Мене віддавна хвилює феномен краси, особливо одна загадка цього дивовижного явища.
Що, властиво, відбувається з нашою свідомістю, коли ми споглядаємо прекрасне? Що змушує нас застигати в захваті, коли бачимо яку-небудь зличноту – розквітлу вишню на фронті хати, рожу з краплинами вранішньої роси, відблиски сонця у гладіні озера, самотню хмарку в блакиті неба, альтанку, густо обвиту плющем, біле авто на пустій дорозі, сподобну картину, проникливу мелодію тощо? Чому це так притягує нашу увагу, часто попри нашу волю і чому тої мити нас опановує якась незбагненна, нічим невмотивована радість? Що є цей таємничий спалах, який ніколи не триває надто довго, цей короткий змиг, коли щезає все і є лише краса, неосяжна, потужна, позачасова, краса, яка наповнює ціле наше єство щастям, виразити яке неможливо словами? І чому щоразу, коли все це відходить, і залишається лише память, нас огортає гірке почуття невідкличної втрати, почуття обману, якоїсь прірви між тим, що було, і тим, що невиразно віддзеркалилося у нашій свідомості?
Я вже багато років стежу за цими важковловними процесами сприйняття краси. Зауважив, що в момент її появи, думка наче вмирає, разом з нею зникає і моє «я», усвідомлення себе, натомісць з’являється ця радість. Зазвичай усе відбувається дуже швидко. Змиг і все. Потім думки, усвідомлення повертаються, я даю назву, визначаю те, що вразило мене, дивлюся на нього, намагаюся зрозуміти, що сталося, бачу красу, можу навіть описати її словами, та ба, тої невимовної благословенної радости уже нема, вона відійшла, покинула мене… І мене огортає гнітюче почуття, що я якимись необережними рухами знищив її, погубив.
Що ж я зробив не так? Де схибив? Чому радість покинула мене і тепер у серці моїм лише бездушний попіл, бліда згадка?
Всі мої зусилля зрозуміти цю таємницю раз поза раз завершуються нічим. Тож я як був, так і залишаюся у прикрому невіданні. Втім, щоразу роблю нові спроби. І все повторюється. Краса з’являється неспогадано, заворожує мене, серце тріпоче від щастя, а потім усе вмах пропадає, розвіюється наче мариво.
Проте в одному не сумніваюся - радість споглядання прекрасного існує доти, доки не з’являється думка. Що ж робить думка? Невже вона вбиває красу? Та й хіба можна не думати? Хіба можна звільнитися від мислення, від цього нескінченного мерехтіння в нашій свідомості, яке супроводжує нас повсякчас як удень, так і вночі? Можна чи ні? Чи ми приречені бути невільниками власної памяти, яка й породжує й живить наші думки? А якщо все-таки можна, то що відбудеться, коли ми раптом звільнимося від цієї запони між нами і живим світом? Може, тоді відкриється щось воістину велике, та радість, яка не має ні початку, ні кінця, неосяжна, вічна, недоступна для думки?
Мабуть, саме ця благословенна радість колись у дитинстві і навідала нашого великого (такого близького й зрозумілого для української душі і такого цілковито закритого для инших) поета Тараса Шевченка, сила якого полягає не в ґрундзюватих розумових сентеціях, не в мертвущому інтелекті, переобтяженому знаннями, а в надзвичайній проникливості серця, званій ще інтуїцією, завдяки якій він у скліп ока міг побачити істину в найскладнішому і чітко вказати на неї. Тож, не сумніваюся, Шевченко знав про ту радість не з чужих вуст. І про це переконливо свідчить один його вірш, який неабияк вразив мене сорок вісім років тому і який і досі не перестає хвилювати мене.
Ось цей вірш:
Мені тринадцятий минало.
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло
Чи так мені чого було?
Мені так любо, любо стало,
Неначе в Бога…
Уже прокликали до паю
А я собі у бур’яні
Молюся Богу… І не знаю,
Чого маленькому мені
Тойді так приязно молилось,
Чого так радісно було.
Господнє небо, і село,
Ягня, здається, веселилось!
І сонце гріло, не пекло!
Так, всі знають цього вірша, але, не певен, чи багато розуміють його глибокий екзистенційний смисл. Адже в ньому говориться про найбільшу проблему людського життя – проблему щастя.
Не знаю, як вас, а мене цей вірш наснажує, додає сил, уселяє віру, що і в мене все ще є якісь шанси. І я цілком наповажне иноді думаю, що Шевченко ще за життя зірвав ту запону, яка відділяє нас від реальности. Вірю, що так і було, принаймні хочу вірити.
А позаяк досі ніхто не зрозумів, про що цей вірш, а, отже, ніхто не зміг його по-справжньому прочитати, то подаю його у власній деклямації:
https://soundcloud.com/yaavoor-ukr-net
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
44. Ліпше би вона писала в шуфляду
https://ua-human.blogspot.com/2021/09/44.html
Немає коментарів:
Дописати коментар