий за обсягом (240 стор.), але за потугою свого змісту цілком міг би стати (хочу вірити, що стане!) справжньою подією в сучасній українській літературі. Тим часом його вихід у світ нікого особливо не вразив. У кожному разі він не став предметом жвавого обговорення ні в соціяльних мережах, ні в середовищі літературних фахівців. Дві рецензії, які вийшли пів року тому на літературних сайтах («Культ критики» і «Читомо») були написані такими деревяними словами і так бездушно, що це, певен, будь-кому відібє охоту читати згаданий роман. І якщо би не один дописувач у фейсбучній групі «Люблю читати українське», який подав кілька надзвичайно щирих, повних непідробного захвату відгуків про твори Анни Ґрувер, то я й досі не звернув би на цю письменницю уваги.
Перше, що впадає ввічі, це манера оповіди, проста, ясна, виразна, лаконічна, без найменшого пустослівя. Кожне слово тут міцно припняте до реальної речи, яку воно позначає, і тому о́брази, сформовані з цих слів надзвичайно яскраві, чіткі і виникають у свідомості читача легко, без зусиль, наче кадри фільму. Також у романі доволі якісна мова. Вона майже досконала, себто витримана в межах літературної норми з допустимими відхиленнями і звучить природно, в тому числі і в діялогах.
Утім, ось деякі мої побажання авторці щодо мови. Навіщо вживати цей покруч «ванна» (кімната), коли є «лазни́чка», і «батьки», коли є традиційне «батько-матір». А ще «підлокітник», коли є «би́льце»; «горбатитися» (на роботі), коли є «кряжи́ти»; «увірватися» (кудись), коли правильно є «вдертися»; «зйомка» (епізоду фільму), коли є «фільмува́ння»; «вязати» (светер), коли правильно «плести». Також мужчина не «кінчає», а «виприскує» або «спускає», жінка ж «доходить», і вони не «трахаються», а «гецаються», і цілуються не «взасос», а «за́смоком». Замісць «член», ліпше казати «прутень». «Сперма» ж по-українськи «спорз», а «клітор» — «ско́ботень» (від скобота́ти, себто, ніжно торкатися, лоскотати). І останнє. У дієсловах не варто зловживати суфіксом -ну-, який иноді потрібний, але здебільша зайвий: сохнула — сохла, втягнула — втягла, притиснувся — притисся, замовкнув — замовк.
Центральним персонажем роману є молода київська аспірантка з дивакуватим імям Миша. Вона їде до Кракова, де має долучитися до роботи створеної на ґранти якогось фонду соціологічної компанії, що досліджує проблеми біженців. У Києві залишається її мати-лікарка, а також у тимчасово винайнятій квартирі її хлопець Тимченко, душевно невлаштований інфантильний молодик, якого вона нібито кохає. У Кракові Миша винаймає кімнату у немолодого подружжя, середнього віку чоловіка та жінки, які перебувають у глибокому, хоч і прихованому для чужого ока конфлікті одне з одним. З часом дівчина стає мимовільним свідком їхніх брутальних сварок. Працюючи у компанії, Миша знайомиться з директором, сорокарічним Драґом Мілаком, поступово день за днем зближається з ним, закохується і врешті стає його коханкою. Весь цей період вона не перестає спілкуватися через месенджер із своїм хлопцем Тимченком, який раз у раз посилає їй плутані незрозумілі повідомлення. Вони свідчать про погано приховане роздрато́вання її відїздом. Урешті якогось дня Тимченко пише, що нібито запізнався з дівчиною на імя Оленка, яка збирається жити в нього. А тим часом у компанії починаються негаразди. Директора Драґа Мілака підозрюють у фінансових зловживаннях і свавільній зміні моральних принципів роботи проєкту щодо біженців. Крім того, Миша несподівано з’ясовує, що він має дружину й двох доньок й приховував це від неї, а також, що за ним тягнеться цілий хвіст історій про численні любовні походеньки. Усе закінчується тим, що Миша повертається до Києва. А позаяк вона вже не кохає Тимченка, то пориває стосунки і з ним.
Як бачимо, вельми простий, навіть банальний сюжет. Але вся сила твору не в сюжетних колізіях, а в тому, як Ґрувер описує взаємини своєї головної героїні з иншими персонажами і як зображає її реакції на ті чи инші ситуації, в яких та опиняється. Треба сказати, що всі без винятку персонажі роману змальовані надзвичайно стотними мазками, вони живі, рельєфні, читач відчуває їхні характери, авторка розкриває їхні найтонші душевні порухи, приховані мотивації вчинків, йому не треба напружуватися, щоб розуміти, що за люди перед ним і чому вони роблять те чи инше. Так Тимченко постає як доволі обмежений, простакуватий хлопчина, нецілеспрямований, з безладною душею, який схильний ховатися від суворої дійсности в суто дитячих фантазіях. Драґо Мілак — це в основі своїй не лихий чоловік, здатний бути уважним і чутливим до иншої людини, але він жертва власних розбурханих пристрастей. Він не може їх приборкати, і це змушує його зчаста йти на негідні вчинки. Чоловік і жінка, в яких Миша винаймала помешкання, це люди, які опинилися в пастці своїх застиглих світоглядних уподобань. Вона не змогла вигарбатися зі строгих правил виховання, які з дитинства їй навязали батько й матір, була скута і закомплексована, зосібна, в статевих стосунках. А він мав (вочевидь, також набуті у дитинстві) такі собі нафантазовані ідеали про «справжнє» життя, де було багатство, пишнота, ефектна, блискучої зовнішньости дружина, позбавлена будь-яких табу в любощах. Все це і в неї, і в нього було, ясна річ, далеке від реальности, своєрідні ілюзії, які заперечували одна одну і які врешті привели до трагедії — смерти і її, і його.
Отже, повторюю, всі ці персонажі, з якими зустрічається Миша і ситуації, в яких вона опиняється, покликані розкрити суть її самої, себто, з’ясувати, що вона за одна, що криється в її серці. Відразу скажу, що її образ надзвичайно складний і тому його не так легко зрозуміти.
Я тривалий час безуспішно намагався збагнути, чому Миша так дивно себе поводить, чому вона така неактивна, чому, перебуваючи в гущі подій, вона наче стоїть збоку. Стежачи за перипетіями сюжету (а вони, належить визнати, таки цупко тримають увагу!), гортаючи сторінку за сторінкою, я все глибше і глибше проникав у цей загадковий образ. Але тільки десь наприкінці книжки я почав усвідомлювати, що переді мною нарешті заманячило щось втямливе.
Миша тепер чітко бачилася мені вельми чутливою і вразливою натурою, так, глибоко схованою за крихкою маскою нерішучости, тілесних немощів, слабовитости, втоми, але попри все здатною глибоко відчувати і прозирати в найглибші закамарки душі иншого. Це було видно хоч би по тому, як щеміло її серце, коли вона відчула лише натяки на те, що орендодавець безжально знущається над дружиною. Але разом з тим щось стримувало її від прямих втручань. Що? Природна нерішучість? Чи, може, відсутність певности, що такі втручання слушні?
Взагалі стриманість у почуттях, якась емоційна застиглість, що иноді виражалося і у формі конкретних дій, є вельми характерною рисою цієї дівчини. Вона ніколи нічого не робила піддавшись першому ліпшому пориву, все, що вона чинила, було спочатку глибоко пережите в серці. Навіть її взаємини з Драґом Мілаком тривали вельми довго, йому довелося проявити максимальну терплячість, чуйність і поступливість, перш ніж між ними дійшло до ліжка.
Хай там як, але Миша на позір робила враження доволі замкнутої особи, скупої на емоційну відповідь. Але це враження, як тепер розуміємо, було помилкове. Вона реаґувала, але спочатку внутрішньо, не виявляючи блискавично своїх почуттів, не втілюючи їх тут же у дії. Але чому? Емоційна стриманість не може бути безпричинна. Якщо ця дівчина, яка все так тонко бачить, сприймає, відчуває, але при тому не проявляє свої відчуття назовні, то це може означати лише одне — глибинно, там, де криється її істинне єство, вона залишається у внутрішній нерухомості. Звідси і її чуттєва стриманість у всьому. І, певно, саме тому всі емоції Миші, навіть ті, які вириваються на верх і виявляються у вчинках, не порушують цього стану спокою, в якому є її душа. Ось вам і відповідь, чому вона так спокійно, принаймні без розпачливих бурхливих сцен прийняла розрив з Драґом Мілаком, якого кохала, і чому з Тимченком, якого теж кохала, так легко розпрощалася, вернувшись до Києва. Ви скажете, що вона, мовляв, їх насправді не кохала. Ні, кохала і того, і того. Просто людина, душа якої перебуває в стані нерухомости, не може бути забавкою руйнівних почуттів, не може, бо стоїть наче над усім.
Таким чином головна героїня роману Миша — це образ людини, яка складається із самих тільки знаків питань і яка не розуміє, що є цей світ. Вона споглядає, намагаючись зрозуміти його. Вона не робить ніяких висновків, не дає ніяких оцінок, просто дивиться, перебуваючи у внутрішній нерухомості. Втім, вона змушена відповідати на виклики життя. І вона відповідає, але ніколи не знає, правильні ці її відповіді чи ні. А той, хто не знає, тому нічого не залишається, як знову таки перебувати в нерухомості.
Анна Ґрувер, створивши цей дивовижний образ, ніби каже: «Ви знаєте, що є це все? Я не знаю.» І от у цьому питанні, чи може людина знати хоч щось взагалі, і полягає екзистенційний сенс цього пречудового роману.
Я щасливий, що відкрив для себе письменницю Анну Ґрувер. Тепер, знаю, у нашій літературі з’явилося, крім Ярослава Мельника, ще одне імя, яке може гідно представляти українську прозу в світі.
Перше, що впадає ввічі, це манера оповіди, проста, ясна, виразна, лаконічна, без найменшого пустослівя. Кожне слово тут міцно припняте до реальної речи, яку воно позначає, і тому о́брази, сформовані з цих слів надзвичайно яскраві, чіткі і виникають у свідомості читача легко, без зусиль, наче кадри фільму. Також у романі доволі якісна мова. Вона майже досконала, себто витримана в межах літературної норми з допустимими відхиленнями і звучить природно, в тому числі і в діялогах.
Утім, ось деякі мої побажання авторці щодо мови. Навіщо вживати цей покруч «ванна» (кімната), коли є «лазни́чка», і «батьки», коли є традиційне «батько-матір». А ще «підлокітник», коли є «би́льце»; «горбатитися» (на роботі), коли є «кряжи́ти»; «увірватися» (кудись), коли правильно є «вдертися»; «зйомка» (епізоду фільму), коли є «фільмува́ння»; «вязати» (светер), коли правильно «плести». Також мужчина не «кінчає», а «виприскує» або «спускає», жінка ж «доходить», і вони не «трахаються», а «гецаються», і цілуються не «взасос», а «за́смоком». Замісць «член», ліпше казати «прутень». «Сперма» ж по-українськи «спорз», а «клітор» — «ско́ботень» (від скобота́ти, себто, ніжно торкатися, лоскотати). І останнє. У дієсловах не варто зловживати суфіксом -ну-, який иноді потрібний, але здебільша зайвий: сохнула — сохла, втягнула — втягла, притиснувся — притисся, замовкнув — замовк.
Центральним персонажем роману є молода київська аспірантка з дивакуватим імям Миша. Вона їде до Кракова, де має долучитися до роботи створеної на ґранти якогось фонду соціологічної компанії, що досліджує проблеми біженців. У Києві залишається її мати-лікарка, а також у тимчасово винайнятій квартирі її хлопець Тимченко, душевно невлаштований інфантильний молодик, якого вона нібито кохає. У Кракові Миша винаймає кімнату у немолодого подружжя, середнього віку чоловіка та жінки, які перебувають у глибокому, хоч і прихованому для чужого ока конфлікті одне з одним. З часом дівчина стає мимовільним свідком їхніх брутальних сварок. Працюючи у компанії, Миша знайомиться з директором, сорокарічним Драґом Мілаком, поступово день за днем зближається з ним, закохується і врешті стає його коханкою. Весь цей період вона не перестає спілкуватися через месенджер із своїм хлопцем Тимченком, який раз у раз посилає їй плутані незрозумілі повідомлення. Вони свідчать про погано приховане роздрато́вання її відїздом. Урешті якогось дня Тимченко пише, що нібито запізнався з дівчиною на імя Оленка, яка збирається жити в нього. А тим часом у компанії починаються негаразди. Директора Драґа Мілака підозрюють у фінансових зловживаннях і свавільній зміні моральних принципів роботи проєкту щодо біженців. Крім того, Миша несподівано з’ясовує, що він має дружину й двох доньок й приховував це від неї, а також, що за ним тягнеться цілий хвіст історій про численні любовні походеньки. Усе закінчується тим, що Миша повертається до Києва. А позаяк вона вже не кохає Тимченка, то пориває стосунки і з ним.
Як бачимо, вельми простий, навіть банальний сюжет. Але вся сила твору не в сюжетних колізіях, а в тому, як Ґрувер описує взаємини своєї головної героїні з иншими персонажами і як зображає її реакції на ті чи инші ситуації, в яких та опиняється. Треба сказати, що всі без винятку персонажі роману змальовані надзвичайно стотними мазками, вони живі, рельєфні, читач відчуває їхні характери, авторка розкриває їхні найтонші душевні порухи, приховані мотивації вчинків, йому не треба напружуватися, щоб розуміти, що за люди перед ним і чому вони роблять те чи инше. Так Тимченко постає як доволі обмежений, простакуватий хлопчина, нецілеспрямований, з безладною душею, який схильний ховатися від суворої дійсности в суто дитячих фантазіях. Драґо Мілак — це в основі своїй не лихий чоловік, здатний бути уважним і чутливим до иншої людини, але він жертва власних розбурханих пристрастей. Він не може їх приборкати, і це змушує його зчаста йти на негідні вчинки. Чоловік і жінка, в яких Миша винаймала помешкання, це люди, які опинилися в пастці своїх застиглих світоглядних уподобань. Вона не змогла вигарбатися зі строгих правил виховання, які з дитинства їй навязали батько й матір, була скута і закомплексована, зосібна, в статевих стосунках. А він мав (вочевидь, також набуті у дитинстві) такі собі нафантазовані ідеали про «справжнє» життя, де було багатство, пишнота, ефектна, блискучої зовнішньости дружина, позбавлена будь-яких табу в любощах. Все це і в неї, і в нього було, ясна річ, далеке від реальности, своєрідні ілюзії, які заперечували одна одну і які врешті привели до трагедії — смерти і її, і його.
Отже, повторюю, всі ці персонажі, з якими зустрічається Миша і ситуації, в яких вона опиняється, покликані розкрити суть її самої, себто, з’ясувати, що вона за одна, що криється в її серці. Відразу скажу, що її образ надзвичайно складний і тому його не так легко зрозуміти.
Я тривалий час безуспішно намагався збагнути, чому Миша так дивно себе поводить, чому вона така неактивна, чому, перебуваючи в гущі подій, вона наче стоїть збоку. Стежачи за перипетіями сюжету (а вони, належить визнати, таки цупко тримають увагу!), гортаючи сторінку за сторінкою, я все глибше і глибше проникав у цей загадковий образ. Але тільки десь наприкінці книжки я почав усвідомлювати, що переді мною нарешті заманячило щось втямливе.
Миша тепер чітко бачилася мені вельми чутливою і вразливою натурою, так, глибоко схованою за крихкою маскою нерішучости, тілесних немощів, слабовитости, втоми, але попри все здатною глибоко відчувати і прозирати в найглибші закамарки душі иншого. Це було видно хоч би по тому, як щеміло її серце, коли вона відчула лише натяки на те, що орендодавець безжально знущається над дружиною. Але разом з тим щось стримувало її від прямих втручань. Що? Природна нерішучість? Чи, може, відсутність певности, що такі втручання слушні?
Взагалі стриманість у почуттях, якась емоційна застиглість, що иноді виражалося і у формі конкретних дій, є вельми характерною рисою цієї дівчини. Вона ніколи нічого не робила піддавшись першому ліпшому пориву, все, що вона чинила, було спочатку глибоко пережите в серці. Навіть її взаємини з Драґом Мілаком тривали вельми довго, йому довелося проявити максимальну терплячість, чуйність і поступливість, перш ніж між ними дійшло до ліжка.
Хай там як, але Миша на позір робила враження доволі замкнутої особи, скупої на емоційну відповідь. Але це враження, як тепер розуміємо, було помилкове. Вона реаґувала, але спочатку внутрішньо, не виявляючи блискавично своїх почуттів, не втілюючи їх тут же у дії. Але чому? Емоційна стриманість не може бути безпричинна. Якщо ця дівчина, яка все так тонко бачить, сприймає, відчуває, але при тому не проявляє свої відчуття назовні, то це може означати лише одне — глибинно, там, де криється її істинне єство, вона залишається у внутрішній нерухомості. Звідси і її чуттєва стриманість у всьому. І, певно, саме тому всі емоції Миші, навіть ті, які вириваються на верх і виявляються у вчинках, не порушують цього стану спокою, в якому є її душа. Ось вам і відповідь, чому вона так спокійно, принаймні без розпачливих бурхливих сцен прийняла розрив з Драґом Мілаком, якого кохала, і чому з Тимченком, якого теж кохала, так легко розпрощалася, вернувшись до Києва. Ви скажете, що вона, мовляв, їх насправді не кохала. Ні, кохала і того, і того. Просто людина, душа якої перебуває в стані нерухомости, не може бути забавкою руйнівних почуттів, не може, бо стоїть наче над усім.
Таким чином головна героїня роману Миша — це образ людини, яка складається із самих тільки знаків питань і яка не розуміє, що є цей світ. Вона споглядає, намагаючись зрозуміти його. Вона не робить ніяких висновків, не дає ніяких оцінок, просто дивиться, перебуваючи у внутрішній нерухомості. Втім, вона змушена відповідати на виклики життя. І вона відповідає, але ніколи не знає, правильні ці її відповіді чи ні. А той, хто не знає, тому нічого не залишається, як знову таки перебувати в нерухомості.
Анна Ґрувер, створивши цей дивовижний образ, ніби каже: «Ви знаєте, що є це все? Я не знаю.» І от у цьому питанні, чи може людина знати хоч щось взагалі, і полягає екзистенційний сенс цього пречудового роману.
Я щасливий, що відкрив для себе письменницю Анну Ґрувер. Тепер, знаю, у нашій літературі з’явилося, крім Ярослава Мельника, ще одне імя, яке може гідно представляти українську прозу в світі.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Немає коментарів:
Дописати коментар