Дружина Гордія Сташівського померла десь через півтора року по тому, як я познайомився з Гордієм, випадково зустрівши його на березі Дніпра біля Південного мосту, і ми з ним заприятелювали. Я тоді ще не називав його Сереном і навіть не вважав за друга, він був просто знайомим, з яким мені цікаво було розмовляти. У мене й гадки не було, наскільки Гордій стане згодом для мене значущою людиною і як я пізніше дослухатимуся до кожного його слова. Втім, ми бачилися не часто, зазвичай, коли мене раптом опановувала гостра нехіть до своїх бізнесових справ, а збавляти час за чаркою коньяку, до чого я иноді в таких випадках вдавався, теж не хотілося. Отоді-то я й телефонував Гордієві, і ми домовлялися про зустріч. Не памятаю жодного випадку, щоб він відмовив. А якщо навіть щось і ставало на перешкоді, то Гордій запрошував до себе додому, і я з радістю приставав на цю пропозицію, бо він мешкав кілька кварталів за Печерським мостом і, якщо дозволяла погода, ми могли погуляти в ботанічному саду Гришка, чудовому місці в Києві, де я дуже любив бувати.
Марію я бачив саме під час таких відвідин Гордієвого помешкання. Це була в певному сенсі незвичайна жінка. Вона ніколи не встрявала в наші розмови, ніколи нічим не виявляла свого ставлення до того, про що ми говорили, не давала жодних оцінок ні моїм, ні Гордієвим твердженням, часто суперечливим і надто категоричним. Здавалося, що Марія, ця напрочуд мила жінка з ясними блакитними очима і гарною фіґурою, така щира, доброзичлива, цілковито безамбіційна, яка завжди була готова поступитися, просто не має своєї думки ні про що. Її відданість мужеві, як я щораз більше переконувався, була така всепоглинуща і безоглядна, що в її серці не залишалося жодного місця для власного “я”. Вона вся, всім своїм жіночим єством жила для Гордія і ради Гордія. Мене глибоко вражало, з якою теплотою і ніжністю був кожен її рух, спрямований на нього, як вона відгукувалася на кожне його прохання, як сяяли її очі, коли вона накладала йому в тарілку гарячі налисники з сиром, як вона сердечно обіймала його, коли він ішов кудись чи повертався додому.
Марія була наче Гордієве дзеркальне відображення, але не якесь застигле, механічне, а живе, чуттєве, яке миттєво реаґує на всі його потреби, прагнення і схотінки. Цим вона разюче відріжнялася від Дарки, моєї дружини, яка жила зі мною під одним дахом і зовні також була на диво податлива, згідлива у всьому, без ремства виконувала всі мої забаганки, але водночас внутрішньо залишалася відокремлена від мене мовби невидним кришталевим муром, цілковито замкнута на якихось власних таємницях, і я устіль не знав, хто вона і що діється в її серці. “Я наче маю і не маю жони”, — говорив я часто з гіркотою, коли иноді неспогадано зауважував лиховісну Дарчину постать з незмінною книжкою в руці, яка повільно пропливає просторими коридорами та покоями нашого чималенького будинку на Подолі і врешті щезає в якомусь темному закамарку. І що більше я порівнював Марію з Даркою, то сильніше ненавидів дружину, твердячи собі, що вона відьма, яка тільки й робить, що день за днем відбирає в мене життєві сили.
Якось гостюючи в Гордія, я звернув увагу, як Марія мало що не з богобійним трепетом поглядає на свого чоловіка, який, отримавши з її рук чисту білу сорочку, одягається. Вона вся світилася від щастя. Зізнаюся, мене це неабияк зворушило і водночас згнітило. Адже нічого такого і близько не відбувалося між мною і Даркою. Ми були цілковито відчужені одне від одного. І ця прірва між нами що далі, то ставала ширшою.
— А твоя Марія, бачу, тебе аж-аж як любить! — мовив я до Гордія, коли його дружина вийшла на хвилину до кухні, щоб принести щойно спечені тістечка, духмяний запах яких зайшов до кімнати й лоскотав мені ніздрі.
— Мусиш знати, Тихоне, вона не завжди була така, — Гордій сів за стіл, накритий чистим рожевим обрусом, і кивнув, щоб я теж сідав.
Я глядів на нього запитливо і не квапився зайняти своє місце.
Гордій не дивився в мій бік. Деякий час замислено мовчав, а тоді тихо мовив:
— Це все після смерти Василька. Йому було всього шість років... — Він замовк.
Настала тиша. В кімнаті чулося гучне цокання настінного годинника. Я повернув голову і став стежити за секундною стрілкою. Мені не хотілося говорити, втім, таки змусив вичавити з себе кілька фраз.
— Ти ніколи не розповідав... Я гадав... у вас не було дітей.
— Вона важко пережила цю втрату. І відтоді дуже змінилася. — Гордій раптом устав з-за стола і, уважно вдивляючись мені в очі, додав:
— До мене.
— Боже... — промимрив я знічено.
— Не про все можна говорити. Сподіваюся, ти розумієш?
— Так, — ледь чутно відказав я.
З відчинених дверей кухні долинув веселий голос Марії. Вона несла на деревяній таці цілу гору тістечок.
— Ось вам і ласощі. Гордійцю, що ми питимемо: чай чи каву?
— Чай, дорогенька, чай! — гукнув Гордій дружині. — Ти ж бо памятаєш, що каву ми забули вчора купити.
Марія поклала на стіл тістечка, потім принесла білі фаянсові горнятка і такий же білий фаянсовий чайничок.
— Пригощайтеся, — всміхнулася вона до мене і повернула голову до мужа.
Скільки памятаю, Марія ніколи не заходила в довшу розмову зі мною, ні про що не розпитувала, нічого не розказувала. Її спілкування зі мною обмежувалося винятково короткими фразами ввічливости. Я для неї наче не існував. Це мене дивувало, проте чомусь не ображало. Може, тому, що я нутром відчував — її поведінка абсолютно щира, виходить із серця, а не продиктована якимись дрібязковими упередженнями. Вона вся була зосереджена на чоловікові, на коханні до нього і не потребувала більше нікого й нічого. “А як же Гордій, як він ставиться до неї? Чи також так самовіддано кохає її, як вона його?” — запитував я себе. Втім, відповіди на це питання не знаходив.
У той день зранку я саме сідав до авта, щоб їхати на важливу комерційну зустріч щодо продажу великої партії зерна, коли раптом прибігла служниця і повідомила, що мене кличуть до телефона.
— Заглуши мотор. Я зараз повернуся, — кинув я шоферові і сягнистими кроками рушив по широкій очищеній від снігу доріжці до свого будинку. Вже тоді мав якесь недобре передчуття.
Дарка у теплому нічному шляфроці стояла у просторому погано опалюваному передпокої коло мармурового погруддя Сократа, де на високому столику стояв телефон, і вся трусилася від холоду. Був лише початок березня, і морози в Києві не квапилися відступати.
— Це Гордій Сташівський... Щось там з його жінкою, — Дарка тицьнула мені слухавку і притьма побігла геть.
— Вітаю, Гордію.
— Вона померла...
Мені стислося в горлі і я не міг мовити ані слова. Лише важко дихав. Я знав, що Марія вже два тижні, як перебуває в лікарні. Але не думав, що з нею аж так погано.
— О шостій ранку, — знову почулося в слухавці.
Голос Гордія був якийсь безбарвний, байдужий. Це мене прикро вразило. Я весь напружився. Тоді запитав, зимуючи на кожному слові.
— Виходить, операція не помогла?
— Ні, — коротко кинув Гордій. — Зараження пішло по всьому тілі.
— Скільки їй було? Пятдесят?
— Так, пятдесят. Така ще молода!
Мені здалося, що цю останню фразу він вимовив якось ніби глузливо. “Господи, що з ним?” — подумав я і запитав:
— Ти як?
— Ніяк! — відрубав Гордій.
— Коли мені приїхати? — я відчув, як тремтить мій голос.
— Тіло привезуть додому ввечері.
З цими словами він раптом перервав розмову. В слухавці залунали короткі гудки, а я все ще стояв, притискаючи її до вуха, і ніяк не міг зрушитися з місця.
Увечері, сяк-так нашвидку залагодивши свої справи з транспортними компаніями, я вже був на квартирі в Гордія. Двері відчинила якась товстелезна бабеха з розпухлим від сліз лицем. У помешканні були ще якісь люди. Їхні притишені голоси долинали з кухні. Я повісив пальто на вішак у коридорі і увійшов до кімнати. Марія, вбрана в білий кана́усовий жакет і таку ж спідницю, лежала на столі з схрещеними руками. Її губи, нафарбовані алізариновою з темним фіолетовим відтінком помадою були міцно стулені. Обличчя було таке бліде й виснажене, що я попервах Марії не впізнав.
— Приношу свої співчуття, — зі щирим хвилюванням мовив я й нахилився, щоб обняти Гордія, який сидів на стільці у головах небіжчиці, закривши долонями лице.
Але він відсторонив мене.
— Не треба. Це зайве.
Спочатку я подумав було, що Гордій плакав. Але коли він звів голову, я побачив, що очі його сухі і взагалі на його обличчі не прозирало не те що скорботи, а взагалі жодних емоцій — якийсь дивний спокій, така собі мертвуща рівновага між печаллю і радістю.
— Сердешна Марія, вона хоч не довго мучилася? — я сів на стілець поряд з Гордієм.
— Це зараз не має ніякого значення, — він поправив бурштинові коралі на грудях покійниці й легенько провів долонею по її пальцях зі свіжо наманікюреними нігтями.
Я стежив за його рухами, затамувавши дух. І мовчав.
— Вона була єдина жінка, яку я кохав. Єдина, яку я знав узагалі. — Тоді по довгій павзі повернувся до мене й з притиском сказав:
— Ти це розумієш, Тихоне?
— Так, розумію, — відказав я весь збентежений. — Важко буде тобі.
— Нічого ти не розумієш. — Він знову закрив лице долонями і на якийсь час застиг у такій позі. Потім глибоко зідхнув і мовив:
— Яке важко? Просто щезла ще одна ілюзія.
— Ілюзія? — я весь стрепенувся. Ці слова уджиґнули мене в саме серце. — Хіба тобі не жаль за Марією? — я вражено внурив очі в Гордія.
— Жаль, Тихоне, жаль! Ти навіть не уявляєш, що я пережив за ці два страшні тижні. — Гордій дивився на мене й наче пронизував наскрізь.
Я відчував, що трачу під ногами всі основи і лечу кудись шкереберть. Сумяття опанувало мою свідомість, вона перетворилася на розбурханий океан безладу, в якому нема ні початку, ні кінця. Тож я не годен був зібратися з думками і хоч щось сказати у відповідь.
А Гордій продовжував говорити.
— Та сталося й ще щось вельми важливе. Мені по всіх безустанних гіркотах й стражданнях, кульмінацією яких стала втрата її, — Гордій кивнув на мертве тіло дружини, — врешті неспогадано відкрилася одна велика істина — ніде і ні в чому нема пристановиська у цьому світі.
— Гордію, — запалисто скрикнув я, уздрівши просвіток, за який можна схопитися, — я також що далі, то глибше це відчуваю — моя душа шукає чогось, тужить за чимсь, але ніщо не приносить їй заспокоєння. За чим же тужить вона? З якогось часу я тільки й думаю про це.
— Бачиться, Тихоне, ти ще не досить настраждався, що маєш якісь надії знайти цей спокій. Я ж уже не маю жодних надій.
— Як же тоді жити, не сподіваючись ні на що? — запитав я знову цілковито спантеличений цими словами. — Хіба таке можливе?
— Ось це я і хочу тепер з’ясувати, — Гордій і далі уважно глядів мені в очі. В його поглядові не було ні ствердження, ні заперечення, але водночас цей погляд не був застиглий, навпаки, він був, мінливий, схожий на воду, в якій неможливо знайти опори.
Додому я повернувся пізно і вкрай пригнічений розмовою з Гордієм, який, як мені здавалося, мало що не з погордою поставився до того, що було неабияк важливе для мене — мого зізнання про неприкаяність моєї душі. Дарка вже спала у себе в покої. У залі для гостей чомусь світилося. У лазничці також. “Певно, знову допізна вилежувалася в напахченій розмарином ванні, читаючи якийсь тупий любовний роман”, — зідхнув я. Втім, вирішив цього разу Дарку не турбувати, не зганяти на ній свою злість, як робив це зазвичай у випадках, коли мав якісь прикрощі. Просто пішов до кабінету, випив там кілька келишків “Закарпатського” коньяку і, поринувши в марива про своє далеке дитинство, заснув на мякій шкіряній канапі, яка належала колись моєму батькові і стояла в його кабінеті.
Марію я бачив саме під час таких відвідин Гордієвого помешкання. Це була в певному сенсі незвичайна жінка. Вона ніколи не встрявала в наші розмови, ніколи нічим не виявляла свого ставлення до того, про що ми говорили, не давала жодних оцінок ні моїм, ні Гордієвим твердженням, часто суперечливим і надто категоричним. Здавалося, що Марія, ця напрочуд мила жінка з ясними блакитними очима і гарною фіґурою, така щира, доброзичлива, цілковито безамбіційна, яка завжди була готова поступитися, просто не має своєї думки ні про що. Її відданість мужеві, як я щораз більше переконувався, була така всепоглинуща і безоглядна, що в її серці не залишалося жодного місця для власного “я”. Вона вся, всім своїм жіночим єством жила для Гордія і ради Гордія. Мене глибоко вражало, з якою теплотою і ніжністю був кожен її рух, спрямований на нього, як вона відгукувалася на кожне його прохання, як сяяли її очі, коли вона накладала йому в тарілку гарячі налисники з сиром, як вона сердечно обіймала його, коли він ішов кудись чи повертався додому.
Марія була наче Гордієве дзеркальне відображення, але не якесь застигле, механічне, а живе, чуттєве, яке миттєво реаґує на всі його потреби, прагнення і схотінки. Цим вона разюче відріжнялася від Дарки, моєї дружини, яка жила зі мною під одним дахом і зовні також була на диво податлива, згідлива у всьому, без ремства виконувала всі мої забаганки, але водночас внутрішньо залишалася відокремлена від мене мовби невидним кришталевим муром, цілковито замкнута на якихось власних таємницях, і я устіль не знав, хто вона і що діється в її серці. “Я наче маю і не маю жони”, — говорив я часто з гіркотою, коли иноді неспогадано зауважував лиховісну Дарчину постать з незмінною книжкою в руці, яка повільно пропливає просторими коридорами та покоями нашого чималенького будинку на Подолі і врешті щезає в якомусь темному закамарку. І що більше я порівнював Марію з Даркою, то сильніше ненавидів дружину, твердячи собі, що вона відьма, яка тільки й робить, що день за днем відбирає в мене життєві сили.
Якось гостюючи в Гордія, я звернув увагу, як Марія мало що не з богобійним трепетом поглядає на свого чоловіка, який, отримавши з її рук чисту білу сорочку, одягається. Вона вся світилася від щастя. Зізнаюся, мене це неабияк зворушило і водночас згнітило. Адже нічого такого і близько не відбувалося між мною і Даркою. Ми були цілковито відчужені одне від одного. І ця прірва між нами що далі, то ставала ширшою.
— А твоя Марія, бачу, тебе аж-аж як любить! — мовив я до Гордія, коли його дружина вийшла на хвилину до кухні, щоб принести щойно спечені тістечка, духмяний запах яких зайшов до кімнати й лоскотав мені ніздрі.
— Мусиш знати, Тихоне, вона не завжди була така, — Гордій сів за стіл, накритий чистим рожевим обрусом, і кивнув, щоб я теж сідав.
Я глядів на нього запитливо і не квапився зайняти своє місце.
Гордій не дивився в мій бік. Деякий час замислено мовчав, а тоді тихо мовив:
— Це все після смерти Василька. Йому було всього шість років... — Він замовк.
Настала тиша. В кімнаті чулося гучне цокання настінного годинника. Я повернув голову і став стежити за секундною стрілкою. Мені не хотілося говорити, втім, таки змусив вичавити з себе кілька фраз.
— Ти ніколи не розповідав... Я гадав... у вас не було дітей.
— Вона важко пережила цю втрату. І відтоді дуже змінилася. — Гордій раптом устав з-за стола і, уважно вдивляючись мені в очі, додав:
— До мене.
— Боже... — промимрив я знічено.
— Не про все можна говорити. Сподіваюся, ти розумієш?
— Так, — ледь чутно відказав я.
З відчинених дверей кухні долинув веселий голос Марії. Вона несла на деревяній таці цілу гору тістечок.
— Ось вам і ласощі. Гордійцю, що ми питимемо: чай чи каву?
— Чай, дорогенька, чай! — гукнув Гордій дружині. — Ти ж бо памятаєш, що каву ми забули вчора купити.
Марія поклала на стіл тістечка, потім принесла білі фаянсові горнятка і такий же білий фаянсовий чайничок.
— Пригощайтеся, — всміхнулася вона до мене і повернула голову до мужа.
Скільки памятаю, Марія ніколи не заходила в довшу розмову зі мною, ні про що не розпитувала, нічого не розказувала. Її спілкування зі мною обмежувалося винятково короткими фразами ввічливости. Я для неї наче не існував. Це мене дивувало, проте чомусь не ображало. Може, тому, що я нутром відчував — її поведінка абсолютно щира, виходить із серця, а не продиктована якимись дрібязковими упередженнями. Вона вся була зосереджена на чоловікові, на коханні до нього і не потребувала більше нікого й нічого. “А як же Гордій, як він ставиться до неї? Чи також так самовіддано кохає її, як вона його?” — запитував я себе. Втім, відповіди на це питання не знаходив.
У той день зранку я саме сідав до авта, щоб їхати на важливу комерційну зустріч щодо продажу великої партії зерна, коли раптом прибігла служниця і повідомила, що мене кличуть до телефона.
— Заглуши мотор. Я зараз повернуся, — кинув я шоферові і сягнистими кроками рушив по широкій очищеній від снігу доріжці до свого будинку. Вже тоді мав якесь недобре передчуття.
Дарка у теплому нічному шляфроці стояла у просторому погано опалюваному передпокої коло мармурового погруддя Сократа, де на високому столику стояв телефон, і вся трусилася від холоду. Був лише початок березня, і морози в Києві не квапилися відступати.
— Це Гордій Сташівський... Щось там з його жінкою, — Дарка тицьнула мені слухавку і притьма побігла геть.
— Вітаю, Гордію.
— Вона померла...
Мені стислося в горлі і я не міг мовити ані слова. Лише важко дихав. Я знав, що Марія вже два тижні, як перебуває в лікарні. Але не думав, що з нею аж так погано.
— О шостій ранку, — знову почулося в слухавці.
Голос Гордія був якийсь безбарвний, байдужий. Це мене прикро вразило. Я весь напружився. Тоді запитав, зимуючи на кожному слові.
— Виходить, операція не помогла?
— Ні, — коротко кинув Гордій. — Зараження пішло по всьому тілі.
— Скільки їй було? Пятдесят?
— Так, пятдесят. Така ще молода!
Мені здалося, що цю останню фразу він вимовив якось ніби глузливо. “Господи, що з ним?” — подумав я і запитав:
— Ти як?
— Ніяк! — відрубав Гордій.
— Коли мені приїхати? — я відчув, як тремтить мій голос.
— Тіло привезуть додому ввечері.
З цими словами він раптом перервав розмову. В слухавці залунали короткі гудки, а я все ще стояв, притискаючи її до вуха, і ніяк не міг зрушитися з місця.
Увечері, сяк-так нашвидку залагодивши свої справи з транспортними компаніями, я вже був на квартирі в Гордія. Двері відчинила якась товстелезна бабеха з розпухлим від сліз лицем. У помешканні були ще якісь люди. Їхні притишені голоси долинали з кухні. Я повісив пальто на вішак у коридорі і увійшов до кімнати. Марія, вбрана в білий кана́усовий жакет і таку ж спідницю, лежала на столі з схрещеними руками. Її губи, нафарбовані алізариновою з темним фіолетовим відтінком помадою були міцно стулені. Обличчя було таке бліде й виснажене, що я попервах Марії не впізнав.
— Приношу свої співчуття, — зі щирим хвилюванням мовив я й нахилився, щоб обняти Гордія, який сидів на стільці у головах небіжчиці, закривши долонями лице.
Але він відсторонив мене.
— Не треба. Це зайве.
Спочатку я подумав було, що Гордій плакав. Але коли він звів голову, я побачив, що очі його сухі і взагалі на його обличчі не прозирало не те що скорботи, а взагалі жодних емоцій — якийсь дивний спокій, така собі мертвуща рівновага між печаллю і радістю.
— Сердешна Марія, вона хоч не довго мучилася? — я сів на стілець поряд з Гордієм.
— Це зараз не має ніякого значення, — він поправив бурштинові коралі на грудях покійниці й легенько провів долонею по її пальцях зі свіжо наманікюреними нігтями.
Я стежив за його рухами, затамувавши дух. І мовчав.
— Вона була єдина жінка, яку я кохав. Єдина, яку я знав узагалі. — Тоді по довгій павзі повернувся до мене й з притиском сказав:
— Ти це розумієш, Тихоне?
— Так, розумію, — відказав я весь збентежений. — Важко буде тобі.
— Нічого ти не розумієш. — Він знову закрив лице долонями і на якийсь час застиг у такій позі. Потім глибоко зідхнув і мовив:
— Яке важко? Просто щезла ще одна ілюзія.
— Ілюзія? — я весь стрепенувся. Ці слова уджиґнули мене в саме серце. — Хіба тобі не жаль за Марією? — я вражено внурив очі в Гордія.
— Жаль, Тихоне, жаль! Ти навіть не уявляєш, що я пережив за ці два страшні тижні. — Гордій дивився на мене й наче пронизував наскрізь.
Я відчував, що трачу під ногами всі основи і лечу кудись шкереберть. Сумяття опанувало мою свідомість, вона перетворилася на розбурханий океан безладу, в якому нема ні початку, ні кінця. Тож я не годен був зібратися з думками і хоч щось сказати у відповідь.
А Гордій продовжував говорити.
— Та сталося й ще щось вельми важливе. Мені по всіх безустанних гіркотах й стражданнях, кульмінацією яких стала втрата її, — Гордій кивнув на мертве тіло дружини, — врешті неспогадано відкрилася одна велика істина — ніде і ні в чому нема пристановиська у цьому світі.
— Гордію, — запалисто скрикнув я, уздрівши просвіток, за який можна схопитися, — я також що далі, то глибше це відчуваю — моя душа шукає чогось, тужить за чимсь, але ніщо не приносить їй заспокоєння. За чим же тужить вона? З якогось часу я тільки й думаю про це.
— Бачиться, Тихоне, ти ще не досить настраждався, що маєш якісь надії знайти цей спокій. Я ж уже не маю жодних надій.
— Як же тоді жити, не сподіваючись ні на що? — запитав я знову цілковито спантеличений цими словами. — Хіба таке можливе?
— Ось це я і хочу тепер з’ясувати, — Гордій і далі уважно глядів мені в очі. В його поглядові не було ні ствердження, ні заперечення, але водночас цей погляд не був застиглий, навпаки, він був, мінливий, схожий на воду, в якій неможливо знайти опори.
Додому я повернувся пізно і вкрай пригнічений розмовою з Гордієм, який, як мені здавалося, мало що не з погордою поставився до того, що було неабияк важливе для мене — мого зізнання про неприкаяність моєї душі. Дарка вже спала у себе в покої. У залі для гостей чомусь світилося. У лазничці також. “Певно, знову допізна вилежувалася в напахченій розмарином ванні, читаючи якийсь тупий любовний роман”, — зідхнув я. Втім, вирішив цього разу Дарку не турбувати, не зганяти на ній свою злість, як робив це зазвичай у випадках, коли мав якісь прикрощі. Просто пішов до кабінету, випив там кілька келишків “Закарпатського” коньяку і, поринувши в марива про своє далеке дитинство, заснув на мякій шкіряній канапі, яка належала колись моєму батькові і стояла в його кабінеті.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
93. Рожавенець
https://ua-human.blogspot.com/2025/10/93.html
Читати далі...
