Осінь підкралася неспогадано. Було все ще по-літньому тепло, подекуди навіть спекотно. І от якогось тихого погідного дня я раптом почув під ногами таке оглушливе шарудіння, що аж застиг з несподіванки — це тріщало сухе листя. Здавалося, воно не просто безрадно хрускотіло, а кричало, лементувало, розпачливо волало, проклинаючи безсердечного лиходія, який важкими підошвами толочив жовті поморщені платочки, які відірвалися з гілок, щоб спокійно вмерти і щезнути безслідно у сирій землі. Я озирнувся. Сад, чей, під кожним деревом був устелений зівялим листям, хоча загалом усюди ще буяла зелень. “Яка разюча супроть! — майнуло в голові. — Скрізь у кронах і яблунь, і груш, і вишень, і слив, і морель, ще кипить життя, а долі вже панує смерть.”
Війна з росіянами тривала вже три з половиною роки, і не видно було жодного просвітку. Щодня надходили все нові й нові повідомлення про обстріли наших міст безпілотниками, ракетами, про руйнування цивільних будівель, закладів, людських осель, загибель під завалами дітей, жінок, чоловіків. Це поступово зробилося таким звичним, що врешті перестало вражати і майже не викликало надто гострих емоцій. Здавалося, життя і смерть сплелися в одне єдине ціле, між ними наче стерлася межа, й иноді важко було зрозуміти, де ще теплиться життя, а де вже почався мертвущий вищир смерти. Принаймні я саме в такому ключі сприймав усе, що відбувалося довкруж. Гадаю, що инші люди, ті, яких, як і мене, безпосередньо не торкнулося жахіття війни, почувалися так само. Не знаю, добре це чи погано, але, здається, в цьому криється якась вельми важлива життєствердна правда — дивитися на жахливі події без оцінок, утім, не відвертатися від них, не ховати очі, бачити їх зі всією ясністю розуму, стотно відображаючи в глибинах свого єства їхню невідворотню реальність, і при тому бути вільним від них, від їхнього руйнівного впливу, який збурює свідомість, намагається перетворити її на побойовисько марив з повною втратою звязку з дійсністю.
Звичайно, тут у селі на Подесенні, де я вже шість років безвиїзно жив у хаті свого покійного друга Серена, мені було відносно безпечно. І байдуже, що щоночи я чув, як вгорі диркотять ворожі безпілотники, із пронизливим шумом пролітають крилаті ракети, як уривчасто тарахкочуть наші мобільні зенітки на колесах, як потім один за одним то ближче, то дальше лунають вибухи, і то переважно з тої сторони, де Київ. Ясна річ, спати в такі хвилини було неможливо, бо зчаста хата вся здриґалася від вибухових хвиль, а сама повітряна атака могла тривати не одну годину. І рідко бувало, щоб якась ніч минала спокійно. І все-таки, в селі було легше, бо смерть ходила десь ген там, її можна було лише чути, але не бачити.
Тож я за останні кілька років війни у певному сенсі наче зжився зі смертю, став відчувати її подих у всьому. Мені мереконилося, що вона вигулькує з кожної шкалубини, місцини, звуку, криється навіть там, де її не мало би бути. “То що є смерть?” — запитував я себе, нипаючи щодня по саду і уважно вдивляючись у кожну найнепримітнішу зміну, якою ця рання осінь, наче печаттю, позначала все навколо: речі, предмети, рослини, живих істот, ба навіть форми, кольори, звуки... Не диво, що я виявляв затаєну присутність смерти не тільки в передчасно опалому листі, не тільки в його оглушливому шарудінні під моїми ногами, і не тільки в зівялих квітах чи в червіні перестиглих помідорів на грядках, а навіть у найпростішому, тому, що, здавалося, є і буде завсіди: у звичайній стежці в саду, у шумі верхівіть вяза, у гавкоті пса на чиємусь обійсті, у блискові сонячних променів на віконних шибах, у темній воді озерця, де веселяться зграйки рибок... Утім, найбільше, з якимсь особливим пекучим щемом я відчував її студений подих, коли мій погляд припадком лягав на власні руки, зістарілі, з пересохлою шкірою, вкриті темними нездоровими плямками — мені не вірилося, що ці руки мої. “Невже це справді мої руки? Що сталося з моїми руками? — запитував себе. — Вони ще живі чи, може, вже мертві, як це сухе листя? А я, той, кому належать ці руки, я є, я ще живий чи також вже мертвий? І хто такий цей “я”, який бачить все це, думає про все це, радіє і сумує через усе це? Хто він? Існує він узагалі чи, може, є лише маною?”
Що ж, цієї ранньої осени все змішалося в мені — і живе, і мертве. І я ні про що не годен сказати щось певне. Ні про життя, ні про смерть. Адже те, що я бачу перед очима... Про нього не можу сказати, що воно є, про нього не можу сказати, що його нема. Так само і про себе не можу нічого сказати. То, гадаю, чи не ліпше би мені прикусити язика?
Війна з росіянами тривала вже три з половиною роки, і не видно було жодного просвітку. Щодня надходили все нові й нові повідомлення про обстріли наших міст безпілотниками, ракетами, про руйнування цивільних будівель, закладів, людських осель, загибель під завалами дітей, жінок, чоловіків. Це поступово зробилося таким звичним, що врешті перестало вражати і майже не викликало надто гострих емоцій. Здавалося, життя і смерть сплелися в одне єдине ціле, між ними наче стерлася межа, й иноді важко було зрозуміти, де ще теплиться життя, а де вже почався мертвущий вищир смерти. Принаймні я саме в такому ключі сприймав усе, що відбувалося довкруж. Гадаю, що инші люди, ті, яких, як і мене, безпосередньо не торкнулося жахіття війни, почувалися так само. Не знаю, добре це чи погано, але, здається, в цьому криється якась вельми важлива життєствердна правда — дивитися на жахливі події без оцінок, утім, не відвертатися від них, не ховати очі, бачити їх зі всією ясністю розуму, стотно відображаючи в глибинах свого єства їхню невідворотню реальність, і при тому бути вільним від них, від їхнього руйнівного впливу, який збурює свідомість, намагається перетворити її на побойовисько марив з повною втратою звязку з дійсністю.
Звичайно, тут у селі на Подесенні, де я вже шість років безвиїзно жив у хаті свого покійного друга Серена, мені було відносно безпечно. І байдуже, що щоночи я чув, як вгорі диркотять ворожі безпілотники, із пронизливим шумом пролітають крилаті ракети, як уривчасто тарахкочуть наші мобільні зенітки на колесах, як потім один за одним то ближче, то дальше лунають вибухи, і то переважно з тої сторони, де Київ. Ясна річ, спати в такі хвилини було неможливо, бо зчаста хата вся здриґалася від вибухових хвиль, а сама повітряна атака могла тривати не одну годину. І рідко бувало, щоб якась ніч минала спокійно. І все-таки, в селі було легше, бо смерть ходила десь ген там, її можна було лише чути, але не бачити.
Тож я за останні кілька років війни у певному сенсі наче зжився зі смертю, став відчувати її подих у всьому. Мені мереконилося, що вона вигулькує з кожної шкалубини, місцини, звуку, криється навіть там, де її не мало би бути. “То що є смерть?” — запитував я себе, нипаючи щодня по саду і уважно вдивляючись у кожну найнепримітнішу зміну, якою ця рання осінь, наче печаттю, позначала все навколо: речі, предмети, рослини, живих істот, ба навіть форми, кольори, звуки... Не диво, що я виявляв затаєну присутність смерти не тільки в передчасно опалому листі, не тільки в його оглушливому шарудінні під моїми ногами, і не тільки в зівялих квітах чи в червіні перестиглих помідорів на грядках, а навіть у найпростішому, тому, що, здавалося, є і буде завсіди: у звичайній стежці в саду, у шумі верхівіть вяза, у гавкоті пса на чиємусь обійсті, у блискові сонячних променів на віконних шибах, у темній воді озерця, де веселяться зграйки рибок... Утім, найбільше, з якимсь особливим пекучим щемом я відчував її студений подих, коли мій погляд припадком лягав на власні руки, зістарілі, з пересохлою шкірою, вкриті темними нездоровими плямками — мені не вірилося, що ці руки мої. “Невже це справді мої руки? Що сталося з моїми руками? — запитував себе. — Вони ще живі чи, може, вже мертві, як це сухе листя? А я, той, кому належать ці руки, я є, я ще живий чи також вже мертвий? І хто такий цей “я”, який бачить все це, думає про все це, радіє і сумує через усе це? Хто він? Існує він узагалі чи, може, є лише маною?”
Що ж, цієї ранньої осени все змішалося в мені — і живе, і мертве. І я ні про що не годен сказати щось певне. Ні про життя, ні про смерть. Адже те, що я бачу перед очима... Про нього не можу сказати, що воно є, про нього не можу сказати, що його нема. Так само і про себе не можу нічого сказати. То, гадаю, чи не ліпше би мені прикусити язика?
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
92. Марія
https://ua-human.blogspot.com/2025/09/92.html
Немає коментарів:
Дописати коментар