Він жив на другому поверсі, і я иноді зустрічав його. Здебільша ввечері, коли западали сутінки О́гир (так усі в нашому будинку називали цього старезного діда) виходив надвір посидіти на лавці під тінистою горобиною. Його велика обважніла постать рухалася вкрай повільно, ноги ступали мацюпкими кроками, здавалося, він ніколи не зійде зі сходів. Утім, дід уперто просувався вперед і врешті сідав на лавку.
-Чому ви ходите без палиці?- запитав я якогось разу, коли ввечері вертався з прогулянки й побачив, як Огир через силу переступає через поріг, тримаючись за одвірок.
Дід навіть не зиркнув у мій бік і далі робив своє. Він уже підступав до першої сходинки.
-Тихоне, дайте спокій, він такий уреднючий, що ніколи не відповість,- мовила кощава, у хутряній камізельці консьєржка Маня, яка вийшла зі своєї кімнатки і стала в дверях. У неї під лівим оком виднівся чималенький синець.
-О, а це що у вас за знак під оком?- нестримався і засміявся я.
-Що, що!- сердито зи́кнула Маня.- З Зоською вранці погиркалася. Та сука прителіпалася налигана як квач, мало рачки не лізла…
-Ти ба, управи на неї нема,- пробурмотів я, знаючи, що ту Зосю (вона торгувала квітами на якомусь київському базарі) ненавиділи й побоювалися, чей, усі мешканці нашої багатоповерхівки.
Тим часом дід Огир додибуляв до лавки, крекчучи сів, і застиг у своїй звичній позі – спершись ліктями на коліна і схиливши голову, так що широкі криси його капелюха устіль закривали йому лице.
-Так і сидітиме, аж поки не приїде дочка. Вона і заведе його назад додому,- процідила крізь зуби консьєржка.
Я, кивнувши, мовчки пройшов повз неї і рушив до ліфта.
Дід Огир (це мені колись розповіла консьєржка Маня), народився і прожив усе життя в селі, здається, на Черкащині. Працював спочатку трактористом у колгоспі, згодом механіком на тракторній станції. А коли Україна проголосила незалежність, і колгосп з пишномовною назвою «імени Кірова» розвалився, ремонтував приватні авта по цілій окрузі, непогано заробляючи. Він мав дружину, а також четверо синів і доньку, яка була наймолодша. Всі пятеро дітей, як тільки-но вбилися в пір’я, покинули батька-матір і перебралися до Києва. Огир з жінкою лишилися вдвох, проте сяк-так давали собі раду – він заробляв гроші, а за нею було домашнє господарство. Гірше стало, коли дружина однієї осени захворіла на ґрипу і померла від ускладнень (лікарі казали, що відмовило серце), і більше нікому було поратися ні в хаті, ні на городі. Огирові на той час добігло сімдесят шість. Утім, він ще цілих десять років прожив у селі сам як палець, наві́друб відмовляючись переїжджати до Києва.
-Я тут народився і тут хочу померти,- вигукував він, гримаючи величезним кулачиськом по столі, коли Липа або Липуня, як він звик називати свою дочку, вкотре вмовляла його покинути село, обіцяючи винайняти в столиці невелике, але охвітне всіма сторонами помешкання з кухнею, лазничкою та вбиральнею.
Урешті старому таки довелося пристати на доччину пропозицію, бо він зовсім знемощів і мало що міг робити сам.
-Тату, ти просто якогось дня впадеш, і я навіть не знатиму, що́ з тобою,- переконувала його Липуня.
-А що, тут людей нема?!- бурмотів він, відкаскуючись від доччиних умовлянь, але вже без запалу, а радше з притаманної йому впертости.
-Що?! Люди?!- зойкала заледве не з обуренням Липуня.- Та тебе через твій нестерпний характер усі в селі так знелюбили, що ніхто навіть за грубі гроші не хоче за тобою приглядіти!
Тож Огир переїхав до Києва і став жити у нашому будинку в двокімнатній квартирі, яку купили йому діти. Відтоді минуло ще десять років. Тепер йому вже було девяносто шість.
-Давно хотів з’ясувати, а яке повне імя в його доньки?- запитав я якось при нагоді у консьєржки.
Маня, яка, як говорили сусіди, за певну винагороду приглядала за старим і тому була в тісніших стосунках з Липунею, видивилася на мене, наче вперше побачила.
-О, а ви наче не знаєте!
-Та таки не знаю, Маню,- забожився я.
-Лимпія́да її повне ймення. Невже не чули такого імени?
-Чого ж, чув. Просто не думав, що Липа – це зменшене від Ллимпіяда.
Дід Огир далеко від дому не відходив, і якщо я його бачив, то лише біля ліфта, на сходах, а найчастіше на лавці під тою горобиною. Дивно, але він ніколи ні з ким не розмовляв, принаймні я жодного разу не бачив, щоб старий з кимось перекинувся хоч словом. Сидів мовчазний, застиглий, зі схиленою головою. Здавалося, був весь занурений у себе, у свій уявний світ, переповнений спогадами про минуле. Иноді він голосно кашляв, конвульсивно метляв головою і спльовував густе харкотиння за лавку в траву, де валялися недокурки, лушпиння з соняшникового чи гарбузового насіння, помаранчеві шкірки й инше сміття, а також росли миршаві стокротки. І якщо хтось з шумом, голосною розмовою чи сміхом, бува, проходив мимо, то лише коли-не-коли зводив голову, зиркаючи тьмяним вовкуватим поглядом, наче запитуючи, хто це посмів порушити його спокій.
Памятаю, як минулого літа якогось дня ввечері, коли спала жарота, і Огир своїм звичаєм сидів на лавці, надійшла Зося, або, як її ще поза очі називали, Зоська-біснувата. Вона вся була якась припухла, помята, і, як мені здалося, не дуже й пяна, мала до крови потовчене коліно, йшла боса, в лівій руці несла великий, ущерть напханий чимось кульок з чорно-білим поличчям Майкла Джексона, а в правій босоніжок зі сріблястими ремінцями. «А другий де? Мабуть загубила!»- подумав я. Втім, уголос нічого не сказав, а лише кивнув, щось невиразно пробурмотівши.
Зося зупинилася, злобно свінула на мене очима і голосно сказала:
-Не чую! Що ви там бурмочете під ніс?!
-Просто сказав «добрий вечір»,- мовив я, зніяковівши, і відчув, як кров припливає до лиця. «От мені ще напасть з цією плю́гою!»- подумав.
Зося хотіла щось відповісти, але раптом стала гикати і ніяк не могла зупинитися. Її аж корчило, здавалося, вона зараз зблює.
Дід Огир підвів голову і внурив в неї очі. В його очах я побачив такий мертвущо-крижаний холод, що мене наче обдало морозом.
Зося вмах перестала гикати і, кинувши кульок та босоніжок на діл, рвучко повернулася до старого.
-Що́ витріщився,- гаркнула вона.
Але старий уже опустив голову, і його обличчя сховалося за капелюхом. Він сидів нерухомий, наче не людина, а якась річ.
-От ще тума́! Сидить тут, як лантух гімна!- крикнула Зося.
Я, скориставшись моментом, поквапився забратися геть.
Цієї осени я вперше відчув, що мої самотні прогулянки Києвом, його широкими бульварами й рівними проспектами, довжелезними сірими вулицями, непримітними вуличками й провулками, невеликими площами й широченними майданами, де в найнесподіванішому місці можна було натрапити на древній храм чи новозбудовану церкву, мої блукання серед старих камяниць і нових, височенних будинків зі шкла і бетону, моє безцільне вештання у тихих кварталах, де рідко зустрінеш перехожого, і в шумних районах, повних людей, авт, нескінченних рядів крамниць, кавярень, ресторацій, розважальних закладів, торгівельних центрів, себто, те все, де і як я звик проводити час протягом багатьох років, уже не приносить мені такої розради, як раніше. Навіть Дніпро, затаєний плин його темних вод, який я споглядав з закутої у камінь набережної біля моста Патона, уже не так до самозабуття зачаровував мене. «Що зі мною?- мордувала мене думка.- Невже сприйняття моє вже притупилося, невже очерствіло моє серце?»
І я пускався шукати инших місць, нових, свіжих, незнаних, які би були тісніше повязані з живою вікодавньою природою. Став частіше ходити на пу́стища, густо зарослі бур’янами, бувати на полишених і геть здичавілих промислових територіях, де можна було натрапити на всякі дивоглядні зела́, кущики і деревця, тинятися на Дніпрових схилах, що потопали в золоті осіннього листя, у занедбаних, густо вкритих чагарями пере́тиках за межею міста, у парках, садах, особливо у знаменитому Ботанічному саду імени Миколи Гришка за Печерським мостом, а також на Трухановому острові і в Гідропарку… Нерідко маршруткою виїжджав за місто до Биківнянського меморіялу і годинами бродив там у сосновому лісі, сподіваючись, що дерева, кущі, инші дикорослі рослини принесуть мені гостріші відчуття і більшу наснагу.
Але це лише поперва́х трохи втішало мене. Через місяць-два, я знову став почуватися, як сам не свій. Якась тривога троюдила серце день у день, а иноді ставало й зовсім погано – мене душила нестерпна туга за чимось неспогаданим, чи то забутим, чи то ніколи незнаним. Тож зчаста я ловив себе на тому, що розглядаю березу, сосну, дуб, шипшиновий чи калиновий кущ, але зовсім не бачу їх, бо весь поглинутий думками про щось або веду діялог з якимсь уявним співрозмовником. І щоразу, як приходив до тями, я з досадою роззирався довкола, бачив перед собою стовбури дерев, грубі гілки, мереживо переплетеного віття, яскріння пожовклого листя, латки блакитного неба вгорі, і мене охоплювала пекуча гіркота, що врешті переростала у розпач - якогось дня все це справжнє, живе, яке нуртує, радіє, співає, витанцьовує зараз, тепер, цього єдиного змигу і яке ніколи не перестане існувати, покине мене чи, слушніше, я покину його, і мене буде увязнено назавше у безживній пустелі думок, спогадів, мертвих о́бразів і подій минулого. Таке майбуття жахало мене. І я мерщій біг в инше місце, нове, не подібне на це, з иншими деревами, кущами, травами, з иншим повітрям, иншим небом, впивався у все це очима, торкався руками, широко роздимаючи ніздрі, вдихав незнані освіжущі запахи, й бувало, що несподівано, наче спалах навідувала мене та безпричинна радість, до якої нема стежок – коли усе навкруги бачиш, навіть свої руки, ноги, та себе в цьому всьому не бачиш. Утім це ніколи не тривало довго, я неухильно знову повертався до себе, до своїх думок, і знемагав від відчуття фальшу, споглядаючи навколишні речі наче крізь гли́зявий туман, і бачив незліченне громаддя речей, мертвих, а не живих, які мають видимість життя, але насправді не є життям.
Вертаючись якось увечері з прогулянки Биківнянським лісом (це, памятаю, було в листопаді), я побачив на лавці під нашим домом чиюсь темну тінь. У сутінках добре не було видно, але я не сумнівався - там сидить дід Огир. Мене тільки здивувала дещо неприродня його поза. Він сидів, відкинувшись на спинку лавки. Втім, хоч голова його була схилена вперед, з-під капелюха визирало пів обличчя: великий ніс, закручені на кінцях сиві вуса-стирчаки, великі мясисті губи, чисто виголене, прямокутної форми підборіддя, яке немовби свідчило про затятий характер його власника. Все це я побачив, як підійшов ближче. А ще на землі під його ногами валялася перевернута емальована мисочка і розсипані білі черешні.
Я, було, подумав, що дід помер. Але ні, він був живий. З його злегка розтулених вуст вилітало ледь чутне похрипування, а руки конвульсійно стискалися в кулаки.
-Що з вами, вам погано?- я торкнув його за плече.
-Піґулки… в кишені…- прохарчав Огир. З його рота бризнуло щось схоже чи то на піну, чи то на густу слину.
-Зараз,- я запхав руку до кишені його піджака й вийняв рожеве пуделечко з біло-синіми капсулами.
-Дві,- знову прохарчав старий.
Я вклав йому до рота дві капсули і поміг запити водою з фляшки, яка лежала поряд на лавці.
Через якийсь час старому стало легше. Він випрямився і мовчки дивився кудись на клюмбу, де поміж посохлих трояндових кущів, лежав, звившись у клубок, величезний біло-чорний кіт із розірваним вухом.
Раптом задзеленчав Огирів мобільник. Дід з чималим зусиллям видобув його з внутрішньої кишені і приклав до вуха.
-Я ще живий,- проказав кволим голосом.- Ні, не сам. Тут Тихін. Чому так довго їдеш?
-Це донька?- запитав я.
Старий не відповів. Він опустив мобільник і довго, з якоюсь холодною байдужістю дивився на клюмбу, де й далі вилежувався кіт.
-Вона просила, щоб ви побули,- простогнав він.
-Добре,- я кивнув.
Більше ми не розмовляли. Огир сперся ліктями на коліна і, схиливши голову, застиг у своїй звичній позі. Здавалося, він цілковито забув про мене й перебував у якихось своїх маривах. Я позбирав черешні до мисочки і поклав на лавку. Тоді сів поряд зі старим. Мені було доволі кепсько на душі. Все, що сталося, здавалося мені недоречним і безглуздим. «Навіщо я тут? Кому потрібна моя допомога? Цьому дідові? Та йому найменше, раз він не хоче і слова до мене промовити, не те щоб подякувати,- гризла мене думка.- Тоді чого я взявся допомагати? Що? Бо так належиться? То, може, піти геть?» Утім, і далі сидів. Кіт на клюмбі ліниво потягнувся і знову влігся.
Певно, я навіть трохи задрімав, бо зовсім не почув, коли підїхав розкішний вишневого кольору «мерседес», і з нього вилізла Огирева донька Липуня, яка бігцем кинулася до батька. Це була напрочуд вродлива жінка під пятдесят років з коротенькою під хлопчика зачіскою. На ній були брунатні, дуже обтислі штани, які підкреслювали знадливу випуклість великих стегон і рівні ноги. Помада на губах мала стотно такий же глибокий вишневий колір як і її авто.
-Дякую, Тихоне! Він міг померти!- вигукнула вона, підбігши.
-Я саме вертався з прогулянки, коли…- я звівся на ноги.
-Поможете?- Липуня взяла батька попід руку.
-Звичайно,- я взяв його попід другу.
І ми, допомігши старому встати, обережно повели його до входу в будинок. Огир весь час мовчав. Він був насуплений і не промовив жодного слова, аж поки ми не підійшли до ліфта. Коли двері кабіни розсунулися, старий раптом злобно пробурчав:
-Краще б я помер!
Мене охопила лють. Я ледве стримався, аби не затопити дідові по пиці. «От іще мені, роби людям добро!»- мовив подумки.
-Не зважайте на нього, Тихоне! Я з ним уже багато років мучуся!- Липуня вибачливо всміхнулася, війнувши на мене витонченим ароматом дорогих парфумів, змішаним, як мені здалося, з легким запахом поту.
-Дрібниці,- відказав я, намагаючись посміхнутися у відповідь. Але, здається, тільки скривив лице у шкарадну ґримасу.
-Так, краще б я там на лавці помер!- знову процідив крізь зуби Огир. В його голосі вчувалася вже не злоба, а якась невимовна образа на всіх і вся.
-Господи, він зовсім рішився розуму!- прошепотіла Липуня сама до себе і витерла з ока сльозину. Потім повернулася до мене і, наче виправдовуючись, мовила:
-Це все через ту проклятущу Маню… Обіцяла ж приглянути. І де вона тільки повіялася?! Ви не знаєте?
Я не відповів, натис кнопку і ліфт рушив вгору.
Відтоді я цілу зиму і майже до кінця весни не бачив Огира. Було холодно і він не виходив з дому. А в травні, коли потепліло, старий знову нема, нема та й з’являвся на лавці під горобиною, і я, проходячи, мимо щоразу з ним вітався. Але він ніколи не відповідав, навіть не дивився на мене, а якщо й дивився, то як на пусте місце. Втім, я не почував до нього зла, моя образа за той випадок так само умліг ока щезла, як і виникла. Здається, я зрозумів його. Він просто не хотів більше жити.
І от одного разу десь на початку червня мені випала нагода з ним порозмовляти трохи довше.
Було дуже тепло. Скрізь буяла зелень. Повітря було насичене свіжістю й пахтіло квітами. Я вийшов з дому, маючи замір десь годину-дві погуляти, бо набридло сидіти в чотирьох стінах. Але ніяк не міг рішитися, в який бік іти. Що не спадало на думку, все здавалося мені якимсь негодящим. То ж я, вийшовши з підїзду і спустившись сходами, ступив кілька кроків і зупинився. І раптом уздрів на лавці під розквітлою горобиною, яка вся аж сяяла в білих суцвіттях, діда Огира. Він уважно глядів на мене. Я знічено привітався. Старий кивнув у відповідь. Тоді я підійшов до нього і сів поруч.
-Ну що, перезимували зиму?- запитав я.
-Та й не одну,- скрипучим голосом відказав старий.
Я замовк, не знаючи, що далі говорити. Запала мовчанка. Тож мені тільки й лишалося, що слухати, як угорі на горобині несамовито цвірінчать горобці.
-Чую, що вже скоро помру,- перервав мовчанку Огир.
Не знаю чому, але мені похололо на серці. Мав таке відчуття, наче йшлося про мене.
-Важко вам?- прошепотів я.
-А що доброго в цьому житті?- старий закашлявся і сплюнув набік.
-Невже вас нічого не тішить?
-Все пусте, цілковито все…
Він замовк. Горобці на горобині стали галасувати ще голосніше.
-От розрепетувалися!...- Огир скривив вуста у кислу посмішку.- Ніщо їм невзамітку.
І тут я зважився спитати в старого те, що давно цікавило мене. І я випалив одним духом:
-А скажіть, як ви дожили до такого поважного віку, що́ давало вам сили жити?
-Що давало сили?- перепитав він глухим безбарвним голосом, у якому не було і натяку на якусь теплу нотку.- Те, що і всім иншим.
Він на хвильку зупинився, нервово затарабанив пальцями по колінах, а тоді додав:
-Надії. Дурні, пустограшні надії…
-А зараз,- я намагався стримати хвилювання,- зараз у вас нема ніяких надій?
-Нема,- похмуро мугикнув старий і знову закашлявся.
-Як же ви тоді живете, не маючи надій?
-Як живу?!- перепитав він і впер в мене свої тьмаві безживні як у мерця очі, які нічого не виражали.
Я мовчав і вже був нерадий, що затіяв цю розмову.
-Чекаю смерти. Вона моя єдина надія!
В дверях з’явилася консьєржка Маня. Вона глянула в наш бік і гукнула:
-Діду, телефонувала Липуня, казала, що сьогодні не приїде, я сама вас заведу додому.
Я звівся на ноги і рушив до трамвайних колій у бік соснового лісу, який починався за базаром «Юність», туди, де я колись бачив молоду зламану сосну, що так вразила мене. Але я не знав, що йду саме до тої безлюдної місцини. Ноги самі мене несли.
Коли я прийшов на місце, то побачив, що зламана сосна дала три бічні пагони, які устіль закрили зламаний стовбур. Ці пагони були такі гарні, вкриті такою здоровою соковитою глицею і так радісно вилискували на сонці, що я відчув, як усе внутрі затрепетало. Стояв і дивився на ті дивовижні пагони. І мені нікуди не хотілося звідси йти. «Наче ніякої смерти і не існує на світі!»- прошепотіли мої вуста. «А що ж тоді існує?»- запитало щось у мені. «Хіба ти не бачиш?- злинуло з моїх вуст.- Оце й існує». «І сьогодні, і завтра, і завжди?»- знову забриніло з мого нутра. «Так, і сьогодні, і завтра, і вічно»,- прошелестіла ледь чутна відповідь.
Дід Огир таки сказав правду. Він не дожив і до осени. Помер вкінці серпня, коли літня спека пішла на спад і ночі стали холодніші. Консьєржка Маня, яка мала приглядати за старим, навіть не помітила, коли це сталося. Огир преспокійно сидів на лавці у своїй звичній позі, ні на кого і ні на що не звертаючи уваги. І люди, які виходили з підїзду чи заходили до будинку, також не звертали на нього уваги. Всі за багато років звикли до його зігнутої непорушної фіґури під горобиною.
Першою виявила, що дід Огир мертвий, його донька Липуня, коли приїхала ввечері заводити батька додому. Очевидці розповідали, що вона, торкнувши його за руку, відсахнулася. А зрозумівши, що він помер, навіть не скривилася, не те щоб заплакати. Деякий час стояла, наче роздумуючи. Тоді вийняла з торбинки мобільник і стала кудись телефонувати.
Похорон я спостерігав з вікна. Було повно людей, серед них десятки родичів небіжчика, яких можна було впізнати за чорними жалобними строями, найближчі сусіди зі сходової клітки, инші мешканці дому, а також випадкові перехожі й усякі витріща́ки. Скрізь аж рясніло від квітів й вінків з чорними биндочками. Невзабарі молодий румяний піп, енерґійно махаючи кадилом, з якого бухкав зеленавий дим, відспівав заупокійну молитву, і розкішну, покощену й до блиску відполіровану дубову труну поклали до катафальку. Як тільки катафальк (це був новенький автобус з широкою чорною смугою з боків) зрушив з місця, частина людей посунула за ним, а решта посідала до своїх авт і поїхала вслід.
Пізніше я часто і завше з деяким сумяттям у серці згадував цього химерного діда. І щоразу казав сам до себе: «Він усе життя прожив надіями на щось. А втративши всі, які тільки мав надії, зі смерти зробив собі останню надію. Я ж живу без усяких надій, не чекаючи нічого і не сподіваючись ні на що, і житиму, певно, доти, поки ці дерева, ці вулиці, ці будинки, ці пішохідці на асфальтованих хідниках, ці дивовижні звуки звідусіль: голоси птахів, людський гомін, шум вітру, шурхіт дощу, цей таємничий Дніпро, це блакитне небо над Києвом, і це сонце, яке сяє вдень, і цей місяць, який виблискує вночі, тішитимуть моє серце.»
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
64. Черепичні дахи
Тихий сум…Хочу в Київ. Відчула все, ніби поруч була.
ВідповістиВидалитиЦе свідчить, що ви по-справжньому, себто, душею сприйняли цю просту, немудровану, але вельми правдиву розповідь про життя.
Видалити