вівторок, 19 листопада 2024 р.

87. ТІ КІЛЬКА БІЛИХ ХМАРОК (Нотатки мого друга Т.Р.)

Життя в усамітненні спонукає особливо уважно приглядатися до всього, що є або відбувається навколо — до кожної дрібнички, кожної малопомітної зміни, кожного звуку, ледь чутних шерехів, ріжноманітних кольорів і відтінків, чітких обрисів і невиразних форм... І це стається саме по собі, відрухово, без вольових зусиль. Увага загострюється не тільки до зовнішнього світу, а й до внутрішнього, до того сонмища, що вирує в свідомості — думок, бажань, почуттів, численних образів і спогадів минулого... Втім, така пильність до навколишнього, як я неодноразово помічав, можлива лише тоді, коли припиняється всяка цілеспрямована діяльність, себто, коли увага не зосереджується на досягненні якоїсь конкретної мети. Ти просто зупиняєшся, нікуди не йдеш, нічого не прагнеш. Ти наче перебуваєш зі всім водночас і бачиш усе рівно стільки, скільки воно існує.
      Тож, прошу вас, я уже багато років збавляю дні в такому пасивному спогляданні того, що відбувається в мені й довкола мене, чи, якщо вам більше до вподоби, у звичайному байдикуванні, марній траті часу. І взнав, на мій погляд, дещо цікаве. Особливо щодо себе, свого власного “я”. Адже мене віддавна мучить питання, що становить собою той центер, той головний господар у мені, що бачить, сприймає, мислить, оцінює, визначає добре й погане, себто, хто є це “я”, яке, як припускаю, і виступає як моя істинна суть?
      І ось що я на тепер з’ясував.
     Моє “я” переповнене величезною кількістю знань — численними колишніми враженнями з власного життя й гігантською масою інформації, почерпнутої з найрозмаїтіших джерел: книг, фільмів, свідчень инших людей. Мій розум щоразу, коли мені треба щось робити, якось реаґувати на життєві виклики, занурюється у память, знаходить й перебирає відповідні дані, зіставляє їх, аналізує і саме на підставі всього цього виносить судження. Проте мої дії, строго підпорядковані судженням, не рідко закінчуються невдачами. Отже, розум, який спирається на память, на минуле, не є достатньо надійним дороговказом у житті. Незрівнянно важливішою є увага. Адже саме увага безпосередньо контактує з живими фактами, так би мовити, бачить їх кожного нового змигу й відображає їх стотно такими, якими вони є.
     Але яка ж роля в цьому всьому мого “я”? Адже саме воно в кінцевому підсумку буцімто все визначає, ухвалює всі рішення, будучи, як гадаю, центром і справжньою моєю сутністю.
     І я поклав собі дослідити ролю того центру, а також чи існує він як реальна моя сутність, що ховається за зовнішнім мерехтінням мого внутрішнього єства. Та поки що всі мої зусилля ні до чого не привели. Тож я не можу нічого стверджувати. І, певно, не зможу доти, поки мені не вдасться виконати одне вкрай складне завдання — максимально стишити весь цей несамовитий і розбурханий потік думок, образів і почуттів в моїй голові, який так каламутить свідомість, перешкоджаючи виразно бачити, що́ в ній відбувається.
     Сьогодні я теж цілий день байдикував чи то пак віддавався пасивному спогляданню дійсности, як сам називаю. І зовсім не тому, що ставив собі це за мету. Просто, “марнування часу” — це, судячи зі всього, мій звичний природний стан ще, можливо, з дитинства. Адже я щоразу тільки й роблю, що занурююся в споглядання навколишніх речей, коли не маю якоїсь конкретної роботи, наприклад, піти до крамниці по хліб, прополоти грядки на городі, зварити картоплі або якоїсь каші на обід чи позашивати діри на кросівках.
     Так от, коли я сьогодні в хаті сидів у звичному для себе стані споглядання, до моїх вух знадвору долинули постріли зеніток. Мій розум зразу визначив, що це з півночи з боку Білоруси летять “шахеди”, а наші мобільні залоги їх збивають.
     Я вийшов надвір і глянув у небо. На півдні в чистій прозористій блакиті висіло кілька білих, як молоко, хмарок, які повільно-повільно розсіювалися. “Вже збили наші”, — подумав я. І піймав себе на тому, що вся моя увага зосереджена на хмарках. Вони були такі гарні на тлі цілковито ясного, без жодної плямки неба, що це мене буквально заворожило, і я дивився на них, будучи не годен відірвати очей. Потім увага до хмарок ослабла і я побачив їхнє відображення у своїй свідомості. Вони і там здавалися прегарними, але ця краса була якась несправжня, позначена чимось шпетним, недосконалим. Втім, я і далі стежив за ними, аж поки вони не сховалися і на їхнє місце не виплили инші образи моєї уяви — спомин про батька незадовго перед його смертю за столом у придорожньому кафе; образ моєї другої дружини Дарки з незмінною книжкою в руках; стара розквітла вишня в саду, яку наступного дня зламав вітер; думка про власну минущість і воднораз ледь чутний щеміт в серці; покалічений собака, який плентається на узбіччі шосе; качани кукурудзи над чиїмсь вікном... Я продовжував уважно споглядати і їх, але не рухався за ними, і вони в скорім часі також щезли. Врешті моя увага знову повернулася до реальности. Я все ще стояв і дивився в небо, хоча там уже нічого не було — лише чиста небесна синява. “Якщо ці хмарки від пострілів були такі гарні, то виходить, що краса є у всьому, навіть у війні”, — пробурмотів я, продовжуючи споглядати все, кожну найнеповиднішу річ, але надовго не затримуючись ні на чому.
 

СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ

https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html

88. Мій образок

https://ua-human.blogspot.com/2024/12/88.html

2 коментарі:

  1. Якже гарно написано, ніби поруч стояв і чарувався тими білими хмарками на чистій блакиті неба.

    ВідповістиВидалити
  2. Якщо красу та війну розуміти як відсутність лишнього,то вони є поняття однієї площини...

    ВідповістиВидалити