Щоб знати смак яблука, треба його скуштувати. Щоб оцінити письменника, треба прочитати хоч кілька абзаців його твору. Не слухати, що кажуть инші, не зважати на похвали й усякі там нагороди, на захоплення чи зневагу публіки, на популярність чи її відсутність, а саме взяти текст і читати, щоб між тобою і текстом не було жодних посередників, усього цього сміття чужих думок, поглядів, емоцій, які каламутять ясність твого зору, заваджають бачити написане стотно таким, яким воно є, бо істинне сприйняття твору відбувається лише тоді, коли ти дивишся на нього як на незнане, а не як на знане.
Цього принципу я й дотримуюся. І певен, якщо так підходити до читання книжок, то доведеться визнати, що в Україні нема по-справжньому високоякісної художньої прози. А всі ці наші численні автори (у тому числі й відносно відомі) мають один і той же ґандж, яким уражена українська література загалом – поверховість погляду на дійсність, замилуваність в описах суто атрибутивної сторони життя, відсутність глибоких екзистенційних смислів, себто, того головного, що надає творові цілісности і що робить його потужним за емоційним упливом на свідомість читача.
Нещодавно один чоловік, заперечуючи слушність моїх висновків про наше письменство, заявив, що я просто не знаю сучасної української літератури, бо вона, мовляв, не вичерпується лише Андруховичом, Забужко, Винничуком, Прохаськом, Жаданом й иншими з цього ряду, а є й нові блискучі автори, й подав ймення понад двадцяти осіб. А позаяк всі вони були мені невідомі, то я взявся за читання їхніх творів. Читав і відкидав одне за одним як низьковартісні. Забракував усі, крім одного – Ярослава Мельника.
Текст цього автора змусив мене зупинитися, не перескакувати в нетерплячці з абзаца на абзац, а то й зі сторінки на сторінку, а читати уважніше. І я повернувся на початок і став пробігати рядки з щораз більшою цікавістю. Розповідь привертала до себе ясністю викладу, виразністю персонажів, умотивованістю їхніх почуттів і вчинків… Тут не було пустих слів, узагалі всього цього набридливого багатослівя, характерного нашим прозаїкам, фрази, речення були лаконічні, образи героїв й картини змальовано скупими штрихами, нічого зайвого, все підпорядковувалося певному головному задуму, задля якого, вочевидь, і був написаний твір. Також з перших же сторінок чітко увипуклилася проблема, отже, й цікавість до розвитку сюжетних ліній…
Зізнаюся, я був уражений. Переді мною був справжній художній текст, істинний, з тих, які безпомильно відчуєш, тільки-но пустишся читати. Я глипнув ще раз на титул книжки – Ярослав Мельник було чітко вибито на обкладинці. Дивовижно. Твір написано українською. Книжка називалася «Далекий простір». Це був роман на двісті сімдесят сторінок.
Ось за таких обставин я відкрив для себе письменника Ярослава Мельника. Письменника, якого, на жаль, лише умовно можна назвати українським, бо він виїхав з України ще тридцять років тому (1990р.), і який живе частково у Литві, частково у Франції, де й здобув визнання й має там доволі значну популярність, та й пише він здебільша литовською та французькою.
В Україні його твори почали друкувати лише в останні сім-вісім років (видано всього чотири повноцінні книжки). Однак належного поціно́вання проза Мельника, нашого одноплемінця, твори якого друкують солідні видавництва Европи і про якого пишуть впливові часописи европейських столиць, так і не отримала в Україні – нема в нас ні численних захоплених відгуків у ЗМІ, ні статей з утямливим аналізом його текстів, ні широких публічних дискусій серед літературних інтелектуалів й простих читачів. Десяток прісних, здебільша інформаційних рецензій, а ще кілька інтервю з автором - оце і все, на що ми спромоглися. Втім, і цього, я певен, не було би, якби не письменницький успіх Мельника у Европі. Воістину, щоб отримати визнання, необхідно покинути Україну! Невже в нашому суспільстві так фатально мало тих, хто здатен помітити справжнє?!
Ясна річ, що в короткім часі я прочитав усі (крім зб. прозових мініятюр "Дуже дивний будинок. 99 романів", Folio, 2018) твори Мельника , які видавалися в Україні, зосібна оповідання «Рояльна кімната» (ж."Київська Русь", 2009), зб.«Телефонуй мені, говори зі мною» (Темпора, 2012), роман «Далекий простір» (КСД, 2013), зб. «Чому я не втомлююся жити» (КСД, 2014), роман «Маша, або Постфашизм» (ВСЛ, 2016). У цій статті я зосереджуся на романі «Далекий простір» і на одному оповіданні зі збірки «Чому я не втомлююся жити». Роман «Маша, або Постфашизм» і прозові мініятюри "Дуже дивний будинок. 99 романів" пляную розглянути в окремій статті.
У «Далекому просторі» розповідається про фантастичне місто, мешканці якого здатні бачити дійсність лише поверхово, себто, те, що перед очима, так званий близький простір. Те, що глибше, далекий простір, залишається для них закрите. І їм у цьому невіданні цілком комфортно. Рядить містом Державне обєднання, яке забезпечує функціонування всіх ланок життєдіяльности міста.
І от в одного молодого містянина на ймення Габр несподівано відкривається здатність прозирати за межі близького простору. Він бачить істинну картину життя своїх співгромадян – вона вельми неприваблива й убога. Такі відхилення у сприйнятті дійсности очільники Державного обєднана розглядають як психічну недугу, вкрай небезпечну для гара́здів міста. Тож «захворілих» містян піддають примусовому лікуванню спеціяльними хемічними препаратами.
Ось на цьому конфлікті, що виникає в Габра, який не хоче, аби його «осліпили» і зробили таким, як усі, і побудований весь роман.
Далі згідно з сюжетом головний герой опиняється в таборі повстанців-революціонерів, яких також колись «осліпили» і які прагнуть тепер знищити владу Державного обєднання, і то навіть ціною загибели всього міста разом з його жителями. Габр відчуває, що йому з ними не по дорозі. Для нього і ДО, і повстанці рівною мірою зло. Він у розпачі. Утім, змушений виконувати наказ революційного очільника Окса Нюрпа – проникнути в центер управління ДО і (як єдиний серед них «зрячий», здатний бачити порядок розташування елементів головного компютера), замінити в електронній системі бльок, що приведе до повної дезорганізації життя у місті і його загибели.
Та спроба ця виявляється невдалою. На горі все передбачили до дрібниць. Габра зупиняють, як тільки-но він проникає до центру. З’ясовується, що містом керують «зрячі», така собі вища еліта людей, які живуть в окремому поселенні під назвою Тихий за́куток. Там усе чудове, і люди, і житла, цілковита супроть бруду й невлаштованості у місті «незрячих», які проте навіть не здогадуються про своє убоге становисько. Разом з тим щасливими почуваються і ті, і ті.
Габрові пропонують поселитися в Тихому закуткові і навіть посісти відповідальну посаду. Він згоджується, але невдовзі відчуває, що це зовсім не те, чого прагне його єство, і Габра починає гнітити самовдоволене одноманіття суспільства «зрячих», він задихається, почувається знову замкненим невидимими мурами, його душа поривається поза ті мури, на вільні простори, на свободу, туди, де нема жодних меж. І він врешті тікає з Тихого закутка, покидає це «щасливе», але замкнене на собі суспільство і прямує далі, кудись туди за далекий гірський обрій, де, можливо, існує свобода без будь-яких границь.
Таким чином у свому романі Ярослав Мельник підняв дуже важливу проблему людини, те, що тою чи иншою мірою притаманне кожному з нас – жагу свободи. І то взявши за взірець особистіть максимально послідовну, нездатну задовільнятися частковим, особистість, яка прагне з’ясувати до кінця, чому душа її перебуває у постійному сумятті, чому нічим не може узадоволитися і що це за сокровенна мета, до якої вона поривається. Письменник, описуючи вчинки і все трагічне, що ставалося з головним героєм, переконливо доводить, що людина, опанована жагою бачити, неодмінно зустріне нерозуміння і ворожість з боку решти людей, навіть найближчих, і що на низькому рівні (суспільство «незрячих») на неї чигатимуть сотні небезпек, і якщо їх удасться уникнути, то не менше небезпек буде і на вищому рівні («суспільство зрячих»), бо кожна ствердна відповідь на питання «до чого поривається душа?» може стати черговою пасткою – втратою свободи, а, отже, і втратою дару бачити дійсність такою, якою вона є.
Отже, головний екзистенційний смисл роману полягає у неуникненному конфлікті людини, спраглої за свободою, не тільки із суспільством, а й з новопосталими духовими межами на кожному черговому витку її руху туди, про існування чого невідомо: є воно чи нема. Тим паче, що цей конфлікт посилює ще й болюче протиріччя – як можна взагалі рухатися, коли нема мети руху. Адже свобода не може бути метою. Мета є кінець свободи!
Окремо хочу сказати про мову роману. Вона (і це для мене вкрай прикро!!!) не просто сухувата як мяко висловився Юрій Барабаш (Ю.Барабаш «На пограниче реальностей», 2016 р, Москва), а ще й неприпустимою мірою засмічена русизмами на рівні слів, виразів і синтаксичних конструкцій. Я навіть був подумав, що роман перекладено з російської, і то дуже недбало. Втім, сам Ярослав Мельник, з яким я мав коротке листування, запевним мене, що «Далекий простір» написано українською, а також визнав слушність моїх претенсій до мови роману, сказав, що справді має з цим проблеми і йому шкода, що редактор видавництва КСД так недбало відредаґував текст. Я йому сказав, що мову він цілком може відшліфувати, якщо захоче, і що врешті-решт головне все-таки не мова, а суть написаного.
Друга книжка, про яку я хочу говорити, називається «Чому я не втомлююся жити»). Це збірка оповідань. Припускаю, що більшість з них належать до періоду ранньої творчости Ярослава Мельника. Вони доволі нерівноцінні. Є ліпші, є і гірші. Всі вони приблизно такого ж самого рівня як, скажімо оповідання «Рояльна кімната», «У дорозі», «Телефонуй мені, говори зі мною», які не ввійшли до цього видання. Але одне оповідання у зазначеній збірці, яке називається «Це говорю я» вразило мене буквально до найглибших засторонків серця. Воно без усякого перебільшення – шедевр, незаперечний, абсолютний і насмілюся заявити – буде (і вже є!!!) окрасою світової літератури. І то за всіма параметрами: за простою і немудрованою манерою опису, за яскравістю образів головних героїв, за динамічністю подій і напруженістю сюжету, містичність якого викликає справжнє сумяття і змушує читати текст, забувши самого себе, і, головне, за глибиною екзистенційних смислів. До цього додам, що і мова тексту майже бездоганна, хоч певні прикрі ляпи нема, нема та таки трапляються, напр., «…вигадав собі цю голодовку». Адже це неоковирне слово цілком можна було би замінити на «голодо́вання», віддієслівний іменник результату, а не процесу дії.
Ось короткий виклад сюжету.
Дія відбувається в якійсь з европейських країн. Артур Стейбек, згнічений неувагою людей до своїх картин художник, облишив творчість, утративши віру, що колись доможеться визнання. Відтак кладе собі просто жити, заробляти на хліб, і стає репортером упливової телекомпанії. Одного дня знайомиться з Гербертом Соарешем, літнім письменником-диваком, який живе на відлюдді разом з дружиною у невеликому будинку і пише твори, які нікому не показує і не збирається їх публікувати. У нього на полиці лежать вже кілька десятків надрукованих на репринті томів з його прозою, але накладом всього у три примірники. «Суспільство не гідне моїх творів,- пояснює він своє небажання публікуватися.- Для системи тиражування-суспільство я не придатний. Адже я звертаюся до людини, а вона поза цією системою». І вказуючи Стейбекові, що той сам прийшов до нього, а не він кликав його, каже: «Висловлену істину не несуть у світ. Ті, кому вона потрібна, самі приходять до місця, де вона висловлена».
Коли ж Стейбек узявся читати один з останніх томів, то був глибоко вражений досконалістю і глибиною написаного, це, на його думку, перевершувало всі відомі досягнення світової літератури. Йому стало здаватися, що «Соареш взагалі не живе цим життям, існує у якомусь иншому позахмарному вимірі. І про ці виміри повідомляє». Адже письменник абсолютно нічим не був звязаний із суспільством, ніякими очікуваннями, ніякими обовязками, а «слова, написані в умовах свободи, магічні, диво, що сталося».
Утім найбільше Стейбека збентежило, попросту ошелешило, що Соареш описував не чиєсь, а його Стейбекове життя, і то з найтоншими деталями і найприхованішими почуттями. «Читаючи повість, я впізнавав свої думки, почуття, що їх усвідомлював лише почасти». А ще, «якимсь чином тут збігалося навіть зовнішнє: герой був сучасний художник, потім телерепортер». Також «надто вже добре він (Соареш) його розуміє: ніби сам є тим, хто зрадив творчість заради просто життя». Фактично Стейбек читав у Соарешевих творах про себе, про людину, яка зрадила своє творче покликання ма́ляра і стала жити, як усі. Він зображався у творі як абсолютна супроть Соарешу, чоловікові, який не зрадив своєї творчости, а навпаки задля неї зрікся визнання, себто, так би мовити, «пішов легшим шляхом, писав те, що хотів, не зважаючи на загал». Тому, вочевидь, і досяг таких неймовірних висот у творчості.
Далі відбуваються незбагненні, попросту містичні події. Все, що читає Стейбек у творах Соареша, неодмінно потім, а то й майже синхронно стається з ним у реальності – він падає у письменниковому будинку у підвал і пошкоджує ногу, робить візит до психоаналітика, вирішує більше не бачитися з «божевільним» письменником, пише листа до нього, отримує від Соареша пакунок з найновішим романом, в якому з абсолютною стотністю переповідається все, що Стейбек зовсім недавно робив, думав, почував і навіть що думає цієї мити… Завершується все тим, що Герберт Соареш, і всі його твори, і дружина гинуть в пожежі, яка несподівано спалахує в будинку.
У цьому відносно великому за обсягом оповіданні Ярослав Мельник зосереджує увагу на одній болючій дилемі, яка так чи инакше постає перед кожною дійсно творчою одиницею: як розпорядитися своїм талантом? Служити лише духовим спонукам і тим приректи себе на самотність і невизнання чи спрямувати свій талант на догоду публіці, здобути визнання і тішитися плодами слави? Цією дилемою автор спонукає вдумливого читача ставити й инше питання: а в чому взагалі цінність таланту? І чи вартий талант того, аби приносити в жертву звичайне людське життя з його простими радощами і смутками, з його наївними ілюзіями і такими же прозріннями? Врешті все це невідхильно зводиться до одного: як жити людині в цьому світі, який як був, так і залишається за межею збагненного?
Відповіди автор, ясна річ, не дає. Він не знає відповіди, тож лише обережно веде читача, неквапливо шепоче, огортає його сіттю вабких образів, натяків, слів, відволікає, спрямовує його думку у фальшивому напрямку, поступово заволодіває його увагою, иноді злегка дратує, а деколи приховано глузує, і врешті збурює читачеве серце, бентежить, засліплює, вибиває з-під нього всі опори і в повному сумятті самотнього, беззахисного, завислого над прірвою залишає з нічим. Кінець оповідання саме такі породжує відчуття – збентеженість і нерозуміння, що відбулося. І це виразно свідчить, що автор - майстер найвищого ґатунку, принаймні для мене.
Підсумовуючи, насмілюся заявити, що роман «Далекий простір» і оповідання «Це говорю я» є справжніми явищами в українській літературі. Так українською мовою ще ніхто ніколи не писав. Адже нема в нас жодного прозаїка, який би підіймав у своїх творах такі глибокі загальнолюдські проблеми. З огляду на це я не розумію, чому в Україні така млява реакція на творчість Ярослава Мельника. Вважаю, що всі його твори без винятку, як і ті ще невідомі українськомовні, так і написані чужими мовами мали би бути давно видані (і неодноразово перевидані!!!) в Україні, а його ймення мало би ні на мить не сходити з нашого культурно-інформаційного простору, і то з дуже простої, але надзвичайно важливої причини - творчість Ярослава Мельника є навдивовижу чітким і ясним указівником, як і куди треба рухатися українській літературі, щоб вийти на широкі обрії світової культури.
СЛОВНИК ВАЖКОЗРОЗУМІЛИХ СЛІВ
https://ua-human.blogspot.com/2019/01/blog-post_48.html
22. Невже жорстокість нікому з нас не допікає?
З високою оцінкою творчості Ярослава Мельника погоджуюся, додам, що з десятка прісних замовних рецензій моїх 4, а кому належать інші, питання до автора
ВідповістиВидалити