Нарешті найпотужнішого (і сьогодні найбільш резонансного щодо розмаху дискусій у світі!!!) польського письменника двадцятого століття Станіслава Віткевича (Stanisław Witkiewicz, 1885-1939) перекладено й видано українською мовою. Два його найвідоміші романи “Прощання з осінню” (Pożegnanie jesieni, 1925 р.) і “Ненаситність” (Nienasycenie, 1930 р.) в перекладі Світлани Бреславської вийшли в харківському видавництві “Фоліо” — перший у 2023-му, другий у цьому році.
Так парадоксально склалося, що Віткевич за життя належного визнання на батьківщині не отримав, переважна більшість його творів (а він мав вельми ріжносторонній талант, писав, крім прози, ще й пєси, вірші, мистецтвознавчі й філософські тексти, і малював картини) залишилася неопублікована. Ба більше, по самогубстві в 1939 році його було майже на пів сторіччя забуто. Дивний, незрозумілий сучасникам, скандальний новаторськими підходами до творчости і химеристими світоглядно-філософськими поглядами чоловік, який ще й полюбляв заживати кокаїн — ось яким він залишився в памяті поляків на майбутні десятиріччя. Навіть Вітольд Ґомбрович, який поряд з Бруно Шульцом і Віткевичом сьогодні вважається найвидатнішим прозаїком Польщі минулого століття, також не помітив величи цього письменника, не зміг оцінити його таланту.
І не дивно, так, як писав Віткевич, те, про що він писав, проблеми, які він висвітлював у своїх творах, гранична відвертість почуттів, з якими він ділився, які виносив на публіку, безжалісність його суджень про усталені вартості, його категоричність у висновках про життя, а також його нетерпимість до заперечень хай там від кого викликали обурення, шок, подекуди й образу, а в особливо вразливих, тих, серця яких переповнювали сумніви, ще й нестерпучий біль від проголошуваної ним “проклятої” правди про людину, кожну людину.
У романі “Прощання з осінню” автор створив дивовижний своєю виразністю образ молодого чоловіка Атаназія, в якому нуртують душевні пориви й почуття і який намагається зрозуміти й раціонально виправдати перед собою ті чи инші свої дії та вчинки. Нескінченні більше чи менше вдалі спроби розуму Атаназія санкціонувати або придушити внутрішні схотінки й бажання становлять у творі ту головну психологічну вісь, довкола якої розвивається сюжет. Головний герой не наділений достатньо потужною енерґією ні емоційною, ні раціональною, що позбавляє його цілеспрямованости, а відповідно і змоги повністю підкоритися чи то душевній, чи то розумовій частини свого єства. Він не людина дії, радше споглядальник, і то доволі чутливий — “великі” цілі не можуть заворожити його на довго, і водночас його розум не годен дати раду пристрастям. Тож йому лишається одне — рухатися безбач, а, отже, бути пасивним свідком тимчасового домінування то почуттів, то розуму. Така внутрішня хисткість приводить Атаназія до численних проблем і навіть трагедій.
Цікаво, що инші персонажі роману, які на відміну від Атаназія більш цілеспрямовані і які, “зрозумівши” правдиву суть життя, знайшли себе чи то в коханні, чи то в мистецтві, чи то в якійсь політичній чи філософській ідеї, чи то й просто в кокаїні, аж ніяк не бачаться по-справжньому щасливими. Автор наче стверджує, що приречені всі: і ті, без ілюзій, які не знають, як жити, і ті, в ілюзіях, які нібито знають. Втім, симпатії самого Віткевича, припускаю, все-таки на боці Атаназія. Адже він, хоч ні в чому і не розібрався, не знайшов пристановиська в світі, але принаймні не став жертвою жодної з наймудрованіших облуд і продовжував до самої смерти (його розстріляли прикордонники) перебувати в пошуку — дивитися, робити якісь зусилля, рухи і знову залишатися з нічим. Цей дивовижний образ людини, яка дивиться на світ, бачить світ, але не зважується зробити жодного висновку про світ, є безумовним найвищим творчим досягненням Станіслава Віткевича, головним, як мені здається, екзистенційним смислом, ящо не всіх, то більшости його творів.
Належить також зазначити, що проза Віткевича надзвичайно витончена щодо передачі людських почуттів у їхньому розвиткові. Читаючи текст, ми відчуваємо кожен емоційний порух героїв, розуміємо всі найглибші мотиви їхніх учинків. Нема найменшого фальшу ні в їхніх словах, ні в їхніх діях, ні в їхніх емоціях. Продовж багатьох сторінок автор з дивовижною скрупульозністю розкриває для читача, що відбувається в душах персонажів, найменші відтінки, сумніви, скриті схотінки і бажання — все це тут як на долоні. Те саме стосується й сцен, де герої взаємодіють між собою — жодного зайвого слова, все стотно припасоване, чітке, на своєму місці, тому і оживає в голові читача, тримає неослабно його увагу.
Не можу не сказати і про одну, як на мене, ваду цієї прози — вона дещо переповнена розлогими філософськими роздумами як самого автора, так і діялогами між деякими персонажами. Але, певен, це таки не смертний гріх.
Всі міркування, викладені вище, значною мірою стосуються і роману “Ненаситність”, який ліпше би перекласти “Невситимість”, позаяк в творі йдеться про неможливість нічим існуючим насититися.
Головним героєм книги є хлопець Ґенезип, який щойно закінчив школу. Це ніби молодий Атаназій. Він тільки-но відкриває для себе справжню дійсність. Для нього все нове, незнане, загадкове й таємниче. Особливо царина еротичних насолод, яка його нестримно вабить і водночас лякає. Автор з диявольською майстерністю і максимально деталізовано, зі всіма найпікантнішими ньюансами описує, як старіюча, згнічувана гірким почуттям, що невдовзі на неї ніхто не захоче й глянути, княгиня італійсько-польсько-російського роду Іріна Всеволодовна приваблює до себе гарненького матуранта Ґенезипа, робить його своїм коханцем, а згодом, усвідомлюючи, що рано чи пізно він від неї піде, вирішує з витонченою жорстокістю познущатися над ним і при цьому ще й отримати несамовиту статеву насолоду. Хлопець фактично безборонний перед демонізмом цієї жінки, також по-своєму нещасної. Він безборонний взагалі перед всім, так само як і Атаназій, бо не наділений достатньою енерґією ні емоційно, ні раціонально. Може лише дивитися і робити безрадні спроби. Втім, тільки такі, як він здатні жити без ілюзій в цьому світі, якщо, ясна річ, збіг щасливих обставин це дозволить. У романі “Ненаситність” такі обставини виникли, і Ґенезип не загинув. Але що з ним буде потім? Радше за все те саме, що і з Атаназієм.
Роман “Ненаситність” також досконалий за всіма параметрами художньої прози, читається одним духом і з чималим емоційним напруженням. Філософські роздуми тут також наявні, хоч, може, і не так щедро, як у “Прощанні з осінню”.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
Читати далі...